Дмитро Гонтар

Наполовину гум

 

Роман

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глава 1

   Уявімо собі світ не таким, яким він є насправді. Уявімо, наче в ньому зовсім інші народи, континенти, країни, міста, а все інше там таке ж, як и у нас.

   У стародавні часи на одному з континентів того світу жили племена гумів. Вони завоювали величезні території і заснували там свою державу, а населення тих територій попало під їхню владу. Підкорені народи гуми гнобили великими податками, жорстокими законами, нав’язували свою віру і порядки.

   Вірили вони в бога життя ­Балая, бога природи Будулая і бога війни Гудлая. Себе гумський народ вважав священним, обраним богами для правління всім світом. Решту народів гуми називали сволотою, створеною для того, аби служить їм.

   Усе чоловіче гумське населення країни поділялося на п’ять рангів. До першого рангу належали лорди. Вони правили провінціями Гумії. Кожен лорд самостійно керував своєю провінцією, а влада його була обмежена тільки релігійними нормами, спільними законами і межею провінції. Спільними справами для цілої держави займалася рада лордів, головою якої був лорд провінції Мілевія.

   До другого рангу відносилися полковники. Вони правили округами ­– об’єднаннями декількох повітів. Крім того, кожен полковник командував військовим полком.

   Сотники належали до третього рангу. Вони очолювали загони з декількох сотень вояків і правили повітами ­– містами з прилеглими до них селами.

   Наступним рангом були бригадири. Бригадир керував селом чи контролював одну сферу життя у місті. Під його командування потрапляли  також від двадцяти до ста вояків.

   До самого низького рангу належали рядові гуми. Вони не мали своїх володінь, жили на утриманні свого бригадира у його замку і служили йому. З рядових складалася основа гумської армії.

   З правого боку гум носив меч, з лівого ­– бойову палицю ­– залізний прут з ланцюгом, до другого кінця якого була прикована залізна куля з сучками. Спереду до його обладунків кріпились кинджал і батіг, а позаду ­– ранець для речей. На груди вішалися знаки розрізнення, клейноди і бойові нагороди. На плечах у гума були лук і сагайдак зі стрілами.

   Негумське населення («сволота») вважалося людьми другого сорту, не мало ніяких прав. «Сволоті» заборонялося носити зброю. Любий гум міг безкарно вбити чи пограбувати просту людину.

   Кожен «сволотянин» був зобов’язаний мати паспорт, записаний на себе (у вільних) або на хазяїна (у рабів). На паспорт треба було платити податок. Вільний чоловік, який не платив податок на свій паспорт, позбавлявся права на володіння ним і ставав рабом. Якщо він чоловік своїх рабів, то платив податок на їхні паспорти, інакше міг їх втратити.

   «Сволота» розподілялася на класи. До першого класу належали багатії ­– продюсери або власники мануфактур. До другого класу відносилися ремісники ­– ковалі, Гончарі, шевці, кравці, столяри, пекарі. Вони працювали самі на себе і користувалися своїм власним майном. Третій клас ­– наймані робітники, селяни, слуги. Цей клас був найбіднішим серед вільного населення Гумії.

   Раби не належали до жодного з класів і вважалися майном. Також живою власністю там вважалися жінки. Жінка не мала права на незалежність і обов’язково належала кому-небудь. Жінкою могли володіти все, крім рабів. Однак, володіючи жінкою, чоловік-негум зобов’язувався платити податок на її паспорт. У того, хто цей податок не платив, жінку конфісковувала  держава і виставляла на продаж.

   Жінок гуми ділили на п’ять категорій. Жінки першої категорії мали гумське походження і вважалися священними. Ними могли володіти тільки чоловіки гумської національності.

   Жінки другої категорії були дружинами, доньками, матерями, сестрами та іншими родичками своїх власників, що не мали гумського походження.

   До жінок третьої категорії належали співачки. Їхніми власниками або начальниками були продюсери як гумського, так і «сволотського» роду.

   До четвертої категорії відносилися повії. Частіше за все у проституцію жінок віддавали за злочини. Власниками їх були сутенери. Бути сутенером у Гумії вважалось престижним.

   П’ята категорія ­– рабині. Їх використовували для чорних робіт.

   За своїм устроєм Гумія була федеративною, патріархальною, нацистською, теократичною республікою. Священне писання було для неї основним законом, що не підлягав змінам. Вона займалася завоюваннями, нападала на сусідів. Гуми володіли найкращою у ті часи зброєю і прийомами бойового мистецтва. Їхня армія була невелика, але при цьому рідко терпіла поразки. Жили вони за рахунок завоювань і стягнутих зі «сволоти» податків.

   На міграцію в Гумії також був податок. «Сволотянин», що хотів змінити місце проживання, платив за перереєстрацію великі гроші. Чим вище рівень адміністративно-територіальної одиниці, тим більша сума податку, а виїзд закордон взагалі коштував дорого.

   Ось таке там було життя. Давайте ж я розповім про нього більше на прикладі декількох людей та подій, які їм довелося пережити.

 

   Наша історія почалась у гумській провінції Маршанг. У той час лордом Маршанга був тридцятисемирічний Джаконг Гізеянн. Жив він в адміністративному центрі Маршанга ­– місті Аріанна. У Джаконга не було ні гарему, ні дітей, тому що він був голубий.

   Лорд закохався у свого друга, Аріанського полковника Калчана Юашу. Це був товстий тридцятирічний чоловік з чорним волоссям, короткою бородою і вусами. Калчан мав двадцять шість дружин і п’ятирічного сина по на ім’я Лемендос.

   Джаконг не міг освідчитися Калчану в коханні, тому що в Гумії гомосексуалізм вважався злочином, за який передбачалося суворе покарання. Не дивлячись на це, вони дружили і діяли разом. Один завжди знав плани і думки другого.

   У 312 році на півночі Маршангу спалахнуло повстання. Люди не могли більше терпіти гумського ярма і стали боротися за свою свободу. Почався безлад. Народ громив гумські замки, тюрми, концертні зали, борделі. Невільники, що одержували свободу в результаті погромів, приєднувалися до повстанців. Гумів жорстоко вбивали і забирали у них все багатство.

   Лорд Джаконг зібрав десятитисячну армію і вдарив по повстанцям. Розпочався жорстокий бій. Гумів було в три рази менше, та вони мали зброю і добре нею володіли. Впали тоді повстанські сили. Більшість із них загинуло, а гуми втратили всього лише три тисячі вояків. Ті, що вижили, попали в гумский полон і були розіслані по тюрмам, борделям або потрапили у рабство. Врятуватися від покарання не вдалося жодному повстанцю.

   Коли повстання було придушено, армія стала розходитись. Вершники їхали попереду, а за ними ­– обози з полоненими. Аріанський полк зупинився на привал біля селища Лабай-гора.

   Проходячи повз обози лорда Джаконга, полковник Калчан побачив дівчину сімнадцяти років. Її очі були всі к сльозах. Усіх родичів дівчини забрало повстання. Іренія (так її звали) чекала тільки найгіршого. Навіть на волі за гумської влади їй жилося нелегко, а що же буде з нею в полоні?

   Калчан був причарований її красою. Він припав до обозу, переповнений бажання: «Чого би це мені не коштувало, я повинен її отримати. Вона буде моєю». Полковник замріявся. Лорд Джаконг, підійшовши до нього, спитав:

   ­– Що сталося? Чому ти все ще не на коні? Ми вже вирушаємо.

   Показуючи на дівчину, Калчан задав другу зустрічне питання:

   ­– Що з нею буде?

   ­– А, з цією? Коли ми доїдемо до міста, я продам ї моєму брату Янцз’Олелю, а він влаштує її у свій бордель. Там такі потрібні, ­– сказав Джаконг.

   ­– Нетреба. Краще продай її мені, ­– попросив полковник.

   ­– Та навіщо вона тобі? Ти маєш багато прекрасних дружин священного походження, а ця сволотська дівка тільки для борделів і створена, ­– відмовляв його друг.

   ­– Вона буде моєю двадцять сьомою дружиною, ­– заявив Калчан.

   ­– Та ти що, з глузду з’їхав? Розумієш, що буде, коли стане відомо, що дружина твоя ­– сволотянка? Почнеться грандіозний скандал. Ти ризикуєш все втратити, ­– попередив Джаконг.

   ­– А про це й не обов’язково комусь знати. Ми скажемо, що вона гумського роду і будемо поводитися з нею, як з іншими моїми дружинами, ­– сказав полковник.

   ­– Одумайся. Ця афера розгніває богів, і вони нас покарають, ­– хапався за останній аргумент Джаконг.

   ­– Це ти одумайся. Невже ти віриш іще в якихось там богів? Та в них уже ніхто не вірить. Просто всі бояться у цьому зізнатися. Зрозумій мене. Вона потрібна мені.

   ­– Ох, чули би тебе інші, потрапив би ти тоді під суд. Ну та ладно. Заради найкращого друга я готовий піти на обман. Дівку свою можеш забрати задарма, а я, якщо буде треба, завірю, що вона гумського роду.

 

  В результаті таємної угоди з Джаконгом Іренія стала дружиною Калчана і оселилася в його гаремі. Там спеціально найняті люди швидко навчили її гумській мові і манерам. Дівчину примусили «забути» своє справжнє минуле і нав’язали нове, придумане її чоловіком.

   Через рік народився у неї син. Калчан назвав його Лорандо. Він старався, щоб і дружині, і дитині було добре. Маленькому Лорандо і справді жилося добре, адже це був його рідний дім. Для Іренії ж гарем був неволею. Тут її оточували розкішне життя, турбота чоловіка, неробство. Чого ще бажати жінці? Однак у розкішному замку Калчана вона почувала себе як у в’язниці. Навколо все було чужим: чужий дім, чужа мова, чужа віра. Як же їй хотілося додому, в рідне село. Хай би краще вона жила бідно,  в убогості, але зате вдома.

   Лорандо ці неприємності не торкалися. Він був щасливий, жив в одній кімнаті з матір’ю. Калчан кожен день ходив туди гратися з ним. Та не довго тривали радісні дні Лорандо.

   За законами Гумії у п’ять років батько забирав дитину у матері на своє виховання. І ось настав той день, коли йому довилось один на один зустрітися з таємницями батькового замку. Він і раніше виходив з гарему, але тоді поруч із ним був Калчан. Зараз же біля нього нікого не було. З мамою йому дозволялося бачитись тільки раз на день. Тата Лорандо мав право бачити завжди, але той рідко бував вдома.

   Тут хлопчик пізнав перші біди. На нього ніхто не звертав уваги. Всі ігнорували його, на питання іноді відповідали ударами. Кожен день йому діставалося віт вояків, прислуги, рабів, та більш за все він терпів від старшого брата Лемендоса.

   Лемендос ненавидів Лорандо. Підслухавши одну із розмов лорда Джаконга з Калчаном, він дізнався, що брат його гум тільки наполовину. Його пригнічувало, що Лорандо, напівгум, живе серед них та ще і є улюбленцем батька.

   Він бив його, дражнив. Лемендос став нічним кошмаром Лорандо, з’являвся до нього у сни в образі чудовиськ. Ще гірше стало, коли Лемендос дізнався, що Лорандо боїться щурів. Після того він став зачиняти братця в підвалі, де ними так і переповнялося.

   В гумских замках були зовсім несприятливі для дітей умови. Вони потім виростали жорстокими, безчуйними і кровожерливими. Цим частково можна пояснити злість гумського народу.

   Всі тортури відбивалися на підсвідомості Лорандо. Він бачив також страждання «сволоти» і співчував їй. На його очах катували і страчували рабів. Хлопчика спеціально водили дивитися на страту і тортури, щоб він став «справжнім чоловіком». Коли Лорандо просив пощадити їх, у відповідь чув тільки сміх. Так у ньому виникла ненависть до катів.

   Лорандо хотів помститися всім своїм кривдникам, порвати на шматки Лемендоса, катів, тюремщиків, аби аж юшка текла. Свою злість і образу він зривав на тваринах, посуді, меблях, за що знову потім отримував прочуханки.

   Одного разу в дев’ятирічному віці, коли Лемендос як завжди дражнив його, Лорандо огризнувся. За це брат побив його і зачинив у підвалі. В той момент напівгум забув і про страх, і про холодний підвал. У ньому кипіла лише ненависть.

   Ось вилізли щури, яких він завжди дуже боявся. Зараз Лорандо цього не відчував. Він хотів убивати всіх, хто зустрінеться йому на шляху. Хлопчик підняв лежачий на землі залізний прут і напав на своїх сірих ворогів. І розлетілися тоді їхні шматки по всьому підвалу. Після такої розправ жоден щур не наважувався більше вилізти з нори.

   Лорандо подолав свій страх. Він поклявся, що більше ніколи не дасть себе образити. Вибивши старі двері підвалу, хлопчик вийшов на свободу.

   Потім, обстеживши батьків замок, напівгум знайшов куточок, в якому зробив собі «фортецю». Ця кімната ніким не була зайнята, а головне, вона зачинялася зсередини. Він міг тут ховатися від Лемендоса. Над кімнатою було горище, куди вела драбина. Під горищем розташовувались і другі кімнати, в які можна було потрапити з «фортеці» через горище, у тому числі і кімната катувань. За тиждень Лорандо облаштував свій куточок так, що він і справді став нагадувати фортецю.

   На каміні, що стояв у «фортеці», Лорандо закип’ятив відро води і, піднявши його на горище, дійшов до драбини, що вела у кімнату катувань. Коли кат став у зручне для нього положення, хлопчик вилив на нього окріп і нахлобучив відро йому на голову. Ошпарений кат закричав не своїм голосом, а Лорандо почав кидати в нього каміння. С тих пір кат вирішив з ним більше не зв’язуватися.

   Всім, хто ображав напівгума, довелося скуштувати каміння від нього. Лорандо почав вести себе як справжній воїн. Він добився поваги. До нього стали зовсім по-іншому ставитись.

   Коли йому виповнилося десять років, Калчан віддав його в найкращу військову школу Гумії, що знаходилась у далекій столиці ­– місті Хайшангу. Лорандо везли туди п’ять діб. Хайшанг був найбільшим містом Гумії. По всій столиці стояли красиві будівлі. Більшість столичного населення жила в достатку.

   Хайшанзька військова школа випускала найкращих воєначальників країни. Вчилися там тільки гуми. Сволотських дітей туди не пускали.

   В школі умови були набагато кращі, ніж вдома. На час навчання Лорандо жив там. Вранці заняття проводилися в аудиторії. В першому класі вчили читати, писати і рахувати. В другому класі вивчали мови народів Гумії і її сусідів. У третьому вчили історію, в четвертому ­– природознавство, в п’ятому ­– релігію, міфи, гадання, магічні ритуали.

   На ранкові заняття давалося чотири години кожен день. Увесь інший навчальний час школярі проводили на майданчику. Там вони вивчали військову справу, тренувалися битись, учились прийомам рукопашного бою і орудування зброєю. Так усе п’ять років. Після п’ятого класу школа випускала готових вояків. У Гумії військова служба велася з п’ятнадцяти років.

   Лорандо вчився нормально, а у військовій справі та бойовому мистецтві йому рівних не було. Друзів там він собі не знайшов. Спочатку у нього було декілька ворогів, але кожен, хто смів шкодити йому, получав так, що обходив потім його десятою дорогою. Тепер напівгум уже не той боягузливий хлопчик, яким був у п’ять лет.

   Закінчивши школу, Лорандо міг уже і без каміння провчити своїх кривдників, але ніхто тепер його не зачіпав. Вояки прийняли його як свого. Важке дитинство скінчилося. Тепер він дорослий і готовий дивитися ворогу прямо у вічі.

   Калчан призначив Лорандо бригадиром Арианни по перепису населення. Він став стежити за в’їздом і виїздом з міста, законністю проживання у місті людей, вів спостереження за демографічною ситуацією. Через нього такоє проходила реєстрація актів цивільного стану.

   У воєнний час напівгума з його бригадою відправляли на фронт. Там він показував свої стратегічні і бойові здібності і винахідливість. Вище командування хвалило і заохочувало Лорандо, нагороджувало медалями. Батько за нього радів. Його молодший сон міг зробити хорошу військову кар’єру.

 

   Одним літнім ранком лорд Джаконг виїхав за місто на полювання. Сонце світило яскраво. На небі хмар не спостерігалось. Дув слабкий вітерець. Кінь ніс лорда через луки.

   Недалеко біля річки шестеро чабанів пасли овечу отару. Вони сиділи на землі один проти одного, курили люльки і про щось розмовляли. Чабани були молоді, в середньому по двадцять років. Одягнуті вони були у брудні селянські обноски.

   ­– Дивись-но, сам лорд Джаконг їде, ­– вказав один чабан на вершника.

   ­­– Ну і що? Нехай собі їде. Яка нам різниця? ­– сказав другий.

   ­– Та він же одинокий. Зараз поруч із ним нікого немає. Давайте ми зв’яжемо його і покараємо за всі злодіяння. Все одно нас ніхто не запідозрить, ­– запропонував перший.

   Все одразу погодилися. Чабани облишили отару і побігли туди, де їздив лорд. Зрізавши кут, вони стали посеред стежини. Пригальмувавши, вершник став сваритися:

   ­– Що ви тут робите?! Негайно зійдіть з мого шляху!

   ­– Зараз! Розбіглися! ­– крикнули йому пастухи. Джаконг розсердився:

   ­– Що все це значить?! Я не зрозумів!

   ­– Зараз зрозумієш! ­– огризнувся чабан, заваривший цю кашу. ­– Давайте, хлопці, арканьте його!

   Хлопці накинули на нього три аркана і стягнули з коняки. Впавши на землю, Джаконг забушував:

   ­– Відпустіть! Сволота! Грішники! Ви всі у мене сядете ще!

   ­– Покричи, покричи, ­– сміялися з нього пастухи, зв’язуючи лорда і відбираючи у нього зброю.  Кожен з них узяв кийка, і вони разом почали його бити. Джаконг кричав, брикався, а ті від цього заводилися ще більше і лупили його сильніше. Коли таке заняття їм набридло, затійник сказав:

   ­– Досить, думаю, він отримав сповна, та і ми зло своє на нього повністю вилили. Пора кінчати вже з ним. Пропоную його спалити.

   Побитий лорд не мав більше сили ні кричати, ні вІдіратися. Почувши про наміри пастухів, він затремтів від страху. Чабани прив’язали свою жертву до дерева і пішли збирати багаття. Для вогнища було вже майже все готово.

   Через ці луки якраз повертався з кінної прогулянки Лорандо. Він був у хорошому настрої. Напівгум їхав, дивлячись по бокам. Бачить: десь вдалечині до дерева шість чоловіків прив’язали сьомого до дерева і розложили під ним гілки.

   Лорандо встав з коня і пішов до того місця. Впізнавши у прив’язаному лорда Джаконга, він сказав:

   ­– Що ви влаштували?! Негайно забирайтеся звідси! Геть!

   Чабани обернулись:

   ­– О, ще один. Цього теж доведеться валити.

   Хапаючи палки і відібрану в жертви зброю, пастухи кинулися на напівгума. Лорандо підняв у повітря свій меч, махнув ним декілька разів, і вся шестірка обезголовленою попадала на землю. Він відв’язав лорда від дерева:

   ­– Джаконже, як ти?

   ­­– Мене побили, ­– простогнав Джаконг, ­– ти врятував мені життя. Вони мене хотіли підпалити. Приходь сьогодні до мене на вечерю з батьком. Я тобі добре віддячу.

