Селянський лицар

(Байка)

Одного разу селянин, копаючи город,

Наткнувся на закопаний із золотом мішок,

На золото феод купив, палац, дворянський титул.

Раніше був то селянин, а став ­– заможний лицар.

На всю країну він радів, що заживе багато,

Та стала одна річ його постійно турбувати,

Бо лицарі за звичаєм листи пишуть віршами,

А сам він у поезії нічого тій не тямив.

Та вчитись віршуванню наш лицар не бажав,

І подумки собі він радісно сказав:

«А що мені? Ніщо мені. Багато грошей маю.

Найму поета. Найму поета. Хай вірші за мене він складає».

Найкращого у світі поета він найняв,

Здавалося, усі проблеми розв’язав,

Та знову одна річ його почала турбувати

І цілими ночами не давала спати.

Якщо колись-то зрадить лицарю дружина,

З коханцем на дуелі він битися повинен.

В руках наш лицар зроду оружжя не тримав

І, навіть, на коня ніколи не сідав,

А вчитись воювати йому щось не хотілось,

І тут нова ідея у нього народилась.

«А що мені? Ніщо мені. Багато грошей маю.

Найму бійця. Нехай він сам дуелі зустрічає,

А я собі спокійно глядітиму за цим,

Як мого супротивника подолає він».

Найкращого бійця у світі він найняв.

Здавалося, усі проблеми розв’язав,

Та знову нові труднощі почали виникати,

І знову все нових людей він взявся наймати.

Чи десь він щось не доглядів, чогось не додививсь,

Але як був він бідняком, таким і залишивсь.