   ­Лорандо допоміг лорду вилізти на коня і повіз його у місто.

 

   Ввечері напівгум і Калчан вечеряли у Джаконга. Хазяїн дому виглядав увесь побитий. На обличчі у нього були численні шрами, та і взагалі, почував він себе не добре.

   Сидів Джаконг спереду стола в банкетній залі. Лорандо з Калчаном сиділи проти нього. На стіл золотим підносом подали жареного павича, прикрашеного морепродуктами. Навколо підноса стояли тарілки з рибою, салатами з рідкісних продуктів, елітні вина.

   Коли вечерю подали на стіл, лорд розпочав:

   ­– Я покликав вас сюди, щоби оголосити подію, яка сьогодні трапилась. Калчане, Лорандо врятував мені життя. Коли я їхав на полювання, на мене напали п’ятеро сволот. Вони мене побили, прив’язали до дерева і хотіли підпалити. Якби твій син там не з’явився, мене могло би зараз не бути серед живих.

   ­– Так, друже, тобі дуже пощастило, що він тоді опинився там, ­– сказав полковник.

   ­– Я зобов’язаний твоєму сину життям і вважаю, що його потрібно підвищити по рангу, ­– оголосив Джаконг. ­– Лорандо, до цього моменту ти був бригадиром, але віднині ти сотник Аріанської сотні. Тепер наше місто твоє.

   ­– Я знав, що це коли-небудь станеться, ­– радів Калчан. ­– Тепер я точно знаю, кому залишу свою спадщину. Лорандо, після моєї смерті ти займеш мою посаду і тобі дістануться всі мої володіння.

   Наступного дня напівгум став служити Аріанським сотником. Тепер під його владу попадав весь повіт і відповідна йому воєнна сотня. На посаду, що Лорандо займав раніше, лорд Джаконг поставив колишнього сотника. Лорандо був талановитим командиром і заслуговував великого рангу, але навіть у ранзі сотника він завоював авторитет і став знаменитим на весь округ.

   Однак успіхи Лорандо злили його старшого брата Лемендоса. Він заздрив йому, а коли дізнався, що напівгум став єдиним спадкоємцем батька, то взагалі пилав від гніву.

 

   У 333 році гуми з усієї Аріанської сотні святкували ювілейний, двохсотий день міста. Двісті років тому в цей день гумське військо на чолі з Маршанзьким лордом Бедрангом захопили Аріанну. З тих пір гуми міста стали щорічно відмічати цю подію.

   На святкування приїхав сам Вісер III, лорд Мілевії і головна людина в Гумії. До дня міста і приїзду званого гостя потрібно було добре підготуватися. Дорогу, по якій він мав в’їхати, закрили для інших мандрівників і раби посипали її квітами. Слуги прикрашали будівлі, у яких головний лорд планував побувати. В такий радісний для гумів день «сволоту» міста і прилеглих до нього сіл чекало далеко не радісне явище ­– збір спеціального податку на проведення свята. Особливо важко новий побір переживали селяни.

   Самим жорстоким збірником податків у Гумії був Лемендос. Проїжджаючи по селу, яким правив, він вимагав крім виплати святкового виплатити всі інші податки і погасити борги, і горе було тим, хто не міг все це заплатити одразу. Таких чекала розлука з дружинами, матерями, малими дітьми чи рабство.

   Під’їхав Лемендос до одної солом’яної хатинки. З ним було ще Троє вояків. Хатинка виглядала дуже бідно. Гуми стали ломитись у двері. З хатини вийшов селянин у рваному одязі.

   ­– Чого вам треба? ­– з жахом запитав він.

   ­– Плати податки, сволото! ­– крикнув Лемендос. ­– Ти мені вже винен тисячу золотих.

   ­– Мені нічого дати. Дім мій абсолютно пустий, ­– скаржився селянин.

   ­– Тоді я забираю твою доньку, ­– сказав Лемендос. По команді бригадира вояки увірвалися в хатину і схопили молоду дівчину, живучу там.

   Бідний батько став перед гумами на коліна і почав просити:

   ­– Будь ласка, не забирайте дочку. Я все віддам,  обіцяю, тільки залиште її.

   Разом із ним стала просити і дружина селянина, та жорстокого бригадира це не розчулило:

   ­– Пізно. Раніше треба було віддавати. Тепер вона моя.

   Вояки передали дівчину в руки начальнику, і Лемендос поволік її до свого замку. Звали її Іді. Донці селянина було шістнадцять років. Волосся дівчини було світлим. Іді була такою ж гарною, як Іренія в її віці, але тільки її становище виявилося куди гіршим.

   Лорандо кожен день вибирався на окраїну міста для кінної прогулянки. На цей раз він теж виїхав. І побачив  він, як брат його поводиться з дівчиною. Знову, як і в дитинстві, коли він бачив знущання над рабами, його взяла образа. Лорандо розумів, що для Гумії це нормально, та спокійно терпіти все більше не міг. Зіскочивши з коня, напівгум пішов до них.

   ­– Гей, ти, відпусти її! ­– крикнув він брату.

   ­– Ти, братику, не туди попав, ­– відізвався Лемендос. ­– Твоя дорога в другому напрямку. Вали звідси, щоб і духу твого тут не було!

   ­– Я сам знаю, де моя дорога, ­– сказав Лорандо. ­– На цей раз тобі не викрутитися. Ти відпустиш її.

   ­– І хто мене заставить? Ти може? Малюче, не мрій, ­– сміявся брат.

   ­– Ти, мабуть, ще не зрозумів, що тепер усе серйозно, ­– відповів напівгум. ­– Я вже півтора роки являюся сотником, твоїм командиром. Тому як своєму підлеглому я наказую тобі її відпустити.

   ­– І це ти мені наказуєш? Слабак! Коротун! Для інших можливо ти і сотник, але для  мене все ще залишаєшся малюком, якого я бив у дитинстві.

   ­– Ми вже не діти. Ігри скінчились. Останній раз пропоную: відпусти її по-хорошому.

   ­– Ти смієш мені кидати виклик? Та я з тобою, шмаркачем, упораюся, як і раніше.

   ­– Тільки спробуй!

   І вступили у бій два титани. І задрижала земля. І схрестилися їхні мечі, так, що аж іскри сипались у всі сторони. Та все ж годі поезії. Не був Лемендос титаном. Лорандо після закінчення військової школи став випереджати брата і в Силі, і в майстерності. Поєдинок двох братів закінчився тим, що Лемендос упав, вронивши меча. 

   Дуелі між гумами дозволялося проводити тільки до першої крові, тому Лорандо вклав зборю за пояс. Щоби було все по закону, він заплатив за дівчину викуп. Зганьбленому Лемендосу довелося піти.

   Іді виглядала переляканою. Лорандо втішив її. Дівчина попросила напівгума відвести Її додому. Він пішов з нею, по дорозі розпитав про сім’ю і життя. Іді розповідала йому, як їм бідно живеться, скаржилася на порожнечу в домі. Лорандо стало шкода її. Він захотів допомогти сім’ї дівчини. Спілкувалися вони між собою легко, наче поміж ними немає ніяких класових різниць. Для обох це спілкування виявилося приємним.

   Іді вказала Лорандо на батькову хатину. Напівгум постукався в двері. Насторожений селянин вийшов:

   ­– Як? Знову? Ви вже відібрали у мене все, забрали мою доньку. Чого вам ще треба? Все, годі! Дружину я вам не віддам!

   ­– Не хвилюйся, ­– заспокоїв селянина Лорандо, ­– я не буду нічого забирати. Я привів твою дочку назад і приношу свої вибачення за поведінку Лемендоса.

   ­– Велика тобі дяка, сотнику. Не думав я, що ти виявишся таким благородним чоловіком, ­– подякував йому селянин

   ­– Не треба дяки. Я зробив це, тому що розумію несправедливість наших порядків. Іді казала, скільки ви настраждалися від мого народу, ­– сказав Лорандо і простягнув йому мішечок з грішми. ­­– Ось вам невелика компенсація за збитки, нанесені моїм братом. Нажаль, це все, що у мене є з собою, але завтра я принесу ще.

   Селянин став ламатись:

   ­– Ах, ну що ти? Не треба.

   ­– Бери. Я не буду спокійний, допоки знаю, що навколо мене люди бідують, і віднині буду їм допомагати, чим зможу.

   Попрощавшись із селянами, Лорандо направився назад до міста. Він почував велике задоволення від того, що вперше вчинив добру справу для простих людей. У його душі це залишило великий осадок. Самим приємним для Лорандо було знайомство з Іді. Сільська дівчина за такий короткий час так причарувала його, що він і не помітив, як опинився в місті.

   Там була метушня. Міщани йшли на святкову месу в честь дня міста. До концертної зали направлявся натовп. Попереду йшли головний лорд Вісер III, лорд Джаконг і полковник Калчан, за ними ­– сотники. Ззаду просувалася місцева «сволота», яку насильно гнали на месу святкувати річницю поразки своїх предків. За тим, аби ніхто з простолюдинів не покинув меси, слідкували бригадири і рядові гуми, підганяючи їх батогами.

   Люди зайшли в концертну залу, що нагадувала сучасний стадіон. Сцена знаходилась у самому центрі зали. Там стояв п’єдестал, а на ньому ­– статуї трьох гумських богів. У руках кожної статуї був високий гострий кілок у вертикальному положенні. Для гумів були призначені сидячі місця в амфітеатрі зали, а «сволота», якій не вистачало місця, доводилося стояти.

   Лорд Джаконг вийшов на сцену і почав урочисту промову:

   ­– Святкову месу в честь дня міста Аріанни, столиці провінції Гумії Маршангу, оголошую відкритою!

   Гуми стали аплодувати. Лорд продовжив:

   ­– Рівно двісті років тому в наше славне місто Аріанну вступили доблесні священні вояки. Рівно двісті років назад місто було звільнене від безбожного сволотського правління й порядків. Вшануємо ж пам’ять тих героїв, котрі своєю священною зброєю повалили негідних правителів. Слава їм навіки!

   ­– Слава! Слава! ­– дружно кричали гумы. Джаконг говорив дальше:

   ­– Слава моєму двоюрідному прапрапрапрадіду лорду Бедрангу, який на чолі війська приніс нашому місту і всьому Маршангу істинну віру і владу наших великих богів!

   ­– Слава! Слава! ­– кричали гуми.

   Після цієї промови на сцену винесли три тільки що відрубаних голови рабів. Лорд Джаконг підняв одну з них і крикнув:

   ­– Слава тобі, о великий боже Балаю, за те, що дав Гумії Бедранга і його воїнів!

   Гуми кричали з зали:

   ­– Слава! Слава!

   Джаконг насадив голову на кіл у руках статуї бога Балая, потім узяв другу голову і промовив:

   ­– Слава тобі, о великий боже Будулаю, за те, що двісті років тому хорошою погодою допоміг нашим воякам захопити Аріанну!

   ­– Слава! Слава! ­– кричали гуми. Джаконг насадив голову на кіл у руках статуї бога Будулая, потім узяв останню голову і продовжив свою промову:

   ­– Слава тобі, о великий боже Гудлаю, за те, що дав воїнам нашим силу подолати сволоту і відбить у них місто.

   ­– Слава! Слава! ­– кричали гуми. Джаконг насадив останню голову на кілок у руках статуї бога Гудлая і закінчив промову:

   ­– Слава вам, о великі боги! Прийміть у жертву від своїх слуг вірних голови цих трьох недостойних!

   У кінці промови лорд підняв факел і підпалив голови. Після обряду на сцену виходили артисти і під загрозою смерті виконували оди та гімни на честь Бедранга, богів, Гумії.

   Лорандо не любив меси. В ньому жила ненависть до своєї культури, релігії, порядків. Під час проведення ритуалу він поринув глибоко в себе, нічого не чуючи навколо. Його душа перебувала у стані апатії, а в голові крутилася лише одна думка: «Що зі мною? Чому я весь час думаю про неї? Чому мої груди ніби перетворились у пральну дошку? Невже я закохався? Але як? Яким чином це могло статись, якщо бачився я з нею всього один раз? Ні, таке неможливо. Мабуть, це просто манія. До вечора все мине».

   Меса кінчилася. Глядачі стали розходитися. «Сволота» йшла по своїм справам, а гуми збиралися гуляти весь день і ніч, продовжуючи свято. Для них спеціально проводилися різноманітні ігри, конкурси, танці, бої, скачки, стрільби з лука. Пивні заклади міста переповнялися вояками.

   Вісер III святкував в гостях у Джаконга. Знатного гостя зустрічали дуже добре. До зали він увійшов по шовковому килиму. Там його частували самими смачними стравами і винами. Музиканти грали його улюблені мелодії.

   За одним столом із лордами сиділи полковник Калчан і Лорандо. Всі, крім останнього, разом весело обговорювали свято. Вісеру III все дуже сподобалося. Він був у захваті. Джаконг йому дякував:

   ­– Спасибі, Вісере, що приїхав.

   ­– Нема за що, ­– відповів Вісер III, ­– мені подобається Аріанна. Хотілося б якомога частіше бувати тут.

   ­– Приїжджай іще, ­– сказав Джаконг. ­– Ми завжди раді тобі.

   Через деякий час гість запитав у полковника:

   ­– Калчане, я чув, що твій молодший син ­– дуже хороший воєначальник. Це правда?

   ­– Чиста правда. Лорандо дійсно хороший воєначальник, ­– хвалився полковник. ­– До того ж він захистив Джаконга від сволоти, що хотіла його вбити.

   ­– Так ось, Лорандо, ­– сказав головний лорд, ­– я пропоную тобі посаду полковника Хайшанзького. Ти будеш мати набагато більше, ніж зараз, але для цього тобі необхідно переїхати в Хайшанг на постійне проживання. Ти згоден?

   ­– Звичайно, згоден, ­– відповів за сина Калчан, але Лорандо відказав:

   ­– Дякую тобі, Вісере, за пропозицію, та я нікуди не поїду.

   ­– Це він так жартує, ­– сказав полковник, намагаючись зобразити сміх.

   ­– Ні, тату, я серйозно, ­– підтвердив свої слова Лорандо.

   ­– Як же так? ­– здивувався полковник, ­– ти же станеш рівним зі мною по рангу, і взагалі, з твоїм умінням зможеш зробити велику кар’єру.

   ­– В житті є речі важливіші кар’єри, ­– сказав напівгум. ­– Я не хочу їхати, і ти мене не примусиш. Джаконже, Вісере, вибачте, але я вже піду додому. Мені сьогодні чомусь недобре.

   Лорандо встав з-за столу і направився до виходу, а решта продовжила розмовляти. Далі їхня розмова пішла за справи, війну і політику, та нас це поки що не стосується.

   У місті було темно. «Сволота» вже розійшлася по домівкам. Вулицями вешталися тільки п’яні гуми, нерозбірливо й фальшиво горлопанили пісні. Деякі встигли отримати бланш під око в час святкових боїв. Зі сторони вони були схожі на ненормальних. Напівгуму було не до них.

   Вдома Лорандо одразу ліг спати. Ніч була безсонною. Іді не виходила у нього з голови. «Її потрібно знайти, ­– думав він, ­– шукать одразу ж, як тільки настане ранок». Та ранок все не наставав. Здавалося, що ця ніч буде вічною, а йому терміново хотілося знову зустрітися з нею.

   Як тільки стало розвиднятися, Лорандо поїхав у село Лемендоса. В місті вже було все спокійно. Гулянка скінчилась, і гуми всі розійшлись. У селі Лорандо побачив багато хатинок. Усі вони виглядали однаково. Де саме жила Іді, напівгум не пам’ятав. Стукати в кожну хатину і питати про неї йому не хотілося, тим більше, що всі ще спали.

   Лорандо оглянувся навколо, зліз з коня і приліг біля річки. З нудьги він дістав люльку, набив її тютюном і закурив. Від ночі без сну голова стала важкою і сама клонилася до землі. Після другої затяжки напівгум заснув.

   Час ішов. Ставало світліше. З хатинок почали входити люди. Хтось залишався працювати по дому, а комусь доводилось іти на панщину та обробляти поле Лемендоса. Село жило по-старому.

   Лорандо прокинувся, відчувши чиюсь руку на голові. Він не встиг і очей відкрити, як ніжний дівочий голос сказав:

   ­– Добрий ранок, Лорандо. Сподобалося на березі спати?

   ­­Сотник упізнав цей голос. Біля нього сиділа Іді. Він став на ноги і пригорнув дівчину до своїх грудей. Лорандо так зрадів їй, що не розрахував сил.

   ­– Обережно. Ти мене задавиш, ­– сказала Іді.

   Напівгум розтиснув обійми і став милуватися нею. Дівчина спитала:

   ­– Чому ти опинився сплячим на березі?

   ­– Тебе чекав, ­– пояснив Лорандо, ­– я не спав усю ніч, приїхав рано вранці сюди і ось випадково заснув.

   ­– Навіщо ж ти мене чекав? Міг би й пізніше приїхати. Я завжди вдома.

   ­– Я дуже скучив за тобою і не міг дочекатися нашої зустрічі. Піди зі мною на ярмарок. Я покажу тобі город.

   ­– Я би пішла. Мені завжди хотілося побувати в місті, та тільки батько на панщині, мати захворіла. Я повинна перебрати зерно, інакше ми будемо без вечері, а крім мене нема кому це зробити.

   ­– Якщо всі проблеми лише у цьому, то можеш не хвилюватися. Я влаштую вам вечерю. Мені це ніпочому.

   ­– Тоді пішли. Я в місті ще жодного разу не була.

   Лорандо посадив Іді на коня, і вони поїхали. На окраїні Аріанни вони залишили скакуна і пішли далі пішки. В місті на честь вчорашнього свята проводився ярмарок. Усі ціни були зменшені в два рази, тому там зібралося багато народу.

   Іді і Лорандо весело провели час. Вони бачили багато цікавого. У торгових місцях продавалось від достатньо звичайних до цікавих і дивовижних речей. Хтось продавав тварин, хтось овочі, одяг, інструменти. Дехто виставляв на продаж скульптури, що з точністю до найменших подробиць зображали свій прототип. На площадках виступали приїжджі йоги, виконували дивні трюки з вогнем, метанням ножів, ходінням по гострим предметам.

   Лорандо проходив з Іді біля таверни. Там стояв її власник. Побачивши сотника, він запропонував:

   ­– Гей, чи не хочеш виграти кулон?

   Напівгум відмовився:

   ­– Ні. Кулон й у ювеліра мені купити не важко.

   ­– Тут такого ти ніде більше не знайдеш, ­– сказав хазяїн таверни. ­– Це чистий діамант, велика рідкість. Із далекого заморського краю привіз. Подивись, як сіяє.

   Хазяїн показав камінчик. Глянувши на нього, Лорандо здивувався:

   ­– Такого дива ніде я ще не бачив. Що треба, щоби він став моїм?

   ­– Постав на кін що-небудь із того, що маєш з собою. Ти повинен будеш убити в бою п’ять скажених собак, голодного крокодила і грізного бика. Якщо ти загинеш чи вирішиш припинити бій, я забираю собі твою ставку. Якщо ж ти переможеш усіх моїх тварин, я поверну тобі ставку й віддам кулон, ­– пояснив хазяїн.

   ­– Погоджуюся на умови. Я ставлю свої бойові нагороди, ­– сказав Лорандо і подав хазяїну в’язку медалей. Хазяїн розглянув ставку:

   ­– Це ж чисте золото. Підійде. Можеш приступати.

   Напівгум уже зібрався йти битися. Тут Іді ухопила його за руку:

   ­– Ні, я не відпущу тебе. Ти можеш загинути. Не йди туди.

   ­– Лорандо відсунув дівчину в бік і став її заспокоювати:

   ­– Не хвилюйся. Головне ­– вір у мене, і цей кулон стане твоїм.

   Сотника завели у клітку і запустили до нього п’ять скажених собак. Вони стали кидатися на нього і кусати залізні обладунки. Лорандо вихопив меч і розправився з ними, як у дитинстві з пацюками.

   Після цієї перемоги його перевели у басейн і запустили до нього крокодила. Напівгум витягнув меч, але не встиг їм навіть розмахнутися. Крокодил схопив його зубами за ногу. Герой упав, обронивши меча. Крокодил наліг на нього всім своїм тілом і намагався роздерти зубами обладунки. Напівгум почав тонути. Кожен раз йому все важче було висувати з води голову, щоб удихнути повітря.

   Не витримавши, Іді крикнула сотнику крізь сльози:

   ­– Лорандо, милий, тільки не погибай! Я кохаю тебе! Ти мені потрібен!

   Напівгум зібрав свої останні Сили і якось зумів дістати кинджала. Зброю він всадив у крокодила, а коли зелений стрепенувся від болю, вирвався з його пастки і добив.

   Перепочивши трохи від крокодилячого бою, Лорандо перейшов у вольєр для бою з биком. Цей бій був найтяжчим. Агресивний бик кидався на нього, не даючи до себе підійти. Герой отримав два удари рогами, був на краю загибелі. Іді впала у відчай. Вона подумала, що він загине. Лорандо з трудом таки зміг узяти бика за роги, а потім уже перерізав кинджалом йому шию.

   Вийшов напівгум з вольєру втомлений, але цілий. Хазяїн таверни аж здивувався:

   ­– Ну ти й даєш, сотнику. Ще жоден боєць не впорався з моїми крокодилом та биком. Візьми назад свої нагороди. Бачу, ти справді їх достойний. Також бери кулон. Це твій заслужений приз.

   Лорандо взяв камінь і простягнув його Іді:

   ­– Бери. Я дарую тобі цю коштовність на знак мого кохання до тебе. Ти вчора запала мені в душу, і я розумію, що не можу без тебе.

   ­– Я буду твоя, ­– прошепотіла Іді. Вони стали цілуватися. Хазяїн таверни посміхався, дивлячись на них. Далеко не кожен день йому доводилося бачити закохану пару, а тут таке, ще й ні разу не бачив він, щоби гум цілувався з кимсь. Для закоханих, що іще вчора вранці знайомі не були, хазяїн вирішив зробити подарунок:

   ­– Я вітаю вас із тим що, ви знайшли один одного, і запрошую відзначити це в моєму закладі за мій рахунок.

   Пара не відмовилася. Лорандо взяв Іді під руку і зайшов із нею в таверну. Хазяїн особисто подав свою коронну страву і налив їм по дві чаші вина під кінець обіду. Дівчина від випивки відмовилась. Напівгуму довелось випити за двох. Алкоголь злегка подіяв на нього. Відчуваючи, що не зможе всидіти більше на місці, він сказав власнику:

   ­– Хазяїне, у тебе музиканти є?

   ­– За музику ми не домовлялися. Тільки за обід, ­– відповів хазяїн закладу.

   ­– Хай зіграють. Я заплачу.

   Заграв оркестр. Лорандо запросив Іді на танець. Вони стали танцювати. Решта відвідувачів з заздрістю гляділи на них, а потім усе ж вирішили приєднатись і теж вийшли танцювати. Таверна веселилася до самого вечора.

   Закохані вийшли щасливими, що так добре провели день і що їхні почуття виявилися взаємними.

   ­– Я так втомилася, коли танцювала з тобою, що не знаю вже, як дійду додому, ­– сказала Іді.

   ­– Не біда. Я тебе донесу.

   Лорандо поцілував кохану і взяв на руки, говорячи їй:

   ­– Ти для мене найкраща. Я заради тебе готовий на все. Тільки побажай, і все це місто впаде до твоїх ніг.

   Напівгум кружляв з Іді на руках. Вона сміялася від радості, обіймаючи його шию. За ними спостерігали перехожі. Їм приємно було дивитися на цю картину, адже в їхньому місті бачити таке доводилось рідко.

   По сусідній вулиці проходили односельчани Іді ­– дев’ятнадцятилітній Миколай і Троє його друзів. Миколай був давно в неї закоханий, ще з раннього дитинства. Він не помітив дівчину з іншим, але один з друзів, що дивився по сторонам, їх побачив і сказав йому:

   ­– Дивись-но, твою Іді несе якийсь гум і цілує.

   Миколай поглянув у вказаному другом сторону. Те, що він побачив, його вразило. Хлопець і подумати раніше не міг, що його кохана почне з кимсь зустрічатися, тим більше з гумом. Ним оволоділи біль та злоба:

   ­– Прокляття! Як він сміє? Я зараз вб’ю його.

   Миколай уже надумав кинутися до закоханих і почати з ними скандал, та друзі втримали його:

   ­– Ти що? Це ж сам сотник Лорандо Юашу. Він чи не власник міста. Тримайся від нього подалі, якщо шкура дорога.

   ­– Я не можу це так залишити, ­– сказав Миколай. ­– Він поламає їй усе життя.

   ­– Ти зрозумій, неможна прямо зараз розбори влаштовувати. Тебе арештують, віддадуть під суд, і на цьому справа скінчиться. Поговори завтра з Іді і все виясни, а з гумом краще не зв’язуйся.

   Друзям вдалося заспокоїти Миколая. Він погодився піти додому і все з’ясувати наступного дня.

   Іді і Лорандо дійшли до окраїни міста, де їх давно вже чекав кінь. Було майже темно. В селі на подвір’ях нікого не було. Всі сиділи в своїх домівках. Тут Іді спохватилася:

   ­– Доки ми гуляли, я забула, що мої батьки залишились без вечері.

   ­– Буде у них вечеря, ­– завірив її Лорандо.

   ­– Та звідки ж? З неба впаде? ­– сказала дівчина.

   ­– Все може бути, ­– загадково промовив напівгум. Він натягнув тятиву свого лука і пустив стрілу в гусей, що над ними пролітали. Підстрілений гусак упав прямо йому під ноги.

   ­– І справді з неба впав, ­– розсміялась Іді.

   Вони дійшли до хатини, де дівчина жила. Поки вона обдирала гусака, Лорандо розводив багаття. Коли птах був уже общипаний, він наколов його на меч і став смажити.

   Батьки Іді в цей час сиділи у себе в хаті. Вони переживали, куди могла дітися їхня дочка. Вона ж ніколи раніше не пропадала. Батько обшукав усе село, проте її ніде не було.

   Лорандо покликав їх на подвір’я. Коли вони побачили Іді живою, заспокоїлись. Потім усі разом сіли навколо вогнища їсти гусака. Батьки дізналися про все, що відбулося з їхньою донькою. Вони були щасливі, що напівгум став її кавалером, і бажали їм подальшого розвитку відносин.

   Після вечері Лорандо поїхав додому, так як уже била ніч. Цей день запам’ятався йому навіки.

 

   Настав ранок. Село прокидалося від сну. Чоловіки знову мусили йти обробляти поле Лемендоса. Жінок очікувала робота по дому. В принципі господарство у  селянина було малим і роботи там також мало би бути мало, проте технологічна відсталість Гумії заставляла робити все вручну.

   Миколай прокинувся рано. Те, що він бачив учора, не давало йому спокою. Хлопець ішов до Іді за поясненнями, шкодуючи, що не пішов бити вчора морду своєму супернику.

   Дівчина стояла на дворі. Побачивши йдучого до неї хлопця, вона привітливо сказала йому:

   ­– Доброго ранку, Миколаю.

   ­– Добрішого не придумаєш, ­­– «ввічливо» пробурчав молодик. ­– Я вчора бачив тебе в місті на ярмарку.

   ­– Так, я була там, ­– підтвердила Іді.

   ­– Ну і як? Чудово провела час? ­– іронічним тоном запитав Миколай.

   ­– Авжеж. Я до цього в місті не була ні разу. А чому ти говориш зі мною так?

   ­– Скажи мені чесно. Що у тебе з тим гумом, котрий тебе супроводжував учора?

   ­– Його звуть Лорандо. Це сотник наш.

   ­– Мене не цікавить, хто він. Я хочу знати, які у тебе з ним стосунки.

   ­– Ми кохаємо одне одного.

   ­– Що я чую?.. Не будь наївною. Він не кохає тебе. Залиш ці дурні фантазії.

   ­– Чому ти так думаєш?

   ­– Гуми не вміють любити. Вони отримують задоволення ціною страждань народу, а людські почуття для них нічого не означають. Ти для нього просто коханка, що скоро набридне, й він покине тебе. Я впевнений, що по всьому району у нього багато таких.

   ­– Це не правда. Лорандо не може зі мною так учинити. Він кохає мене, і я йому вірю. Позавчора мене забрали у батька за борги, а Лорандо викупив мене, повернув батьку і дав йому грошей. Він не такий, як усі гуми.

   ­– Та зрозумій же. Він робить усе для того, щоби ти в нього закохалася. Тобі не бути з ним. Навіть якщо сотник візьме тебе у свій гарем, його гумське оточення тебе не прийме. На тебе будуть показувати пальцями, тебе зневажатимуть інші його дружини. Жити тобі там спокійно не дадуть. Ти не будеш із ним щаслива. Я не хочу твоїх страждань, тому що люблю тебе, кохаю ще з дитинства. Так, він сотник, а я ­простий селянин. Але він не може тобі дати те, що можу я. Я віддам тобі свою любов, Іді, виходь за мене заміж

   ­– О, Миколай. Для мене це несподівано. Значить ти…

   Дівчина розгубилася і впала хлопцю на руки. Підхопивши її, Миколай з надією промовив:

   ­– Іді, не мовчи. Я чекаю твоєї відповіді, як вироку. Скажи мені. Ти згодна?

   ­– Пробач мені, Миколаю, але ти для мене всього лише як брат. Я не знала, що значу для тебе більше. Зрозумій, я кохаю Лорандо. Постарайся змиритися з цим.

   Молодик був подавлений. Він довго вмовляв Іді, та вона рішуче йому відмовила. Розчарований, він пішов на поле.

   Дівчині шкода стало Миколая. Все життя він був їй за старшого брата. Він завжди був її тілоохоронцем, і вона відчувала в ньому людину, якій можна було довірити все, на яку можна було би покластися. Без нього в дитинстві Іді боялася далеко відійти від дому. Їх навіть жартома називали женихом і нареченою. Однак зараз дитячі жарти були недоречні. Молодик любив Іді по-дорослому, а вона не могла йому відповісти взаємністю.

   День сьогодні очікувався важкий. Батько знову подався на панщину, а вона мусила зібрати пшеницю на їх дільниці, доки та ще не пообсипалася. В Гумії не знали кіс та серпів. Необхідно витратити багато часу, щоби зібрати все вручну, не дивлячись на малу площу ділянки. При цьому зібраного врожаю вистачало не надовго.

   Іді прийнялася за роботу. З часом настав південь. Стало жарко. Дівчина зупинилася. З усього тіла у неї виступав піт. Від роботи під палючим сонцем вона дуже стомилася. Тут ззаду почулися тупіт копит і коняче ржання.

   ­– Мабуть мені здалося від утоми, ­– подумала Іді. Раптом хтось підійшов до неї ззаду, і її очі затулили дві чоловічі долоні.

   ­– А, Лорандо, це ти, ­– здогадалася дівчина. Тільки що прибувший сотник весело скрикнув:

   ­– Ні, я чоловік, який втратив розум від кохання до тебе!

   Напівгум поцілував Іді і сказав:

   ­– Я ніколи не був такий щасливий як учора з тобою.

   ­– І я теж, ­– погодилась із ним дівчина. ­– Це був найщасливіший день у моєму житті.

   ­– У нас ще буде багато таких днів. Ходімо гуляти, ­– запропонував Лорандо.

   ­– Ні, зараз я не можу. Пшеницю потрібно зібрати, ­– одказала Іді.

   ­– Гаразд, я почекаю, ­– сказав напівгум, присівши недалеко.

   Кохана його знову прийнялася за роботу, а він милувався нею. Їй було важко, і робота стала просуватися ще гірше. Так пройшло п’ятнадцять хвилин. Сотнику чекати набридло.

   ­– Ох, так і за день можна не впоратися. Кидай ти це діло. Я покажу тобі, як швидко справлюся сам.

   Лорандо знайшов якусь палку. Один кінець її він вставив у отвір в рукоятці меча, й у нього вийшов предмет, що нагадував косу. Іді стала з цікавістю спостерігати, як він косить. Її робота була виконана приблизно за півгодини. Дівчина здивувалася:

   ­– Так швидко… Я ніколи ще такого не бачила. Де цьому ти навчився?

   ­– Коли мені було сімнадцять років, мене послали на війну з племенами біскаків. Під час баталій я і ще декілька моїх вояків опинились у безлюдному місці. Трава там була по груди і сильно заважала просуватись. І тут мені в голову прийшла хороша ідея. В рукоятці свого меча я кинджалом пробив дірку, вставив у неї палку і розчистив дорогу так, як ти тільки-но бачила, ­– пояснив Лорандо.

   Закохані зібрали всі колоски у стіг і пішли на прогулянку. На цей раз уже Іді показувала йому місця, що знала. Вони ходили по луках та лісах. Всюди було дуже гарно. На галявинах росли квіти, а на деревах співали птахи.

   Напівгум прийшов в захват. Він ніколи ще не помічав навколо себе такої краси, хоча і бував не раз на природі. Його постійно оточували стіни пишних замків, золото, зброя, дороги, насилля, війни, людські муки, жадібність і зло. Тут же нічого цього не було. На природі можна було відпочити від жорстокого гумського світу, знайти душевний спокій.

   Коли настав вечір, Іді й Лорандо, обійнявшись, сіли на березі річки. Вони дивилися на граючі хвилі, слухали їх плескіт. По воді скакали різні комашки й павучки. Навколо доносилося голосне кумкання жаб. Ці зелені створіння то вискакували на берег, то знову пірнали у воду. Найбільші з них сиділи на каменях і ловили мух.

   На небі стали з’являться перші зірки. Напівгум говорив своїй дівчині слова про кохання, а вона посміхалася, все сильніше притискаючись до його грудей.

   Повз них проходив Миколай. Він побачив їх, і ревнощі знову охопили його. «Або зараз, або ніколи», ­– подумав Миколай і побіг до них. Хапаючи Іді за руку, він суворо сказав:

   ­– Пішли звідси! Тобі нічого тут робити!

   Хлопець поволік її за собою. Іді стала противитися:

   ­– Миколаю, відпусти мене! Я не хочу нікуди йти!

   Лорандо тут же встав і вирвав дівчину з Миколаєвих рук:

   ­– Ти що, не глухий?! Вона не хоче з тобою йти!

   ­– Це не твої справи! ­– огризнувся хлопець. ­– Сиди собі й мовчи!

   ­– А хто ти взагалі такий, що вирішуєш тут все за інших?! ­– невдоволено спитав Лорандо.

   ­– Я давно кохаю Іді й не дозволю зруйнувати їй життя! Мені відомі такі як ти! Задурять дівчині голову, пограються з нею і кинуть! По-хорошому прошу: залиш її у спокої! ­– сказав Миколай. Лорандо йому у відповідь:

   ­– Так ось значить через що ти розпочав увесь цей скандал. Спізнився, хлопче. Іді любить мене, я люблю її, а ти тут третій зайвий. Визнай, що вона вибрала мене.

   ­– Ти не кохаєш її! Годі брехати! ­– крикнув Миколай. ­– Гуми люблять тільки себе! Все, що ти маєш, добуто важкою працею народу, проте тобі цього мало! Того, що ти грабуєш і вбиваєш чесних людей, тобі також мало! Ти ще й узявся дівчат наших зваблювати! Та така мерзота просто не може любити!

   Напівгум почав злитись:

   ­– Я розумію, що тобі важко і ти маєш причини осуджувати гумів, але нетреба у всьому звинувачувати мене. Принижувати себе я не дозволю.

   ­– А що ти мені зробиш? Арештувати накажеш? А кому? Це серед гумів ти сотник, а тут і зараз ­– ніхто, повний нуль, ­– глузливим тоном мовив хлопець. Лорандо видав зустрічну репліку:

   ­– А мені нікого і нетреба. Я й сам можу за себе постояти, навіть зброї мені для цього непотрібно.

   Давай, покажи, на що ти здатен! ­– з цими словами Миколай ударив сотника по обличчю. Лорандо в боргу не залишився і дав йому здачі. Зустрічний удар був такий сильний, що збив молодика з ніг і примусив двічі перевернуться.

   Миколай одразу піднявся:

   ­– Ну, все, гаде, тобі кінець!

   Він замахнувся на напівгума другий раз, та Лорандо вчасно перехопив удар і повалив нападника на землю.

   Миколай збісився. Піднявшись, він побіг невідомо куди і повернувся з ломакою в руках. Розмахнувшись своєю знахідкою, хлопець кинувся на ворога:

   ­– Ну держись! Тепер я тебе точно закопаю!

   Лорандо стояв готовий відбити наступну атаку. Раптом між ними стала перелякана Іді:

   ­– Миколаю, припини! Я кохаю Лорандо і хочу бути з ним! Забирайся геть! Залиш нас!

   Жбурнувши ломаку в сторону, молодик розчаровано сказав:

   ­– Гаразд, я піду, та знай: ти ще про це пошкодуєш.

   Скандаліст забрався з образою в душі. Лорандо провів Іді додому, адже було вже пізно. По дорозі вона вся тремтіла від щойно пережитого. Коханий зміг її трохи заспокоїти. Коли вони підійшли до хатини, Лорандо попрощався з дівчиною і поїхав до себе.

 

   Пройшов місяць з того часу, як Лорандо почав зустрічатися з Іді. Бачились вони таємно, та багато хто бачив їх разом. Плітки про це розійшлися по всьому селу і проникнули навіть у місто. Деякі злі язики їх перекручували, і плітки набували брудного характеру. Вони також доходили до Калчана, але полковник не вірив у них.

   Був осінній день. На землю падало пожовкле листя. Над землею часто простягалися тумани. Спека вже нікому не докучала. Натомість часто йшли дощі. Земля була розмокла, і селянам на ній працювати стало важче.

   Лорандо як завжди поїхав до Іді. Ось уже здалеку показалось село, та якось неспокійно було у нього на душі. Він, відчуваючи, що сталося щось жахливе, швидше погнав свого коня.

   Інтуїція не підвела напівгума. Біля хижі своєї дівчини він побачив, що вона, а разом із нею її батьки, лежать на землі перед юрбою натовпу. Агресивно налаштовані селяни кричали:

   ­– Шльондра! Безсоромниця! Геть її з нашого села!

   Напівгум не зрозумів, що сталося, та і часу він не мав на те, щоби зрозуміти. Ми ж часу маємо достатньо, тому я розповім, як і чому все так сталося. Лемендос підкупив одного з селян, щоби той налаштував людей проти Іді, яка таємно зустрічається з чоловіком не їхнього роду. Селянин одразу став закликати народ вчинити самосуд над «безсоромною». На його заклики піддалося п’ятдесят шість чоловік, але не стільки через моральних принципів, скільки для того, щоби вилити на когось усе зло, яке накопичилось у них за довгі роки важкого життя. Брудні плітки про дівчину були тільки приводом до агресивних дій.

   Коли Лорандо під’їхав ближче, селяни почали вказувати на нього пальцями:

   ­– Дивіться! Ось і коханець її тут з’явився! Пан сотник власною персоною! Геть! Геть!

   В напівгума полетіли груди каміння. Сотник намагався заспокоїти юрбу, але його ніхто не чув і навіть не намагався вислухати. Тим часом треба було терміново діяти. Лорандо не хотів застосовувати зброю проти простолюду, але бажання врятувати кохану взяло гору.

   Тут він розпочав бій. Обладунки, зброя, міцна статура, сила і майстерність надавали перевагу Лорандо перед беззбройними бунтівниками, але їх було багато. Кількох він вбив та поранив, але напору все-таки не витримав. Напівгума стягнули з коня і разом з Іді та її батьками кудись поволокли.

   Але Лемендос, винуватець того, що сталося, став боятися, що цей маленький бунт переросте у повстання і обернеться проти нього. Він послав проти бунтівників загін з семи десяти вояків, щоби ті припинили все, доки не пізно.

   На конях гумський загін обступив селян і вдарив по них зненацька. Почались крики та галас. Простолюд намагався чинити опір воякам, та на цей раз їм не пощастило. Двадцять сім бунтівників загинуло, а решта була поранена чи потрапила під арешт.

   Ціною багатьох людських жертв Лорандо, Іді та її батьки були врятовані. Напівгум відвів дівчину подалі від кривавого місця. Вона вся дрижала і плакала. Лорандо намагався заспокоїти кохану:

   ­– Тихо. Все буде добре. Тобі більше нічого не загрожує.

   ­Іді, витерши сльози, сумно відповіла:

   ­– Добре не буде. Через нас загинуло багато людей.

   ­– Ми не винні. Вони нас самих могли повбивати. Хотіли зробити зло, і поплатилися за це.

   ­– Як ти можеш таке говорити? Вони були моїми односельцями і загинули через наші стосунки. Негоже жінці з чужим чоловіком таємно зустрічатися. Ми маємо розлучитись.

   ­– Ні, ні, ми кохаємо один одного. Нам треба бути разом.

   ­– Ти бачив сам, що це заборонене кохання вже завдало великого лиха людям, а що буде потім? Наші стосунки виходять за рамки суспільної моралі. Їх ніхто не прийме. Не можу я все життя бути коханкою.

   ­– Чому коханкою? Я хочу, щоби ти вийшла за мене заміж.

   ­– Я теж цього хочу, але твої мене не визнають. Нам не дадуть бути разом.

   ­– А це ми ще подивимось. Коли ти станеш моєю дружиною, вони будуть змушені тебе визнати і не матимуть права нас розлучати. Тебе я нікому не дозволю ображати. Погоджуйся, кохана.

   ­Лорандо обійняв Іді і поцілував. Дівчина від щастя промовила:

   ­– Несилах я з тобою розлучитись. Я вийду за тебе.

   Закохані пішли сповістити про свої заручини батьків Іді.

   В цей час до батькового замку на вороному коні мчав Лемендос. Нагадаємо, що він щойно наказав своїй бригаді придушити заворушення, влаштоване за його ж сприянням. Кривава розправа над його учасниками врятувала Лорандо й Іді, але Лемендос не хотів, щоб для його братика все так добре кінчилось. І ось він їхав до батька, аби розказати йому про те, що сталося.

   Полковник Калчан сидів у кабінеті і розбирав документи по справам округу. Роботи накопичилося чимало. Кожен день йому надходили звіти від підлеглих сотників, кореспонденція з інших округів, інформація по фінансовим і судовим справам, що велися в його окрузі. Кожен документ потрібно було переглянути і винести відповідне рішення.

   Полковник відкрив деякий пергамент і, перечитавши, жбурнув його у ящик для сміття. В цей момент якраз до кабінету зайшов Лемендос. Ящик стояв біля дверей, і згорток ледь не влучив йому в обличчя.

   ­– Що з тобою, тату? ­– спитав Лемендос.

   ­– І ти ще питаєш, що зі мною? ­– незадоволено відізвався Калчан. ­– Із твоєї бригади сьогодні надійшов мені вже четвертий наклеп на твого брата. На цей раз якийсь Мао Пол Мо пише, що Лорандо цілував у лісі селянську дівку, і подібних звернень до цього було три. Може ти наведеш нарешті у свої бригаді лад, щоб ніхто не смів більше паплюжити чесне ім’я сина мого усякими побрехеньками.

   ­– Я тебе засмучу, тату, але це все чиста правда, ­– сказав Лемендос.

   ­– Як?! І ти туди ж?! ­– розгнівався полковник. Син став йому розповідати:

   ­– Лорандо справді зустрічається з дівкою мого села. Я неодноразово бачив їх разом особисто. Скажу більше того: сьогодні через їхні стосунки у мене були проблеми. Селяни влаштували проти них заколот, який довелось мені придушити. В результаті я втратив кількох працівників для свого поля.

   ­– Це пряме обвинувачення проти рідного брата, ­– суворим тоном сказав полковник. ­– Ти відповідаєш за свої слова?

   ­– Так точно, ­– впевнено промовив Лемендос. ­– Я готовий заприсягнутися, що кажу правду.

   ­– Тоді поклич Лорандо до мене. Я виясню все з ним, і якщо ти мені збрехав, не бути тобі бригадиром.

   Лемендос вийшов. Калчан нахмурився. Він не вірив тому, що йому розповідали, але розповідь старшого сина переконало його. Зараз між ними мала відбутися серйозна розмова з цього приводу. Полковник сидів і погляду вав на двері, чекаючи.

   Лорандо теж мав вирішити одну справу з батьком. По дорозі додому він зустрів людей Лемендоса, і ті передали йому, що його полковник викликає. Напівгум знав, що рано чи пізно ця розмова відбудеться. Він зовсім не хвилювався. За пережиті ним роки йому довелось навчитися відстоювати свої інтереси будь-якими засобами.

   Приїхавши додому, він зайшов у батькову кімнату. Калчан давно його чекав. Коли син зайшов, він подивився йому в очі і сказав:

  ­– Думаю, ти знаєш, навіщо я тебе викликав.

  – Здогадуюсь, ­– відповів Лорандо.

  ­– Все місто говорить, що ти закохався у сволотянку. Про це мені казали всі, але я не вірив, доки через це у селі Лемендоса не зчинився заколот.

   ­– Так, ­– підтвердив Лорандо, ­– я кохаю її і вимагаю не говорити про неї у такому тоні.

   ­– Це через неї ти відмовився від пропозиції Вісера III? ­– здогадався полковник.

   ­– Так, через неї, ­– сказав напівгум.

   ­– І як ти намагаєшся жити далі? Поясни мені.

   ­– Я одружуся з нею, ­– заявив Лорандо. ­– Це я якраз планував тобі сьогодні сказати.

   ­– Ти що, збожеволів?! ­– скрикнув Калчан. ­– Ти ж гум. Ми, гуми, ­– священний народ. Нас вибрали боги. Ти знаєш, який буде сором, коли твоєю дружиною стане сволотянка. Сволота вже збунтувалася проти вас, а якщо збунтуються гуми, тобі доведеться піти у відставку. Ти не зможеш більше бути сотником.

   ­– Мені все одно. Я ладен пожертвувати всім заради кохання, ­– промовив Лорандо.

   ­– Ти жертвуєш своєю кар’єрою через якусь розпутницю. Це нерозумно, ­– запевняв його батько. ­– Якщо ти приймеш пропозицію Вісера III, то забудеш ці дурниці. Все вирішено: завтра ти поїдеш в Хайшанг.

   ­– Ким вирішено, тобою? Я згоди на це не давав. Тільки мені дозволено вирішувати свою долю, ­– одказав Лорандо.

   ­– А я твоєї згоди і не питаю. Ти син, а я батько. Я сотник, а ти полковник. Це мій наказ, ­– суворо сказав Калчан.

   ­– Ти можеш наказувати скільки завгодно, тату, але я залишуся тут і з завтрашнього дня готуватимуся до весілля, ­– і Лорандо вийшов з кабінету. Полковник лише крикнув йому вслід:

   ­– Ну і дурень ти! Це буде найбільша помилка в твоєму житті.

 

   На відміну від Калчана, батьки Іді схвалили вибір її дочки і були не проти її одруження з гумом. Як і обіцяв, Лорандо почав готуватися до весілля. На радощах він провів у селі Лемендоса благодійні реформи.

   Найбіднішим сім’ям села Лорандо дарував худобу, реманент; викупив невільників, які там жили до рабства; придбав у брата землі і роздав ї безземельним селянам. Щоб захистити село від надмірної жорстокості гумів, він найняв людей, що мали збирати селянські скарги і доповідати про них йому. Ті підлеглі йому гуми, на яких селяни скаржились, чекало покарання від нього.

   Реформи кардинально змінили думки простолюду про Лорандо і його стосунки з Іді. Вони стали добре ставитися до їх майбутнього весілля, тільки ревнивий Миколай стояв на своєму.

   Гуми ж зустріли новину про те, що Лорандо збирається одружитися із селянкою, негативно. Вояків Лемендосової бригади і самого Лемендоса особливо принижував збір селянських скарг. Це для них було невигідно.

   Тоді ж Лемендос організував проти брата ще один заколот, метою якого було усунути з посади. До бунтівної Лемендосової бригади з вісімдесяти вояків приєдналося ще шістдесят з інших бригад Аріаннської сотні. Заколотники відмовилися визнавати владу Лорандо і перегородили йому в’їзд до села.

   Полковник Калчан не хотів, щоб Лорандо пішов у відставку, і надіслав проти бунтівників загін з двісті вояків. Ті встановили над Лемендосовим замком блокаду, зупинили постачання їжі до нього. Тоді ж бажаючих продовжувати заколот різко поменшало. Калчан поставив старшому сину ультиматум, за яким той мав припинити бунт, в інакшому разі він розжалує його у рядові. Лемендос був змушений погодитись, і блокаду було знято.

   Лорандо до заколоту поставився байдуже. Він був зайнятий підготовкою до весілля, і кар’єра відійшла для нього на другий план.

   В цей час Гумія вела чергову війну. На сході її володіння кінчалися береговою лінією і архіпелагом біля неї. Ці території, завойовані 194 роки назад лордом Бедрангом, були частиною провінції Маршанг.

   Після довгих років неволі корінний народ цих земель ­– дроджці ­– організували національно-визвольне повстання. У зв’язку з перевагами добре озброєного гумського війська вони звернулися по допомогу до сусідньої держави ­– Кармільського халіфату. На поміч повстанцям халіф вислав велике військо, але їх союз позитивних результатів не дав. Гуми придушили повстання і здійснили напад на халіфат, щоби помститися за допомогу дроджцям.

   Війною керував лорд Джаконг. Після дня міста він від’їхав на фронт і нічого не чув про роман Лорандо з Іді. Коли гумський флот висадився біля берегів Кармілії, лорд повернувся додому, залишивши командування військами одному з полковників.

   Гуми урочисто зустрічали повернення лорда з великими почестями. Калчан підготовив великий бенкет в честь повернення друга. На нього була запрошена вся гумська знать Маршанга, яка перебувала не на фронті. Виступати привезли найкращих співців. Кухарі полковника наготували незліченну кількість різних страв.

   Перед тим, як сісти за стіл, Джаконг і Калчан зайшли в кабінет полковника.

   ­– Ну, друже Джаконг, як там справи на фронті? ­– поцікавився Калчан.

   ­– Бог Гудлай нас підтримує, ­– відповів лорд. ­– Наша доблесна армія вщент розбила сволоту і вже висадилась на ворожу територію. А як там у тебе справи? Як Лорандо?

   ­– Погано. Лорандо закохався у сволотянку і хоче з нею одружитися, ­– поскаржився Калчан.

   ­– А хто вона така? ­– спитав Джаконг.

   ­– Не знаю. Селянка там якась із Лемендосового села, але це не дуже мене цікавить. Через це так зване кохання кар’єра Лорандо розвалиться, ­– пояснив полковник.

   ­– Не бачу в цьому жодних проблем. Пам’ятаєш, так ти одружився з його матір’ю? ­– нагадав лорд. ­– Чому б і Лорандо не вчинити так само?

   ­– Це не можливо, ­– сказав Калчан. ­– Тоді про походження Іренії крім нас більше нікому не було відомо, а про те, хто така коханка Лорандо, знає весь повіт. Справи йдуть не на користь авторитету Лорандо. Проти нього відбулося вже два бунти ­– сволотський і гумський. На щастя, їх вдалося придушити, але постійно так продовжуватися не може. Рано чи пізно його таки скинуть з посади, і ми тут будемо безсилі.

   ­– Так, наслідки весілля Лорандо зі сволотянкою будуть серйозні, але ми можемо не дати йому одружитися.

   ­– Та я вже намагався заборонити йому одружуватися з нею, але він не змінює свого рішення.

   ­– Дорогий друже Калчан, нападати слід ззаду, щоби противник нічого не помітив. Я відправлю Лорандо на війну проти Кармільського халіфату. Коли він поїде, ми засунемо його коханку у бордель мого брата Янцз’Олеля, і все налагодиться.

   ­– Ти просто геній, Джаконг, але що ми скажемо Лорандо, коли він повернеться?

   ­– Це найпростіше. Розкажемо йому байку, нібито вона вийшла за іншого, ось і вся справа.

   Так два друга вирішили вчинити у майбутньому, закріпивши свою змову тостом на брудершафт.

   Потім всі посідали за стіл, їли, пили, розважалися, а після вечері стали танцювати під звук оркестру. Ті гуми, що були вже зовсім п’яні, горланили під музику, не попадаючи в ноту. Потім для розваги в залу притягнули кількох в’язнів. Гуми стали над ними знущатися, били їх і отримували від цього задоволення. Гумські гуляння для сприйняття в нашому сучасному світі були справді жахливі.

   Потім гості пішли в місто і влаштували там дебош. По всіх вулицях було чутно шалені п’яні крики. Горе було би тому простолюдину, хто насмілився б вийти на вулицю в цей час. Біля третьої години ночі дебошири розійшлись, і в місті настав спокій.

   Настав ранок. Яскраві місяць і зорі на небі змінило сонце. Для більшості негумського населення повіту настав черговий трудовий день. Хтось йшов працювати на поле сільського бригадира, хтось ­– на своєму городі. Міщанам пощастило найбільше: більшість з них були торговцями, ремісниками і працювали на себе. Гірше всього було слугам і рабам. У гумів були свої справи. Командування займалося політичними справами на місцях, а рядові охороняли порядок.

   Лорандо продовжував готуватися до весілля, яке мало вже відбутися через вісім днів. Святкувати його він планував у Лемендосовому селі разом з односельцями нареченої. Для цього він закупив великий запас продуктів, якого мало вистачити на страви для ста п’ятдесяти селян. Біля шляху з села до міста за його наказом розпочалось будівництво великого куреня, в якому напівгум збирався святкувати. Благодійність і власне підготовка до весілля коштували йому дуже великих статків, яких він не шкодував заради кохання.

   Наразі треба було переглянути справи повіту й сотні, і Лорандо зайшов у свій кабінет. Відчинивши двері, він побачив сидячого лорда Джаконга за його столом. Лорд встав і підійшов до напівгума ближче.

   ­– Привіт, Джаконг, ­– звернувся до нього Лорандо, ­– що ти тут робиш?

   ­– Тебе чекаю, ­– відповів лорд. ­– У мене є для тебе важлива розмова.

   ­– І яка ж то розмова? ­– спитав Лорандо. Джаконг пояснив:

   ­– В Кармілії наша армія має успіхи, але їй потрібна допомога. Зараз Маршангом проходить мобілізація. Підготуй половину вояків зі своєї сотні, відбери найкращі бригади. Завтра на світанку разом із рештою ти маєш їхати на фронт.

   ­– Я не можу завтра їхати, ­– відказав Лорандо, ­– через вісім днів у мене весілля.

   ­– Ніяких не можу, ­– суворо сказав лорд, ­– ти повинен виконувати свої обов’язки добросовісно, як личить гумам, так що весілля доведеться відкласти.

   ­– Ні, Джаконг, ­– стояв на своєму Лорандо, ­– я Іді не залишу. Через вісім днів вона стане моєю дружиною.

   ­– Через вісім днів тебе судитимуть за зраду. Ти втратиш все своє майно, священний сан і проведеш п’ять років у в’язниці, ­– попередив Джаконг.

   ­– Але чому ти вирішив відрядити на війну саме мене?

   ­– Тому що через своє кохання ти забув, хто ти є! Ти забув про обов’язки! Я раджу тобі виконати свою повинність, а потім, коли повернешся, зможеш одружуватися скільки захочеш і на кому захочеш. Чи не краще це, ніж п’ять років позбавлення волі і довічна бідність після цього?

   ­– Добре, я готовий виконати свій обов’язок, ­­– погодився Лорандо.

   ­– Молодець. Я в цьому і не сумнівався, ­– сказав Джаконг. ­– тепер готуйся. Думаю, ти знаєш, що робити.

   Лорд вийшов, а Лорандо, сівши, нахмурив голову з важкими думками: «Як не пощастило. Вони все завойовують, але їм мало. Їхня жадібність і самолюбність руйнує життя інших. Обов’язки, кажеш, забув свої, то кажи далі, а я виконаю його, догоджу вам останній раз, хоч моїй нареченій невідомо скільки доведеться мене чекати. Агресія ваша все одно колись вам боком вийде. Ох, годі мені тут сидіти і байдикувати. Треба до війни готуватися».

   Лорандо наказав підлягли проводити мобілізацію. Було підготовлено сорок обозів, сто тягових і чотириста скакових коней, сімсот рабів і триста вояків у складі дванадцяти бригад. Куплені до весілля продукти довелось погрузити на обози. З мешканців повіти стягувався спеціальний воєнний податок.

   Ввечері, коли всі справи було зроблено, Лорандо поїхав прощатися з Іді. Вони як завжди сіли біля річки, але цього разу все було не так. Раніше від закоханих долинали радісні голоси, коли вони були разом, а тепер там була тиша. Напівгум дивився на дівчину так, ніби вони вже ніколи не побачаться. Він милувався нею, і погляд був його настільки жалібний, що кохану його пробивало холодом. Бачились закохані кожен день, і то в короткі періоди розлуки йому було важко, а що ж буде на війні?

   ­– Чому ти такий сумний? ­– запитала Іді. ­– Ти сьогодні майже нічого не сказав. Що сталося?

   ­– Кохана, не ображайся і зрозумій мене правильно… ­– сказав Лорандо.

   ­– Що сталося? Ти мене лякаєш,­ – насторожилась дівчина.

   ­– Ти тільки не хвилюйся. Все буде добре, просто нам доведеться тимчасово розлучитися, ­– намагався заспокоїти її Лорандо, намагаючись приховати власний біль.

   ­– Чому нам треба розлучитися? Як же наше весілля?

   ­– Весілля треба відкласти. Лорд Джаконг посилає мене на фронт. Завтра вранці я їду, ­– розповів напівгум.

   ­– І коли ти повернешся? ­– спитала Іді.

   ­– Не знаю, ­– відповів Лорандо. ­– Може через місяць, може через рік, може через два…

   ­– А може тебе вб’ють і ти ніколи не повернешся, ­– сумно сказала дівчина і на її очах з’явилися сльози. Лорандо обійняв кохану і став її заспокоювати, сам ледве втримуючись від сліз:

   ­– Я повернусь, присягаюся нашим коханням, що повернусь, повернусь, що би не сталось, а ти пообіцяй, що будеш мене чекати і не вийдеш ні за кого більше, окрім мене.

   ­– Я дочекаюсь, обіцяю тобі. Я кохаю тільки тебе і завжди кохатиму.

   Іді притулила голову до грудей напівгума, і вони так довго сиділи мовчки. Лорандо намагався забути про майбутню розлуку і думати зараз тільки про неї. Вони далі мовчали. Напівгум підняв погляд на небо і побачив падаючу зірку. «Поганий знак, ­– сказав він подумки, ­– має статися біда. Якби ж я міг чимось її відвернути». Дівчина заснула у нього на руках, і він завмер, боячись ворухнутися і збудити. Тим часом втома все більше ним заволодівала.

   Лорандо обережно відніс кохану до батьківської хижі, поклав на сіно і ліг поряд. Його очі повільно закрились, і він міцно заснув, не підозрюючи, що і його противники, і прихильники готують жахливу змову. Ніч була тиха, лише десь там на сході точилися бої між гумами і кармілами. Над селом лунав голом пугача. В стріхах будинків ворушились кажани.

   Почало світати. Одночасно з місяцем на небі можна було побачити сонце. Там, де воно сходило, небо мало рожево-помаранчеве забарвлення. Холод ще не стих. Лорандо прокинувся від поштовху якогось вояка.

   ­– Прокидайся, сотнику, наші вже готові. Пора йти, ­– сказав гум, що розбудив його.

   Лорандо пішов на місце, де поставив обози. Сотня була вся у зборі. Поряд з нею розташовувались інші сотні Аріанського полку. Полковник Калчан з ними не їхав, і напівгум був призначений командувачем полку замість нього. Лорд Джаконг благословив вояків, і ті вирушили на схід.

   Їхали вони цілий день і ввечері опинилися в порту Дродж. Там полк разом з обозами і кіньми пересів на кораблі. Завантажувати морський транспорт довелося всю ніч. Коли пересадка завершилась, флот відчали і в путь його проводжали звуки портових дзвонів.

   Про те, що Лорандо вже в морі, Джаконг і Калчану доповіли посильні. Це стало сигналом до втілення другої частини їхнього хитрого плану. Відповідне розпорядження Калчан дав Лемендосу, і той радо взявся за його виконання. Для того, щоб побачити все на власні очі, він приїхав до синового села.

   Лемендос зібрав свою бригаду, і вона за його наказом оточила хижу, в якій жила Іді. Дівчину витягли на вулицю. Вона пручалася, кричала, плакала, але допомогти було нікому. Дівчину намагалися захистити її батьки, але їх насильно запикнули назад до хатини, закували двері і підпалили.

   Навколо скупчилися селяни і з жахом спостерігали, як горить дерев’яна хижа разом із мешканцями. Гуми, наставивши списи, нікого з людей близько до неї не підпускали. Ніхто не наважився допомогти постраждалим, крім закоханого в Іді Миколая. Хлопець кинувся до хижі і був майже біля гумської охорони, але там його втримали односельці зі словами:

   – Не лізь туди. Їх вже ти не врятуєш, а себе загубиш.

   Хатинка догорала. Зі сторони селян було чутно галас. Аби запобігти можливому заворушенню, Лемендос наказав розігнати натовп. Вояки стали розштовхувати людей, і ті покірно пішли геть. Миколая, який від горя та злості так і хотів кинуться на всіх гумів, довелось буквально силою тягти геть від злощасного місця. Всі селяни, що були присутні там, на все життя запам’ятали лихо, що побачили.

   Полковник Калчан радів, що його з Джаконгом плану було втілено в життя. Синове весілля вдалося зірвати, і його кар’єрі, як він гадав, більше нічого не загрожує.

   У цей час гумський флот тримав курс на острів Мітрідат – головне володіння Кармільського халіфату, на якому знаходилася столиця його, однойменне місто. Лорандо знаходився на полковому флагмані. В душі його пройняла тривога. Він відчув, що з Іді сталася біда. «Мені треба повернутися, ­– вирішив напівгум, ­– я відчуваю, що їй потрібна моя допомога».

   ­– Гунцзай, розвертай корабель назад, ­– наказав він стоячому біля штурвалу гумові.

   ­– Неможна, ­– відказав Гунцзай.  Лорандо обурився:

   ­– Як це неможна?! Хіба наказ сотника для тебе нічого не значить?!

   ­– Вибач, командире, ­– відповів вояк, ­– але лорд Джаконг наказав плисти строго по курсу і нікуди не відвертатись. Його накази вищі за твої. Я не можу їх порушувати.

   Розчарований Лорандо спустився до себе в каюту, зачинився там і з головою погрузився в свої почуття.

   На кохану його очікувала важка доля. Батьки її згоріли разом із хижею, а сама вона була віддана Лемендосом у бордель, що знаходився десь на північному сході Гумії, на шляху, що пролягав тайгою. Власник борделю, брат Джаконга Янцз’Олель і полковник Калчан уклали договір, за яким останній виплатить йому великий гонорар, а сутенер взамін мав тримати її в себе, нікому не продавати і не віддавати, що би не сталося. Коли Калчан передав Янцз’Олелю гроші, той заприсягнувся на крові виконувати свою частину угоди. Відтоді дівчина опинилась у сексуальному рабстві без надії на звільнення.

 

Глава 2

   Гумський  флот на чолі з Лорандо був уже близько до місця призначення. Землю острова Мітрідат можна було побачити з корабля. Погода стояла спокійна, та годі й думати їм про те, щоби спокійно дістатися до берега. Там їх зустрічав грізний кармільський флот.

   Головнокомандувач ворожого флоту дав сигнал своїм, і в сторону гумів полетів залп палаючих стріл та град кам’яних брил. Гуми мали сто п’ятдесят галер, п'ятнадцять вітрильників, двадцять тисяч рабів і п’ять тисяч вояків ( з них двісті матросів, вісімсот катапультерів і чотири тисячі лучників). Кармільська сторона мала сто п’ятдесят вітрильників, десять тисяч рабів і сім тисяч вояків ( з них тисяча матросів, тисяча катапультерів і п’ять тисяч лучників). Крім того, за кармілами було п’ятдесят бойових акул.

   Гуми стали відстрілюватись. В один момент спрацювали гумські катапульти і метальні машини. На кармільських акул попадали великі кам’яні брили, і ті розбіглись у різні боки. Тихе море розбушувалось у ході морських баталії. Кармільський флот мав переваги над гумським. За три години битви затонуло три кармільські кораблі і десять гумських галер.

   Свої невдачі гуми зривали на рабах, що стояли за веслами. Невільників били батогами і палками. Одні з них не витримували муки й помирали, інші намагалися вирватися з кайдан і втопитися в океані. Деякі марно намагались чинити опір.

   На гумів насунулась іще одна біда. З-за горизонту з’явилось сорок вісім піратських кораблів. У війні з Гумією пірати були союзниками кармілів. Гумський флот виявився затиснутий між двома ворогами. Минуло ще сім годин бою. За цей час було потоплено ще п’ять галер. Здавалося, тільки диво могло врятувати гумів, і воно раптом настало. Бог Будулай почув молитви своїх вірних слуг і послав їм на допомогу шторм.

   Піратам довелось покинути акваторію битви. Гумські галери були більш стійкі перед стихією, ніж кармільські кораблі. Їх понесло на мілину. Кораблі дорогою переверталися і розбивались об рифи. Ті карміли, чиї кораблі потрапили на мілину, спустили шлюпки і поплили до берега, залишивши ворогу свій флот з усіма припасами.

   Гуми під керівництвом Лорандо висадились на березі й оволоділи портом. Рядові вояки першою чергою брали бари і днями не виходили із запою, а бригадири і сотники обдумували подальші воєнні дії. За вказівкою Джаконга Лорандо мав провести своїх людей через гори і з’єднатися там в одну армію з іншими полками.

   Коли випивка в порту закінчилась, Аріанський полк з горем пополам вдалося повернути в бойовий порядок. Гуми вирушили далі. За два дні вони проїхали розорені прибережні землі і досягли гір. За горами виднілися житлові масиви. Вояки раділи цьому, бо в заселеній місцевості можна було поповнити запаси продовольства, награбувати багато цінностей і задовольнити свої «тваринні» інстинкти.

   Біля гір Лорандо вирішив розбити табір. Таке рішення задовольняло далеко не всіх, бо більшість людей хотіли скоріше опинитися по той бік гірського хребта. Один сотник вирішив про це спитати:

   ­– Лорандо, чого ми зупинилися? Чим швидше підемо, тим швидше перейдемо.

   ­– За горами стоїть ворожий табір, ­– пояснив Лорандо. ­– Ми не знаємо, скільки їх і як вони озброєні. До того ж наш полк не готовий до бою. Треба довідатись про можливості противника і приготуватися гідно зійтись із ним.

   Гуми зрозуміли правильність рішення свого командира і розбили табір. Нашвидкуруч було зведено ціле «містечко» з куренів. По той бік гір Лорандо послав розвідників, аби ті з’ясували обставини.

   Там близько п’ятдесяти наметів і кибиток оточували велике шатро, оздоблене самоцвітами. Позаду табору знаходились обози. В шатрі сидів кармільський головнокомандувач Ахмед Аладін зі своєю свитою. Крісло його нагадувало сучасний унітаз. Так як сорокаградусна спека була нестерпна, з одягу на ньому було тільки легке покривало і тюбетейка. Над Ахмедом стояли двоє слуг, махаючих пальмовими гілками. Перед його очима під барабанний дріб танцювали наложниці, а жрець читав речитативом історико-релігійні сказання.

   У шатро зайшов солдат і вклонився головнокомандувачу:

   ­– Дозволь звернутися, пій повелителю.

   ­– Говори, собако, що треба? ­– відповів Ахмед Аладін. Солдат сказав:

   ­– Дякую, мій повелителю. Я хотів доповісти, що за горами зупинилися гуми. Схоже, вони готують атаку.

   ­– О, ні! ­– скрикнув розчарований головнокомандувач. ­– Якщо ці поганці перейдуть гори, втрати будуть величезними. Поклич писаря. Я маю указ видати.

   Ахмед Аладін видав розпорядження, щоби весь жаркий день вояки рили окопи і канави. Уночі всі повинні були стояти насторожі. Цей указ був жорстокий і нераціональний. Кожному, хто засинав або падав під час земельних робіт, на місці рубали голову.

   Лорандо ж обійшов місцевість, добре продумав тактику битви і вночі дав своєму полку добре виспатись. Під ранок кармільські солдати були втомлені, невдоволені, і боєздатність їхня різко знизилась, а його вояки почували себе добре.

   Тисяча двісті гумів напали на три тисячі кармілів. Вимучений загін Ахмеда Аладіна був повністю розгромлений, а йому самому довелось рятуватися втечею. З перемогою Аріанський полк перейшов через гори і приєднався до основної гумської армії.

   Гуми дісталися до житлових поселень. Тут розпочався грабіж і мародерство. Кармілія була багатою країною. Золото там мала майже кожна родина. Завойовники не щадили ні старих, ні малих, ні жінок, ні чоловіків. Кожен пограбований будинок вони підпалювали. Карміли чинили запеклий опір агресорам. На вулицях відбувалися зіткнення народних мас із гумськими військами. В державі розпочався повний хаос.

 

   Минуло два місяця. Гумія окупувала вже половину острова Мітрідат. Подальшу долю халіфату мала визначити генеральна битва, що мала відбутися під стінами стольного міста Мітрідат.

   У палаці халіфа була кімната катувань. Ланцюгами до залізного стільця був прикований гумський посол. Вздовж стіни висіли його охоронці, підвішені головами донизу. Ахмед Аладін усіма методами намагався вибити у них зізнання про плани лорда Джаконга: бив палаючими гілками, прикладав розпечені жаринки, штрикав у спину ножам. гуми стогнали, просили пощади і навіть погрожували помстою богів.

   До кімнати зайшов халіф Лахід Альмаді:

   ­– Ну що, Ахмед, дізнався від них щось.

   ­– Нічого нового, мій пане, ­– відповів головнокомандувач. ­– Гуми вимагають, щоб ти зрікся престолу і здав їм Кармілію. Також вони хтять, аби всі твої піддані прийняли їхню віру і визнали їх заступниками божими, яким треба поклонятися. У випадку відмови гуми погрожують небесною карою…

   ­– Годі! Замовкни! ­Я не бажаю більше слухати цієї бридоти! ­– крикнув халіф. ­– Я ­– єдиний бог і володар Кармілії. Мій титул священний і ніхто не має права за мого життя на нього претендувати. Ці пси розраховують нас перемогти під столичними стінами, але я їм цього не подарую. З усіма своїми багатствами я переселюся в Бутиферський замок на острові Патука. Твоя задача ­– здати столицю без бою і заманити ворога в пустелю на півдні. Перед відступом зруйнуй місто, щоб їм нічого не залишилось. Із Патуки я вишлю наші основні сили. Коли ти почнеш бій, надішли мені посла. Я чекатиму зі своєю армією біля Солоного мису. Тоді ми завдамо їм несподіваного удару з тилу, і гуми будуть розбиті.

   Того ж дня халіф Лахід Альмаді наказав вивезти із палацу все своє майно і золото. З усім цим вантажем він доїхав до порту а потім на тридцяти трьох кораблях переправився на острів Патука. Головнокомандувач за його інструкціями почав готуватися до генеральної битви.

   Кармільські вояки силою виганяли мешканців зі столиці. Залишки цінних речей вивозили сотнями возів. Коли населення і цінності були евакуйовані, місто підпалили. Військо отаборилося на південь від нього.

   Час генеральної битви вже наближався. Гуми наближалися до столиці. Крім очолюваного Лорандо Аріанського полку у складі їх армії були ще одинадцять полків. Головнокомандувачем гумів був Іренський полковник Брацз Гурацз.

   Гуми не сумнівалися в перемозі. Лорандо радів, бо перемога у вирішальній битві наблизила би кінець війни, і він тоді зможе швидше повернутися додому. Військо досягло Мітрідата, але місто виявилося зруйнованим, і поруч нікого не було. Ворог відходив у пустелю.

   Брацз Гурацз аж шипів від злості. Він подумав, що карміли тікають і наказав їх переслідувати. Позиція ворога насторожила Лорандо, і він намагався переконати головнокомандувача, що за ним не слід гнатися, але той не відмінив свого рішення.

   Вони потрапили в пустелю. Тудою було важко просуватися. Верблюди Ахмеда Аладіна були краще підготовлені до подорожей пустелями, ніж гумські коні. Битва розпочалась наступного дня.

   Брацз Гурацз мав десять тисяч вояків, Ахмед Аладін ­– двадцять тисяч. У гумів також кінчилися запаси води, в той час як кармільська армія отримувала її від флоту Халіфа, що знаходився біля солоного мису. Але гуми мали свої переваги ­– краще озброєння і бойову майстерність.

   За перших півдня бою Гумія втратила п’ять тисяч вояків, а Кармілія ­– аж п'ятнадцять тисяч. Не дивлячись на спеку і нестачу води, перемагав Брацз Гурацз, але раптом на допомогу Ахмеду Аладіну прийшла сорокатисячна армія халіфа Лахіда Альмаді. В результаті гуми були розгромлені вщент. Сто сорок два з тих, хто вижили, у тому числі і Лорандо, потрапили в полон.

   Ця битва стала переломним моментом у ході всієї війни. Кармілія утворила воєнний союз із ворожим для Гумії Бандором. Об’єднана кармільські-бандорська армія витіснила гумів з острова Мітрідат. Бойові дії знову перейшли на володіння лорда Джаконга ­– Дроджзький архіпелаг. Також Кармілію підтримали дроджці, які організували нове антигумське повстання.

 

   Лорандо разом з іншими військовополоненими був відісланий у гори для добування золота. Працювати їм доводилось у дуже тяжких умовах. Давав про себе знати кармільський жаркий клімат. Руки і ноги сковували кайдани. Позаду стояли наглядачі і били батогами всіх, що не встигали. На руднику завжди чергував військовий гарнізон, так що будь-яка спроба втечі чи опору не мала сенсу. На роботи гнали з раннього ранку до пізньої ночі. За весь трудовий день рабам давали три маленьких пайки сухарів або пісної каші і три чашки води. На перекус відводилось небагато часу. Хворих рабів ховали ще живими. Якщо хтось на роботах втрачав свідомість, його намагалися привести до тями, поливаючи водою. Якщо це не допомагало, його добивали.

   Лорандо мужньо переносив усе це. Його підтримувала надія на те, що він можливо колись ще повернеться додому, знову побачить Іді й вони знову будуть разом. Три роки напівгум жив цією надією. Таким чином Лорандо з Іді опинилися в неволі різних держав, очікуючи порятунку, а прийшов він у 337 році.

   Серед гір біля рудника почалося виверження вулкану, що супроводжувалося землетрусом. Карміли забрали золото і залишили рудник, кинувши там рабів. Полонені лишилися в ув’язненні. Але незабаром башти почали руйнуватися. Через проломи, що виникли в стіні, раби втекли на волю. Половина з них загинула під завала і потоками лави.

   Лорандо був одним із тих, кому пощастило вижити. Він біг стрімголов, не знаючи куди. Під ним тряслася земля, а над головою пролітало каміння. Диму було стільки, що напівгум нічого не бачив, і через те впав з обриву. Зверху його засипало камінням. Так Лорандо опинився під завалом.

 

   Пройшло два дні. Вулкан заспокоївся. До руїн рудника йшов гірський мешканець, аби подивитися, чи не залишилося там щось, що могло бути корисним у господарстві? Це був сивий старець із довгою бородою, одягнений у білу туніку з капюшоном. З мішком за плечима і посохом в руках він повільно пробирався через камені.

   Тут на шляху йому трапився обрив. Бачить: в обриві лежить чоловік, засипаний камінням. Старець подумав, що він мертвий, і спустився туди забрати речі, які могли бути при небіжчикові. Він підійшов ближче і став розгрібати каміння. Речей у чоловіка не було, натомість сивий помітив, що той ще дихає.

   Лежачий виявився живим. Старець спробував підняти його. Це далося йому не легко, бо чоловік був тяжкий. З великим трудом він витягнув Лорандо з обриву. Для того, щоби було легше тягнути, старець одяг на нього мішок і зачепив його гачком посоха. Так він дотягнув напівгума до печери, в якій жив, і уклав на дерев’яне ложе, накривши верблюжою шкурою.

   З часом Лорандо почав приходити до тями. Старець влив йому у рот якісь ліки. Напівгум не розумів, де знаходиться і що з ним.

   ­– Де я? ­– запитав він по-гумськи.

   ­– Я не розумію, ­– відповів сивий. Упізнавши кармільські мову, Лорандо перепитав:

   ­– Де я?

   ­– У горах на острові Мітрідат, в Кармілії, ­– відповів гірський мешканець. ­– А сам ти звідки родом? З Гумії?

   Лорандо напряг голову, а потім розгублено сказав:

   ­– Я не пам’ятаю.

   ­– А як тебе звати пам’ятаєш?

   ­– Ні. Згадую лише дим і летючі камені, так, ніби то був сон. Більше нічого не можу пригадати.

   ­– Це був не сон. Недавно у горах сталося виверження вулкану. Мабуть ти під час війни попав у полон і був відправлений рабом на рудник, ­– здогадався старець.

   ­– Не пам’ятаю, ­– мовив Лорандо, ­– але відчуваю, що у мене була дівчина, яку я кохаю. Нажаль, ні про неї, ні про себе нічого не можу згадати. А хто ти?

   ­– Гірський мешканець. Мене звуть Псерк. Доки ти не згадаєш свого імені, я називатиму тебе Шпуром. Коли наберешся сили, ми підемо на рудник і спробуємо знайти якусь зачіпку, що могла би допомогти дізнатися щось про тебе.

   Лорандо недовго пролежав у ліжку. Першого дня у нього ще боліла голова, наступного дня вже стало набагато краще, а ще через день він уже зовсім встав, щоправда пам'ять до нього не повернулась.

   Разом із Псерком він пішов до розвалини старого рудника. Продираючись крізь завали, вони пролізли до напівзруйнованої будівлі. Корпус її був більш-менш цілий, але башти, в який тримали в’язнів, взагалі розвалились. Де-не-де їм зустрічалися тіла тих, хто не встиг врятуватись. Ніякої інформації про себе напівгум там не знайшов, натомість вони натрапили на гору добутого на руднику золота, яке карміли залишили тут, рятуючи свої життя. Псерк вирішив забрати його, і поскладав золото у мішок. Також вони знайшли і забрали гумські зброю й обладунки, захоплені кармілами в бою.

   Старець дозволив Лорандо пожити в нього, поки не повернеться пам'ять, і напівгум погодився. Жили вони за рахунок привласнювального господарювання. Лорандо полював на звірів, птахів, ловив рибу, а Псерк збирав їстівні плоди рослин. Раз в місяць гірський житель їздив у місто і на знайдене золото купляв запас продуктів. І може напівгум би був щасливий, та не давало йому нормально жити кохання, а до кого ­– він і сам не знав. Так минув цілий рік безтурботного гірського життя, та в 338 році відбулася ще одна подія, яка повністю поміняла життя Лорандо.

   Люди халіфа прийшли в гори для відбудови рудника. Його комендант разом із трьома солдатами навідались до Псерка по старим боргам. Старець зі своїм співмешканцем у цей час майстрували новий стіл, бо колишній вже був зовсім  гнилий.

   ­– Старий, виходь! ­– покликав комендант Псерка.

   ­– Це мене. СІді тут. Не можна, щоб він тебе побачив, ­– сказав гірський мешканець і вийшов із печери:

   ­– Я тут, Ібрагіме.

   Побачивши Псерка, комендант звернувся:

   ­– Пам’ятаєш, як півтора роки назад ти позичав у мене гроші? Так ось, прийшов час віддавати.

   ­– Звичайно. Я свої борги пам’ятаю, ­– відповів старець. Він зайшов до печери, узяв кілька шматків золота і передав Ібрагіму. Комендант довго роздивлявся золото, а потім насторожено спитав:

   ­– Самородки? Чи не з рудника ти їх вкрав?

   ­– Ну що ти? Хіба ж я злодій? ­– виправдовувався Псерк. ­– Це я у печері своїй знайшов.

   ­– Не віриться чогось мені, що у твоїй печері водиться золото, бо тоді ти б у мене грошей не позичав, ­– сказав Ібрагім. ­– Я зараз зайду і перевірю.

   ­– Ні, не треба! ­– злякався старець. ­Комендант і солдати прибрали його з дороги і, зайшовши до печери, побачили Лорандо. Подивившись на нього, Ібрагім мовив з єхидною посмішкою:

   ­– Ай, старий, старий, я від тебе такого не очікував. Значить, ти гума у себе ховаєш.

   ­– Це не гум, ­– все ще намагався виправдатися Псерк. ­– Він прибув із Дельтуккі.

   ­– Ти брешеш! ­– крикнув комендант. ­– У нього ж на лобі синя лаванда ­– гумський герб. Виходить, доки ми б’ємо ворога на фронті, ти його в тилу пригрів. Охорона, арештуйте їх обох!

   Лаванді гуми вклонялися, вважаючи її священною. Коли в гума народжувалася дитина, їй на лобі робили синє тавро у вигляді цієї квітки, щоби про її «священне» походження завжди можна було дізнатися. Лорандо теж мав на лобі цей герб, і це його виказало.

   За наказом коменданта, один солдат схопив старця, а двоє інших кинулися брати напівгума. «Ні, мене вам просто так не взяти», ­– подумав Лорандо і, вихопивши меча, вступив з кармілами в бій. Хоч пам'ять про себе він втратив, усі набуті знання і бойові прийоми залишились у нього в голові. За десять хвилин він прикінчив і коменданта, і його солдат.

   ­– Ну ти і боєць, ­Шпурне, це ж треба ­– сам з чотирма розправився, ­– захоплено сказав Псерк. ­– Поки що ти нас врятував, але нам більше не можна тут залишатися. Ми повинні швидше перебратися на другий кінець гір, подалі звідси.

   Лорандо довго не відповідав. Він роздивлявся вбитих вояків, а особливо зосередив свій погляд на обличчя Ібрагіма,

Що викликало в нього деякі спогади:

   ­– Цей тип мені здається знайомим.

   ­– Він був комендантом рудника, ­– пояснив Псерк. ­– Якщо ти справді був там рабом, то бачив його раніше. Те, що ти його впізнаєш, є добре. До тебе починає вертатися пам'ять. Допоможи зібратися. Нам треба йти, поки нас ще хтось не зловив.

   Вони стали збиратися в дорогу. З собою взяли золото, запаси продуктів і води. Лорандо також прихопив зброю. Щоби ніхто не бачив його гумського походження, Псерк одяг йому на лоба пов’язку.

   Вийшли вони ввечері. До двох годин ночі обминули скалистий масив. Темрява не заважала їм іти. Дорогу освітлював повний місяць. Попереду виднівся вогник.

   Підійшовши ближче, Лорандо і Псерк побачили п’ятьох чоловіків, жарячих на вертелі бика. Посаду вогнища стояла кибитка з двома білими кіньми. Самий високий із них піднявся і, насторожено узявшись за клинок, спитав:

   ­­– Хто такі?

   ­– Не бійся. Ми мандрівники, ­– відповів Псерк, ­– ви не знаєте, як далеко до західного кінця гір?

   ­– Далеченько, ­– сказав високий, ­– пішки днів шість буде. Сідайте до нас. Повечеряєте, відпочинете, а завтра поїдемо разом. Нам все одно попутно. Сподіваюсь, братва не заперечує?

   ­– Ми не проти, ­– сказали інші.

   ­– А ви? ­– спитав високий у мандрівників.

   ­– Ми згодні, ­– відповіли вони і підсіли до вогнища.

   ­– Хто ви і звідки? ­– поцікавився чоловік зі шрамом на обличчі, проколюючи бика клинком, аби перевірити на готовність.

   ­– Мене звуть Псерк, а мого друга ­– Шпурн. Ми подорожуємо горами, ­– відповів старець.

   ­– Це ­брехня, це брехня, ­­– протяжно заспівав чоловік у тюбетейці, підігруючи на лірі.

   ­– Наш гадалка ніколи не помиляється. Кажіть правду. Тут усі свої, ­– мовив високий.

   ­– Ми переховуємось від влади, ­– зізнався Псерк.

   ­– Ми теж, ­– зізнався чоловік зі шрамом на обличчі. Лорандо поцікавився в них:

   ­– А хто ви такі, що у вас із владою проблеми?

   ­– Ми ­мандрівні актори, ­– пояснив гадалка. ­– Подорожуємо по острову, а податки халіфу не платимо, іноді навіть трохи крадемо, коли зовсім немає засобів на існування. Колись давно наша трупа була набагато більшою, але всіх інших вже арештували.

   ­– А чим ви глядачів розважаєте? ­– продовжив Лорандо розмову з гадалкою.

   ­– Жартами, піснями, музикою, фокусами, а я ще можу віщувати майбутнє і обігравати наївних багатіїв у камінці.

   ­– А як це?

   Гадалка розложив перед ним дванадцять кольорових камінців у три кучки: в першу кучку ­– п’ять камінців, у другу кучку ­– чотири, в третю ­– три.

   ­– Дивись. Ось три кучки з камінцями, ­­– сказав гадалка. ­– Гравці по черзі забирають звідси ці камінці. За один хід гравець може забрати любе число камінців, але тільки з однієї кучки. Виграє той, хто залишить після свого останнього ходу лише один камінець. Ходи ти перший.

   Лорандо забрав усі камінці з третьої кучки, гадалка витягнув один із першої. І пішла гра далі: бере Лорандо два з першої кучки, гадалка ­– два з другої, Лорандо ­– один з другої, ­гадалка ­– всі з першої. У підсумку залишився лише один камінець.

   ­– Ти програв, ­– сказав гадалка, ­– не звик просто ще. Давай зіграємо ще раз.

   І розложив він камінці вдруге, забравши потім усі з першої кучки. Лорандо взяв один з другої. Потім гадалка забрав два з третьої кучки, а Лорандо ­– всі з другої. залишився один камінець. Напівгум виграв. У третій партії йому теж пощастило. Він вже зрадів, але наступні п’ять партій виграв гадалка. В дев’ятій партії Лорандо знову посміхнулася вдача, а потім ­– ще два програші. Напівгум зітхнув:

   ­– З таким професіоналом грати ­– все одно що одному з цілою армією битися.

   ­– Це гра з хитрістю, ­– зізнався гадалка. ­– Вона розрахована на те, щоб тягнути гроші з азартних багатіїв. Мій дід колись таким способом виграв мішок золота у племінника самого халіфа. Це він мене навчив. Ти теж легко можеш освоїти ці премудрості. Їх всього чотири. Щоби беззастережно виграти, треба завжди після свого ходу лишати або один камінь, або дві кучки з однаковою кількістю каміння (крім двох по одному), або три з одним каменем у кожній, або три кучки з комбінаціями один-два-три, один-три-чотири, один-чотири-п’ять. Той, хто ходить першим і слідує цим правилам, обов’язково виграє. Зрозумів?

   ­– Зрозумів, ­– сказав Лорандо. ­– Давай зіграємо. Я ходжу перший.

   Гадалка розклав камінці. Вони зіграли ще три партії. Лорандо переміг у кожній.

   ­– Бачу, ти добре засвоїв ці правила, та пам’ятай ще одну важливу річ: коли з кимсь граєш, треба іноді піддаватися, щоби пробудити в ньому азарт. Я теж тебе спеціально так водив за ніс.

   Тим часом бик вже дожарився. Мандрівники поїли і лягли спати. Після сну було ще два дні дороги. Псерку і Лорандо весело було їхати в компанії таких попутчиків. З ними час в дорозі пройшов непомітно.

   Кибитка приїхала до невеликого містечка на західному кінці гір.

   ­– Ну все, ми виходимо. Зупиняйтесь, ­– сказав Псерк.

   ­– Може поїдете з нами? ­– запропонував високий. Старець відказав:

   ­– Ні, ми звикли до осілого способу життя.

   Чоловік зі шрамом на обличчі зупинив коней. Напівгум з Псерком вийшли. Високий їх застеріг:

   ­– Будьте обережні. Тут повно розбійників.

   Лорандо потиснув руку гадалці:

   ­– Я радий був з тобою познайомитись. Сподіваюсь, іще зустрінемось.

   ­– Обов’язково зустрінемось, ­– мовив гадалка. ­– Ясно бачу я, що зійдуться ще шляхи наші.

   Попрощавшись, бродячі актори поїхали далі. Зголоднілі Лорандо та Псерк пішли по вулиці у пошуках пункту харчування. Містечко це нещодавно відновилося з післявоєнної розрухи. Жило в ньому менше десяти тисяч кармілів (до війни ­– майже двадцять сім тисяч). Мешканці, що залишилися живими в містечку, були бідними, тому що гуми вивезли звідти все золото під час окупації. Будівлі навіть не всі були відновлені. Кожен четвертий будинок залишався зруйнованим.

   На центральній вулиці мандрівники побачили харчевню. Це було єдине місце в містечку, де можна було дістати продукти. Вони зайшли всередину закладу і побачили там три столика. За першими двома сиділо повно чоловіків у поношених плащах і пов’язками на лобах. За третім столиком сиділо тільки двоє чоловіків. Один був одягнений в обновки, а другий ­– у військову форму.

   ­– Чого вам? ­– невдоволено запитав власник закладу.

   ­– Нам би поїсти і випити, ­– відповів Псерк.

   ­– Не в той час прийшли, ­– огризнувся хазяїн. ­– Столики для жебраків уже зайняті.

   ­– А ми не жебраки, ­– сказав старець, показуючи йому мішок із золотом.

   Власник харчевні став вибачатися перед ними, в ноги їм кланятись і страви різні наготовлювати, але чоловік у військовій формі став його застерігати:

   ­– На твоєму місці я був би обережніший. Вони одягнуті як обідранці, а золота цілий мішок мають. А раптом це розбійники?

   ­– Ми не розбійники, ­– ввічливо відповів Псерк на ці дещо підлі слова, ­– ми золотошукачі, а обноски носимо, бо ще не купили нового одягу. Тільки-но з розкопок прийшли.

   Військовий звів плечима. Вони підсіли за стіл для багатих.

   ­– Я Псерк, ­а це Шпурн, ­– відрекомендувався старець.

   ­– А я Абдул Саббах, ­­– сказав військовий, ­– повертаюсь додому з війни проти Гумії.

   ­– І хто переміг? ­– спитав Лорандо.

   ­– Ми перемогли, ­– відповів військовий. ­– Гумам довелося відмовитись від Дроджії. Відвойовані землі наш халіф поділив із Бандорським князем.

   ­– А я ­– купець Яго Інсулят, ­– відрекомендувався чоловік в обновках, ­– можу запропонувати вам щось зі своїх товарів.

   Відвідувачі їли і розмовляли. Через деякий час до харчевні хтось зайшов і звернувся до хазяїна з акцентом:

   ­– Готуйся прийняти дуже знатного гостя. Пан Джун прибув з Мірнонської імперії і зараз планує завітати до твоєї харчевні.

   ­– Передай пану Джуну, що я його чекаю, ­– сказав хазяїн і став готуватися до зустрічі іноземного гостя. Він нагодував дорогих страв, які і сам рідко їв.

   Нарешті до закладу прийшов сам пан Джун. Із ним було двоє слуг, один із яких приходив попередити про візит свого господаря. У слуг були такі самі пов’язки, як і у чоловіків, сидячих за столами для бідних. Джун був одягнений у чорний плащ, а на голові у нього була червона шляпа, що вкривала її до самих вій. Хазяїн харчевні всадив гостя за стіл для багатих і подав йому їжу.

   Іноземець не дуже був удячний гостинності. З жахливим акцентом, більше схожим на гумський, ніж на мірнонський, він критикував усе, мов їжа не смачна, стільці не зручні. Після цього він став презирливо коментувати дії всіх сидячих з ним за одним столом. Усі мовчки терпіли його хамство, але у Яго Інсулята терпіння луснуло, і він вилаявся нахабі у відповідь.

   Іноземця це ще більше розізлило. Він вилив на голову купця тарілку гарячого супу, зіштовхнув його з табурета і став ще більше буянити. Тут вже не витримав і Абдул Саббах. З кулаками він кинувся на хулігана. Між ними почався кривавий бій. Хазяїн намагався розборонити їх, щоби захистити іноземного гостя, але від нього же замість вдячності отримав клинком у серце. Потім на труп хазяїна повалився поранений військовий. Джун став перерізати йому горло.

   У кривавий інцидент вирішив втрутитися Лорандо. Ударом в сонячне сплетіння він збив убивцю з ніг і почав товкти його головою об підлогу. Раптом повставали сидячі за столами для бідних і з криком узялися за зброю.

   ­– Це розбійники! ­– з жахом крикнув Яго і побіг до виходу, але дорогу йому перегородили слуги Джуна. Вони і їх «хазяїн» теж належали до цієї банди.

   Старець, купець і напівгум відбивались усім, що попадало під руку, але трьом не здолати тридцяти двох. Першим смерть свою знайшов Псерк, загинувши під уламками стола. Яго Інсулят наніс табуретом п’ять смертельних ударів розбійникам і помер смертю хоробрих. Лорандо вбив ще одинадцятьох розбійників і впав знесилений на підлогу. Під час падіння з його голови злетіла пов’язка. Розбійники хотіли відрубати йому голову, але Джун заборонив:

   ­– Стійте! Не треба його вбивати! Хіба ви не бачите?! Він ­– наш. Зв’яжіть йому руки і тягнуть до табору.

   Всі послухались і стали виконувати наказ. Лорандо зв’язали, винесли з залитої кров’ю харчевні, посадили в кибитку і повезли у гори. Здивований, чому його залишили живим, і стривожений своїм новим станом, напівгум не знав, що і думати.

   Сонце тим часом вже сідало за горизонт.

   Був вечір. У печері, де жили розбійники, горіло вогнище. Біля стін валялись мішки. Земля була вистелена шкурами. Над вогнищем висів казан із супом. Розбійники сіли навколо нього і стали наливати суп у глиняні горшки.

   ­– Ану, притягніть цього сюди. Хай він теж поїсть, ­– наказав Джун. Лорандо посадили біля вогнища і розв’язали. Напівгум нерішуче дивився в горщик із супом, який йому дали.

   ­– Не бійся, їж. Він не отруєний, ­– сказав Джун.

   ­– Чому ви мене не вбили? ­– з непорозумінням запитав Лорандо.

   ­– Ми своїх не вбиваємо, ­– відповів Джун. ­– Нас боги за це би покарали.

   ­– А чому ви вважаєте мене своїм?

   Розбійники розсміялись.

   ­– Ну ти дурний. У тебе ж, як і в нас, гумський герб на лобі ­– лаванда. І ти, і ми ­– люди священної крові. Нас не можна вбивати.

   ­– Але ж я під час нападу ваших убивав?

   ­– За це вже ти сам із богами будеш домовлятися. Ми судами не займаємось.

   ­– А ви хто такі? Розбійники?

   ­– Ми ­– гумські партизани, я ­– бригадир. Наша бригада воює на ворожій території далеко від основних військ. Для Гумії війна вже кінчилась, а для нас іще триває. Раніше ми воювали разом з усіма, потім потрапили в полон і нам вдалось утекти. Так ми стали партизанами.

   ­– А чому ви не повернетесь додому?

   ­– Навіщо? В Гумії потрібно виконувати накази різних командирів, начальників, а тут можне робити все, що віра не забороняє. Там треба здавати більшість здобичі начальству, а тут все, що завоював, ­– твоє. Тут свобода. Тепер ти розкажи про себе.

   ­– Про себе я нічого не пам’ятаю. Біля рудника рік назад було виверження вулкана. Мене завалило камінням, і я втратив пам'ять. Псерк, гірський мешканець, якого ви вбили, допоміг мені вижити. Імені свого я теж не пам’ятаю. Псерк називав мене Шпурн. Скажіть краще, навіщо я вам потрібен? Для чого ви мене тримаєте?

   ­– Якщо хочеш, ми тебе відпустимо, та якщо тебе побачать, то неодмінно пов’яжуть. Краще тобі вступити в нашу бригаду. Поодинці ми тут ніхто, а разом ­– сила.

   Лорандо погодився на пропозицію партизан. Йому повернули зброю та обладунки. Відтоді він став служити у партизанській бригаді.

 

   У 338 році помер кармільський халіф Лахід Альмаді. Заповіту він не залишив, і його брати, сини, племінники й онуки почали боротися між собою за престол. В результаті міжусобної війни вирішили вони порівну розділити Кармілію між собою. Після такого перемир’я правителі острова Патука заспокоїлись, і кожен з них почав жити власним життям, задоволений своїм малим володінням.

   На острові Мітрідат у 339 році знову почались міжусобиці. Володіння повелителів постійно змінювали свої кордони. Мінялася часто і влада на місцях. Розпалася колишня кармільська армія. Кожен воїн, підтримуючи свого володаря, нападав на землі, які разом з усіма раніше захищав від гумів.

   Хаос і беззаконня накрили острів. То була золота пора для розбійників, у тому числі і гумських партизанів. Їх тепер не намагались арештовувати, а навпаки. З ними влада прагнула встановити тимчасовий союз, щоби було легше воювати проти сусідів.

   Одного дня партизанська бригада гуляла в таверні. На всю грали барабанщики, лірники, гуслярі, тамбуристи. Гуми, що були вже достатньо напідпитку, пускались у кволі танці чи билися між собою до першої крові, щоби розважитись. Але якщо хтось починав буянити не на жарт, товариші разом його усмиряли.

   Веселощі перервались, коли біля порога з’явився отаман. Щоб привернути увагу партизанів, він тричі вдарив булавою по тамбурину. В таверні настала тиша. Отаман став розповідати важливі новини:

   ­– Ви знаєте, що син покійного халіфа, Фортунат Альмаді ібн Лахід веде бій проти свого кузена за золотий рудник. Я сьогодні був на перемовинах з його представниками. Він пропонує нам у цьому бою виступити на його боці.

   Партизани обурились:

   ­– Воювати зі сволотою в одному ряду і проливати священну кров за її інтереси ­– це нижче нашої гідності! Хай вони не розраховують на нас! Ми не згодні!

   Знову почався галас, але отаман, вдаривши по столу кулаком, примусив усіх стихнути.

   ­– Тихо! Це вам не Гумія! Нас оточують одні вороги, тому всі моральні принципи слід відкласти на другий план. До того ж на цьому руднику тримають полонених гумів. Вони цілими днями вимушені добувати потом і кров’ю золото для сволоти. Визволити їх ­– наш обов’язок перед великими богами і всією Гумією, а нашій бригаді самостійно з цим не впоратись. Але якщо ми допоможемо Фортунату перемогти, за це він відпустить їх і добре заплатить. Так говорили його посли.

   Після довгих дискусій партизани вирішили прийняти пропозицію Фортуната. Ще було не дуже темно, та джун наказав лягати спати, бо бригаду завтра очікував великий похід.

   На світанку військовий гарнізон готувався до походу. Вже зібрали караван верблюдів, обози, триста метальних машин, великий запас кам’яних снарядів. У склад гарнізону входили п’ять тисяч воїнів колишньої кармільської армії, що служили тепер у Фортуната, а також дві тисячі найманців різних національностей ­– партизани, розбійники, добровольці. Серед них був і Лорандо. Перед тим як піти в дорогу Фортунат прочитав воїнам свій маніфест:

   ­– Мої солдати! Перед нами стоїть важлива справа ­– взяти в свої руки золотий рудник. Контроль над рудником відкриє нам шлях до об’єднання і відродження нашої великої держави Кармілії. Давайте віддамо всі свої сили на боротьбу з розкольниками, на збір землі кармільської.

   Вояки радісно аплодували, кричали, піднімаючи догори знамена та списи.

   ­– Вперед! ­– скомандував Фортунат, і гарнізон рушив. Три дні просувався він між горами та скелями. Місцевість навколо нагадувала пустелю: ніде ні рослини. Та й сонце давало про себе знати. Від спеки навіть ґрунт тріскався. До пункту призначення залишалося півдороги.

   Попереду всіх у покритій оксамитом кибитці зі своєю свитою їхав Фортунат. Кибитку везли своїми силами дванадцять лакеїв. За ними слідували вояки. На початку шляху вони йшли красиво та рівно, але спека і спрага змусила їх забути про стрій. Позаду пленталися найманці, а в самому кінці строю просувався караван з вантажем. Втомлені й вимучені солдати йшли як попало, опустивши голови. Вода кінчалася, і її видавали вже строго за планом. Справа ледве не доходила до бійки за те, хто перший отримає свою норму?

   Настав вечір. Сідало сонце. Вояки побачили людей поміж гір. То було місцеве високогірне село. Фортунат повів свій гарнізон до них. Солдати зупинилися там на привал. По договору з Фортуна том горці повинні були впустити їх на ніч до своїх домівок, нагодувати, напоїти.

   Лорандо з дев’ятьма партизанами розмістити у печері і постелили їм верблюжі шкури. Лорандо розлігся і став дивитися, що роблять господарі.

   Голова сімейства щось точив із каменя. Його жінка варила кашу, наспівуючи. Посередині сиділо семеро дітей. Старшому було років чотирнадцять, молодшому ­– біля двох. Чоловік із сивою бородою, мабуть їх дід, читав їм щось на незрозумілій мові.

   Пахло смолою, димом і горілим листям. Чулось потріскування полум’я в печі. Лорандо любив цей запах. У нього стали проявлятися слабкі спогади про минулі воєнні походи, що він пережив.

   Коли господарі вже подавали вечерю, до них приєдналися ще три постояльці ­– два кармільських солдати і п’яний офіцер. Вояки сіли навколо великого казана з кашею, а родина ­– біля маленького. Смак був далеко не з кращих, але голодних воїнів це не гнітило. Горці ж до нього звикли за роки бідності.

   У великому казані їжа швидко скінчилася. Офіцер був незадоволений і став вимагати у хазяїна:

   ­– Гей, ти, давай ще!

   ­– Більше нема, ­– сказав горець. ­– Все, що було, я віддав.

   ­– Ти брешеш! ­– злобно крикнув офіцер. ­– Думаєш, я не бач, що он той горщик не пустий?! Неси його сюди!

   ­– Ні, я не можу. У мене діти голодні, ­– одказав господар.

   ­– Що?! Не можеш?! Зате я можу.

   Офіцер встав і, хитаючись, пішов за кашею. Хазяїн намагався не пустити його до горщика, але воїн по-звірськи відштовхнув його і взяв горщик у руки. Лорандо вже не міг на це спокійно дивитись і вирішив заступитися за горців:

   ­– Постав горщик на місце! Він не твій!

   ­– А ти хто такий тут?! ­– збісився офіцер. ­– Ти ж ніхто! Звичайний розбійник! Мовчи і радій, що Фортунат взагалі дозволив тобі і твоїй банді в похід відправитись. Куди тобі до мене?

   ­– Згоден. Куди мені до тебе, такого негідника? ­– сказав напівгум. ­– Діти голодні, а ти хочеш забрати у них останнє. Я попереджаю останній раз ­– кинь горщик!

   ­– Кинути горщик? На, лови, ­– і офіцер кинув кашу йому на голову. Тоді ж з усієї сили Лорандо вдарив нахабу в лоб. Офіцер повалився на землі і одразу заснув. Всі горці і постояльці теж полягали спати.

   Лорандо бачив воєнні сни зі свого життя. Йому снилися походи, битви, деякі події з гумсько-кармільської війни. Останній його сон був по майбутню битву за рудник. Гарнізон рудника у ньому протистояв гарнізону Фортуната. Лорандо прорвав оборону і проник у будівлю. Раптом перед його очима з’явилася дівчина і поманила його за собою. «Іді», ­– крикнув Лорандо і побіг до неї. На цьому сон перервався. Напівгум прокинувся. Тепер він згадав уже елементи свого військового минулого, згадав ім’я своєї коханої, але ким він є і де його дім, для нього все ще залишалося таємницею.

   Вдень гарнізон зібрався йти далі. Прощаючись із господарем печери, Лорандо віддав йому все золото, що було при ньому, щоби компенсувати збитки. Горці від усього серця подякували і побажали йому вдачі.

   Другу половину шляху вояки йшли весело. Їхні списи і знамена були високо підняті над головами. Кармільські солдати хором співали пісні, загони найманців жартували між собою. Бойовий дух був повністю відновлений, та і сонце не пекло вже так сильно.

   Два дні потому вдалечині показався рудник. Це була тепер добре укріплена споруда, яка мала велику територію, огороджену високим муром і глибоким ровом. У верхній частині муру знаходилась добре озброєна і готова до бою охорона.

   Піднявши свою зброю, солдати Фортуната швидко пішли в атаку під бойовий клич. Такий різкий вчинок не приніс нічого доброго. Їх накрив град стріл та каміння, що летів з муру. Надто самовпевнені вояки не були готові до такого ходу подій і кинулись панічно тікати. З великими зусиллями Фортунату вдалося знову навести порядок у гарнізоні. Ця невдала атака мала погані наслідки для нього: чотириста чоловік загинуло і сімсот було поранено.

   Гарнізон розбив табір. Фортунат спланував нову, більш організовану атаку. Метальні машини поставили у перший ряд, за ними розмістили лучників. Вояки стали наступати. І знову іх почали обстрілювати солдати з муру навколо рудника. Ховаючись під щитами, люди Фортуната взялися відстрілюватись. Протистояння набуло більш затяжного характеру, але все-таки залишалось нерівним. У гарнізону рудника було більш вигідне положення, і стріли Фортуната до нього не долітали.

   Але раптом відбулася подія, несподівана для обох воюючих сторін. Лорандо вийшов зі строю і, спритно уникаючи пострілів противника, побіг у бік рудника. Вороги від здивування припинили перестрілку і стали з цікавістю спостерігати за сміливцем. Герой добіг майже до самого муру і спустився в рів. Фортунат вирішив, що треба шукати більш доступний метод взяття рудника й відвів свій гарнізон у табір.

   Лорандо повернувся вранці наступного дня. Джун спитав його:

   ­– Де ти був усю ніч? Ми думали, що тебе більше не побачимо.

   ­– Я ходив у розвідку і знаю тепер, як можна захопити рудник, ­– відповів напівгум. ­– Дивлячись у рів, я побачив огороджений ґратами вхід до каналізаційної системи, з якої має бути вихід на територію рудника. У рів вода тече з катакомб, а катакомби виходять на північ. Якщо провести ними війська у рів, можна буде потрапити до каналізації, а звідти почати несподівану атаку.

   ­– Оригінальний план, ­– здивувався Джун. ­– Шпурне, бачу, ти хороший стратег.

   ­– Я пам’ятаю, що служив колись сотником у Гумії, ­– сказав Лорандо.

   План цей партизани представили Фортунату. Він йому сподобався, і той наказав втілити його в життя. Одна частина гарнізону мала атакувати рудник ззовні, як і минулого разу, щоб не викликати у ворогів підозри, а друга ­– з каналізаційної системи. Спеціально для цього Фортунат виділив загін із двох тисяч найманців і призначив Лорандо його командиром.

   Кармільські вояки пішли в атаку, а найманці на чолі з Лорандо просувалися через катакомби. Находячись по груди у воді, вони за півдня добрались до рову. Зсередини його обмежували стіна, за якою знаходилась територія рудника. В стіні був закритий решіткою прохід. Лорандо набрав повні груди повітря, пірнув з головою під воду і, винирнувши вже на другому боці огорожі, сказав:

   ­– Під цією решіткою є багато вільного місця. Якщо ви пірнете під воду, до зможете пролізти через неї.

   Повторивши ці дії, вояки опинилися в каналізації рудника, а звідти по драбині вилізли на башту. Там знаходилось з півтисячі солдат противника. Їх було менше, і вони не змогли зупинити загарбників. Ті, хто встигли вибігти з башти, повідомили коменданта про напад, але було вже пізно.

   Загін Лорандо напав на противника першим. Половині воїнам рудника було наказано відбити атаку з тилу. Внаслідок цього на фронті виник перелом на користь солдат Фортуната. З великими втратами їм вдалося все-таки дістатися до самої стіни. Далі в бій пішли тарани. Незабаром впали ворота, і гарнізон Фортуната у повному складі (не враховуючи загиблих) оволодів рудником. Опір тепер був марний, і комендант підняв білий прапор.

   Після бою із семи тисяч вояків Фортуната вижило тільки дві тисячі кармілів і сімсот найманців. З чотирьох тисяч солдат противника в живих залишилось близько восьмисот. В руках переможців опинилося шістдесят два мішки золота. Левова частка нагороди дісталася Лорандо, тому що саме завдяки йому рудник було взято. Фортунат навіть запропонував йому стати його ад’ютантом і взяти участь у подальшій боротьбі за об’єднання Кармілії, та напівгум відмовився. Військовополонені гуми, що були рабами на руднику, отримали свободу, а їх місце зайняли переможені.

   Партизанський загін Джуна, поповнений іншими партизанськими бригадами, що брали участь у бою, і звільненими полоненими, святкував перемогу. Отаман звернувся до своїх людей:

   ­–Товариші, до сьогоднішнього дня ми були роз’єднаними маленькими бригадами партизан, а більшість з нас знаходилася в рабстві у сволоти. Але тепер ми разом, нас багато, а невірні отримали по заслугам. Дякувати за це треба одному винахідливому та відважному партизанові. Шпурне, покажись перед воїнами.

   Лорандо несміло вийшов уперед і повернувся обличчям до партизан. Коли всі побачили його, хтось вийшов зі строю:

   ­– Сотнику Лорандо, невже це ти?

   У напівгума одразу прокинулась хвиля спогадів. Він упізнав одного зі своїх підлеглих:

   ­– Гунцзай, так ти теж тут.

   ­– Ви що, знайомі? ­– з цікавістю запитав Джун. Гунцзай відповів:

   ­– Так. Це сотник Лорандо Юашу Аріанський. Я служив в його сотні. Під час війни кожен з нас окремо потрапив у полон. Лорандо, полковник Калчан, твій батько, приїхав місяць назад на рудник, аби тебе викупити, але там йому сказали, що ти загинув під час виверження вулкану.

   ­– Я все згадав, ­– сказав Лорандо, ­– півтора роки я не знав про себе майже нічого, але тепер пам'ять повернулась до мене. Товариші, дякую вам за допомогу. Прийшов час нам прощатися. Я повертаюсь додому.

   ­– Нащо тобі повертатися? ­– відмовляв його Джун. ­– Залишайся з нами. Тепер нас багато. Ми ­– сила. Я передам тобі звання отамана, бо у тебе талант до стратегії. Під твоїм керівництвом ми самі встановимо гумську владу над Кармілією.

   ­– Я не можу більше тут залишатися, ­– відмовився напівгум. ­– В Гумії вже п’ять років чекає мене моя наречена Іді. Без неї моє життя не має сенсу.

 

   Корабель вже відчалив. Лорандо, стоячи на палубі, помахав руками партизанам, що поглядом із пірсу проводжали його в путь. Вони бачили, як судно ставало все меншим і меншим, а потім взагалі скрилося за горизонтом.

   Обминувши острова архіпелагу, корабель пристав до порту Дродж на материку. Лорандо його навіть не впізнав. Це приморське місто дуже змінилось після того, як вийшло зі складу Гумії. Першим ділом напівгум купив жеребця, щоб не пересуватися пішки так далеко. Кінь вдарив об землю задніми копитами і поніс свого нового хазяїна додому.

   Вже наступного дня Лорандо проїхав дроджзьку землю і вірний кінь ніс його по горбам і ярами рідної Гумії. На четвертий день галопу він нарешті перетнув ворота Аріанни. Опинившись у рідному місті, Лорандо так розігнав коня, що у останнього аж іскри з-під копит сипались. А на вузьких вуличках піднявся пил. Він не помітив, як обминув таверну, в якій провів перше побачення, не помітив, як проносився мимо магазинів, майстерень, замків. І ось перед ним предстали стіни батьківського дому.

   Консьєрж від несподіваності остовпів, коли побачив прибувшого.

   ­– Я повернувся, ­– сказав йому Лорандо. ­– Чого стоїш? Відчиняй ворота і поклич мого батька.

   Консьєрж слухняно виконав наказ, і вже за мить Калчан з’явився перед сином. Його радості тоді не було меж. Лорандо провели в замок з великим почтом. За розпорядженням полковника прислуга почала накривати на стіл. До всіх бригадирів з Аріанської сотні були відправлені запрошення на святковий вечір у честь повернення їхнього сотника.

   Як самий почесний гість, першим приїхав лорд Джаконг. Потім прибулим і бригадири. З’явитись не побажав тільки Лемендос. Він був «задоволений» більше за всіх поверненню брата.

   Коли всі гості були зібрані, хазяїн почав відкривати торжество:

   ­– Дорогий друже Джаконг і ви, вельмишановні бригадири. Я запросив вас усіх до себе, щоби відсвяткувати повернення всім вам відомого мого сина, сотника Лорандо Юашу Аріанського. Протягом довгих п’яти років ми чекали його з важкої і страшної війни, що нажаль закінчилась перемогою сволоти. Більшість з вас не дочекалися, визнали Лорандо загиблим і захотіли нового сотника, та я не втратив надії, що мій син живий, не дозволив нікому навіть думати про те, щоб зайняти його посаду. І, як бачите, я був правий. Він знову з нами. Давайте вип’ємо за Лорандо.

   Всі гості дружно підняли келихи. Після першого тосту до винуватця торжества звернувся Джаконг:

   ­– Лорандо, я дуже радий, що ти вижив. Також я радий, що посада сотника Аріанського не перейшла ще ні до кого іншого, тому що краще тебе з неї ніхто би не впорався. А за поразку у війні хвилюватися не слід. З нами боги, і ми ще візьмемо реванш. Ми помстимося, бо у наступній війні я призначу тебе головнокомандувачем найважливішого фронту. А тепер розкажи нам про свої пригоди.

   Напівгум розповів гостям про свою участь у війні, про рабство в полоні, про втрату пам’яті, говорив багато за старика Псерка, бродячих акторів, партизан. Потім був другий тост, після кого Калчан викликав музикантів. Коли вже почало смеркатися, Лорандо встав з-за столу:

   ­– Все, мені пора йти.

   ­– Куди це ти? ­– спитав Джаконг. ­– Як же свято в честь твого повернення? Гості образяться.

   ­– Святкуйте самі, ­– відказав Лорандо. ­– Я дуже хочу побачитися з Іді. Ми п’ять років не бачились.

   ­– Можеш не поспішати. Не дочекалась тебе твоя кохана, ­­– збрехав Калчан.

   ­– Як це? ­­– вирвалось у зблідлого від новини Лорандо. Батько продовжував брехати:

   ­– Зрадила вона тебе, вийшла заміж за іншого. Вибач, синку, не хотів я тобі цього говорити.

   Ці батьківські слова, немов вістря меча, пройшлися по душі Лорандо. Морально роздавлений, він півхвилини стояв нерухомо, після чого відчув запаморочення в голові і втратив свідомість.

   Калчан одразу наказав слугам занести сина до кімнати і покликати лікаря. Веселощі миттю припинились, і гості розійшлись. Залишився з них тільки лорд Джаконг, щоб підтримати друга. Вони обидва з нетерпінням чекали, коли лікар вийде з кімнати.

   Двері нарешті відчинились. На питання «Як хворий?» він відповів:

   ­– Погано. Він у тяжкому стані, не може прийти до тями. До того ж у нього дуже сильний жар.

   ­– Що з моїм сином? ­– схвильовано спитав Калчан.

   ­– Схоже, у нього заморська лихоманка. Ця хвороба поширена в краях, з яких він прибув. Вона може довго не проявляти себе, але будь-який шок викликає важке загострення. Можлива навіть смерть хворого у таких випадках.

   ­– О, ні! Тільки не це! ­– засмутився полковник. ­– Врятуй мого сина, прошу, благаю, врятуй. Я дам тобі за це будь-яку нагороду.

   ­– Я все зроблю, щоб вилікувати його, та обіцяти нічого не можу, ­– сказав лікар.

   Лорандо довго не вдавалося вивести з коми. Лікар безрезультатно застосовував різні мазі, заговори, вливав у рот ліки, обкурював кімнату зіллям. Тільки на шостий день хворий прийшов до тями. Стан його залишався ще важким. Він марив, відмовлявся від їжі. Фізичні муки доповнювали душевні і підсилювали біль від розлуки з коханою. Лорандо бачив її в снах, засинав з її іменем на вустах.

   Проходили дні за днями, і поступово справа пішла на поправку. Хворий почав їсти, під наглядом лікаря вставав і ходив по кімнаті. За півтора місяці після повернення додому недуга остаточно відступила. Лікар в останній раз оглянув пацієнта і спитав у нього:

   ­– Ну, як ти себе почуваєш?

   ­– Погано, ­– відповів сумний Лорандо.

   ­– Це досить дивно, ­– сказав лікар. ­– Я не бачу більше за тобою ознак хвороби. У тебе щось болить?

   ­– Ой, нічого у мене не болить, та тільки на душі важко. Моя наречена вийшла заміж за іншого, поки я був у далекій Кармілії, а мені залишається тільки нестерпно страждати від кохання.

   ­– Нажаль. Я зробив все, що в моїх силах, але тут нічим допомогти не можу. Від твоєї хвороби нема ще ліків. Просто чекай, і час поступово все загоїть.

   Після цих слів лікар залишив замок Калчана. Лорандо ще півдня відлежувався, а потім спустився у винний погреб, нікого не помічаючи, і цілий вечір вином заливав своє горе. Таке з днями повторювалося все частіше і частіше.

   За наступні півроку Лорандо змінився до невпізнанності. Пиячив він цілими днями, забував заходити до матері і став дуже рідко бачитися з батьком, хоч і жив із ним в одному домі. Почала також розвалюватися його кар’єра і репутація. Сотник все менше приділяв увагу справам, а потім і зовсім їх запустив. У його сотні почало лося безладдя, бійці його знову стали посилено тероризувати народ. Про нього по-новому пішли чутки. Лемендос почав знову висувати свої претензії на посаду брата і настроювати проти нього гумів.

   Калчан намагався боротися з деградацією молодшого сина. Він пробував поговорити з ним, але розмов із п’яним ні до чого доброго не призводили, а тверезим Лорандо він майже не бачив. Полковник суворо заборонив виночерпію наливати йому, та й це не допомогло. Навпаки, Лорандо цілими днями став просиджувати в таверні. Так поступово життя напівгума йшло коту під хвіст.

 

   Одного вечора Лорандо виїхав за місто поглянути на село Іді. Він вже був п’яний. Село жило своїм звичним життям. Відбувши панщину, селяни розходилися по домівках. Ніхто з них не помічав сотника. Напівгум теж не звертав на них особливої уваги, та раптом почув знайомий голос. Він прІдівився і серед селян упізнав Миколая, з яким колись побився за Іді. Ним оволоділа досада і злість.

   Лорандо зіскочив з коня, підбіг до Миколая і вдаром повалив його на землю:

   ­– Мерзотник. Тварюка! Як же ти посмів її відбити у мене?!

   Раптовий напад сотника всіх шокував. Селяни завмерли на деякий час і дивилися, що буде далі. Миколай не став чекати, поки нападник буде добивати його, а швидко підвівся на ноги і наніс йому зустрічний удар. П’яний Лорандо не зміг втриматися на ногах. Скориставшись станом противника, селянин накинувся на нього. Та все-таки напівгум був сильніший і легко перемінив хід бійки на свою користь. Навалившись на Миколая всім своїм тілом, він почав його мордувати.

   Тим часом у селян пройшов шок, і вони кинулись розбороняти б’ючихся. Їх розтягнули у різні боки, але вони намагались вирватися з селянських рук і продовжити пата совку. Лорандо кричав своєму противнику:

   ­– Мерзотник! Злодій! Ти вкрав Іді, мою Іді, найдорожче, що було в моєму житті! Ти позбавив мене щастя!

   ­– Це ти мерзотник! ­– крикнув Миколай. ­– Та тобі, видно, голову вже знесло! Якби не ти, Іді була би жива!

   ­– Відпустіть вже мене! Я не буду його бити! ­– крикнув Лорандо, і селяни перестали його тримати. ­– Так, я не зрозумів. Миколаю, що ти зараз сказав?

   ­– Як же, не зрозумів, ­– з іронією говорив Миколай, ­– не вдавай із себе невинного! Всі знають, що смерть Іді та її батьків на твоїй совісті!

   Після довгих страждань ця остання фраза нанесла душі Лорандо контрольний удар. Він упав на коліна розплакався, як в ранньому дитинстві:

   ­– О, ні! Я не знав, не знав! Прошу, скажіть, як вона померла? Як?

   Селянам стало його шкода. Він зараз здавався їм безпорадним. З натовпу до Лорандо проштовхувалася дружина Миколая. Чоловік намагався її втримати, але вона сказала йому:

   ­– Пусти. Ти ж бачиш, що він справді нічого не знає. Треба розказати йому правду.

   Жінка підійшла до напівгума:

   ­– Лорандо, Іді вбили.

   ­– Вбили?! Навіщо?! Хто це зробив?! Скажи, хто, і він за це відповість! Я його з-під землі дістану! ­– кричав з відчаю сотник, безладно кидаючись туди-сюди.

   ­– Це зробили Лемендос та твій батько, ­– сказав Миколай, заспокоївшись. ­– На четвертий день після того, як ти поїхав, родичі твої привели сюди гумську бригаду. Гуми загородили вхід до її хижі та підпалили. Так вона згоріла разом із батьками та рідним домом.

   ­– Я вб’ю їх! ­– скрикнув Лорандо. Він витягнув меча і одразу впав під його вагою.

   ­– Ти проспися спочатку, а потім вже убивай, ­– мовив Миколай, а потім звернувся до своєї жінки. ­– Думаю, його слід узяти до себе на ніч, а то він може зараз таких діл натворити.

   Селяни заволокли Лорандо в хатину Миколая і поклали спати, а коня його прив’язали о дерева. Трохи покрутившись і поплакавши, Лорандо заснув богатирським сном. Гумію накрила темна ніч.

 

   Настав ранок. Полковник Калчан поспішав додому, втомлений від безсонної ночі. Він був схвильований тим, що Лорандо не прийшов додому ночувати, тому, замість того, щоб спати, подався на його пошуки. Калчан перевірив усі заклади міста, але сина ніде не було. Не знаючи, що і думати, він вирішив все ж зайти додому і перепочити.

   Вже будучи в своєму замку, полковник спитав у першого зустрічного вояка:

   ­– Скажи, мій син додому прийшов?

   ­– Так точно, полковнику Калчан, ­– відповів вояк, ­– прийшов, вимагав зустрічі з тобою.

   ­– Він був п’яний? ­– запитав Калчан.

   ­­– Ні, ­– сказав рядовий, ­– сотник Лорандо був дуже злий.

   ­– Негайно поклич його, ­– скомандував полковник. Солдат пішов виконувати наказ.

   Зайшовши до кабінету, Калчан вирішив випити вина, щоб заспокоїтись. Він вже підніс чашу до губ, але тут почув скрип дверей. Не встиг Калчан й обернутись, як відчув на своїй шиї вістря меча. Полковник від несподіванки вронив чашу з вином на підлогу, але яке ж було його обличчя, коли він побачив, що цього меча тримав Лорандо.

   ­– А що це за витівки?! ­– розсердився батько. ­– Ти, вже встиг випити?! Негайно опусти меч!

   ­– Який же ти негідник! ­– крикнув син. ­– Ти думав, що я не дізнаюся про твої злодіяння?!

   ­– Як ти зі мною розмовляєш?! ­– ще сильніше розгнівався Калчан. ­– Я твій батько! Ти не маєш права навіть голос на мене підняти, не говорячи вже про зброю!

   ­– Зараз мені вирішувати, на що я маю право! ­– крикнув Лорандо. ­– Твоє життя тепер у моїх руках. Один рух, і я зроблю з тобою те ж саме, що ти зробив з Іді. Вона була сенсом мого життя, моєю відрадою. Навіщо тобі знадобилася її смерть?!

   ­– Я зробив це заради тебе, ­– відповів батько.

   ­– Заради мене?! ­– обурився син. ­– Та ти ж все життя зіпсував!

   ­– Зрозумій! Я врятував тебе від непоправної помилки! Якщо б вона стала твоєю дружиною, ти був би зараз рядовим, а не сотником. Гум, що має дружину сволотського роду, не достойний більш високих рангів.

   Лорандо ці слова розізлили не на жарт. Він кинув меча вбік і з усієї сили штовхнув Калчана до стіни. А злість у ньому кипіла неспроста. До цією важкої розмови з батьком він побував у матері. Іренія, побачивши стан сина, розповіла йому всю правду про себе і своє походження, яке так старанно приховував Калчан.

   ­– І тобі ще вистачає нахабства таке говорити?! ­– скрикнув Лорандо. ­– Ти ­– брехун і підлий лицемір! Взяти в дружини селянку (мою мати) ти не побоявся, а мені зробити це завадив! Так! Тобі все правильно почулося! Мені вже відомо, що я наполовину гум!

   ­– Тоді була зовсім інша ситуація, ­– виправдовувався Калчан. ­– ніхто не знав істинного походження твоєї матері.

   ­– Ти всіх обдурював, а мама через тебе страждала в гаремі і мріяла про волю! ­– дорікнув йому син.

   ­– В тобі зараз говорять дурість і невдячність! Не збрехав би я тоді, то були би ми зараз бідні; не взяв би я твою мати собі за дружину, вона потрапила би в бордель, а ти б і взагалі не народився. Я дав тобі все: і життя, і багатство.

   ­– Спасибі тобі за життя! ­– іронічно сказав Лорандо. ­– ти мені його дав, ти ж і зруйнував, а багатство моє собі забери. Нечесне воно, людською кров’ю забруднене. Я відмовляюся від такого багатства. Мені огидно знаходитись серед злих, жадібних убивць і маніяків, що, називаючи себе «священними», грабують й експлуатують народ. Я ненавиджу це суспільство! Ненавиджу Гумію!

   ­– Синку, ти що говориш?! З глузду з’їхав?! Тебе за такі слова стратити можуть! Ти що?!

   ­– Ну і нехай! Мені вже втрачати нічого. А ти повинен бути покараний за свій вчинок. Вбивати тебе я не буду. Це було би занадто м’яке покарання. Я зруйную тобі життя, як ти зруйнував моє. Всі довідаються про твій обман, дізнаються правду, і ти, викритий і осоромлений, втратиш усе.

   ­– Ні, ти не посмієш! Схаменись! Я твій батько!

   ­– Я не хочу тебе більше знати! У мене тепер немає батька!

   Калчан намагався вмовити сина нічого не змінювати і залишитись удома, але той і чути його не хотів. Лорандо хлопнув дверми і пішов коридорами на останню справу в цьому замку. З душею напівгума коїлось неймовірне: чи о сум, чи злобу втримувала в собі вона. Прискореним кроком Лорандо пішов до батькового гарему, але там його зупинили два охоронці:

   ­– Сотнику Лорандо, сьогодні тобі більше неможна туди заходити. Ти там вже був. Приходь завтра.

   ­– Ви мені не указ і вам мене не зупинити! ­– огризнувся Лорандо і, розштовхнувши охорону в боки, зайшов до маминої кімнати. Іренія здивувалася його появі:

   ­– Синку, невже тебе сьогодні впустили вдруге?

   Лорандо, не відповідаючи на це питання, взяв її за руку:

   ­– Ходімо. Тут нам більше нема що робити.

   ­– Куди ходімо? Що ти замислив? ­– насторожилась Іренія. Напівгум відповів:

   ­– Я витягну тебе з цього пекла, мамо. Ти отримаєш свободу, про яку мріяла всі ці двадцять шість років. Ми поїдемо звідси в твій рідний край.

   ­– Ні, це неможливо. Я належу твоєму батькові. Він мене не пустить.

   ­– Мені все одно, що думає цей тип. Я сам вирішуватиму, що мені робити. На твоїй батьківщині ми почнемо нове життя і забудемо весь цей жах.

   ­– Про яку свободу ти говориш, Лорандо? У цьому клятому повстанні остаточно загинув мій рідний край. Там тепер все чуже. Якщо ми втечемо, гуми будуть нас переслідувати, вони не дадуть нам спокійно жити. Краще гарем, ніж така свобода, свобода втікачів, коли постійно думаєш про те, де б сховатися, і боїшся, що тебе ось-ось можуть знайти. Я залишуся тут.

   ­– Ну чого ти боїшся, мамо? Калчана? Зараз він не такий страшний, як був раніше. Я викрию його перед усіма, і тоді час Калчана закінчиться. Він за все заплатить.

   ­– Ні, я прошу, не треба цього робити. Він все-таки твій батько. Скоївши цей вчинок, Іді ти вже не повернеш, а підла помста зробить тебе таким самим, як усі гуми.

   В цей момент до гарему увірвалося десять вояків:

   ­– Сотнику, виходь! Тобі неможна тут бути!

   Не зійшовши з місця, напівгум схопився за кинджал і відповів охороні:

   ­– Ніякий я вам більше не сотник.

   Перелякана Іренія стала його вмовляти:

   ­– Іди, синку. Не влаштовуй тут нікому непотрібної різні, не пропадай дарма. Я все одно залишусь.

   Лорандо сховав зброю і пішов до виходу. Покинувши територію замку, він йшов головною вулицею по звичному маршруту. Повз нього проходили заклопотані міщани; на конях, піднімаючи пил, мчали гуми.

   Напівгум зайшов у знайому таверну, що стала його другим домом. Там він пропив свої останні гроші (крім тих, від яких відмовився). Як йому здавалося, сенс життя був для нього остаточно втрачений. В цей же заклад заходили відвідувачі, показували на нього пальцем і сміялися: «Дивіться! Дивіться! Це наш сотник!» Але Лорандо було не до цього. Коли пити було вже нічого, він встав зі свого місця і на всю таверну закричав:

   ­– Я йду! Прощавай, життя!

   Люди, сидячі за іншими столиками, подумали, що у нього біла гарячка, і провели напівгума до виходу сміхом.

   Хитаючись, Лорандо добрів пішки до давно знайомого села. Біля хатини Миколая він повалився на землю.

   У селянина було як завжди повно турбот. Відпрацювавши Лемендосу денну норму панщини, він став вирізати нове рало. Старе вже погнило і зносилось. Жінка його розпалювала плиту і доглядала дитину. Поява «гостя» була несподіваною. Миколай тимчасово припинив роботу і підійшов до лежачого прибульця.

   Лорандо підняв олову і, простягнувши селянину кинджал, сказав:

   ­– На. Вбий мене.

   ­– Що? ­– з непорозумінням запитав селянин.

   ­– Жити набридло, ­– відповів Лорандо.­ – Я хочу, щоби ти вбив мене прямо тут і зараз.

   ­– Я не буду вбивати, ­– рішуче сказав Миколай, відкинувши кинджал в сторону.

   ­– Чому ти не хочеш вбити мене ­– людину, яку ненавІдіш? Я же перед тобою.

   ­– У мене нема причин тебе вбивати.

   ­– Невже? Я пам’ятаю, як ти про гумів говорив.

   ­– Ти не такий, як всі гуми. Я це вже зрозумів.

   ­– А Іді? Ти ж кохав її і ревнував до мене. Я твій суперник.

   ­– Так, кохав, але в мене вже п’ять років є дружина, син, а Іді не повернути. Пробачив я тобі все. Нам з тобою більше нема чого ділити.

   ­– Щасливий ти, Миколай. У тебе хоч сім’я є, а у мене нікого не залишилось. Кохана мертва, батька, брата і весь їх гумський рід я і знати не хочу, а маму свою я більше ніколи не побачу. Вона залишилась у гаремі. Я один, один; хочу померти, хочу до Іді. Вбий мене, благаю, вбий.

   ­– Ех, Лорандо, тілом, здавалося б, ти сильний, та ось душею слабий. Не вийшло жити для себе, то живи для інших. Будеш допомагати людям ­– знайдеш нових друзів, а потім, можливо, зустрінеш своє щастя.

   ­– Ти думаєш, я зможу почати нове життя?

   ­– Зможеш. Я тебе підтримую, ­– заспокоїв його Миколай. ­– Відтепер ти ­– мій друг.

 

Глава 3

   Шановний читачу! Я виявив за потрібне на деякий час відволіктися від Лорандо і повідати вам передісторію Маршангу, так як вона тягне за собою події, що знову докорінно змінять життя нашого наполовину гума.

   За вісім століть до народження Лорандо на територію, де пізніше буде засновано Маршанг, переселились слов’янські племена камі. Там вони заснували багато сіл та міст. Найбільшими з них були міста Астраханськ, Аріанна, Стеблов, Ірен, Трикнідакна, Калін, Вільськ. Кожне місто жило своїм життям, мало свого князя. Між цими князями часто виникали війни. І не мали племена камі єдності, спільної сили для того, щоб відбивати напади ворогів.

   На півночі їхнім сусідом була грізна держава Каліхантія, на півдні ­– войовничі племена біскаків, на заході розвивалась і набирала сили Гумія. Першими поневолити камі вирішив каліхантський каган. Він пред’явив князям вимоги визнати себе його васалами. З’їхались тоді князі на раду і вирішили боротися зі злим супостатом. Зібрали вони рать і стала боротися проти ворожої сили. Але не було у командування раті тої згоди, й були камі розбиті.

   Ворог просувався вглиб слов’янської землі, руйнуючи все на своєму шляху. Довелося князям покоритися. Розорені північні князівства перейшли під безпосередню владу каліхантського кагана. Більшість інших князівств стали васалами Каліхантії. Найбільше страждали камі, чиї землі ввійшли до складу ворожої держави. Туди стали переселятися каліханти, роблячи з переможених слуг і батраків. Становище слов’ян, котрі мали своїх князів, було не таким важким і обмежувалося виплатою високої данини.

   Але більше всього пощастило південним князівствам, що були дуже далеко від ворога. Вони не тільки зовсім не постраждали від його навали, але і повністю зберегли незалежність. Наймогутнішим і найрозвиненішим з них було місто Астраханськ. Правили в ньому князі роду Каревіних. У цього роду давно була мета об’єднати всіх камі під своїм началом.

   Після поразки своїх одноплемінників Каревіни почали проводити централізаторську політику. Одні землі вдавалося завоювати, інші ­– викупити. Деякі князівства мирно приєднувались до Астраханська. В -80 році навколо астраханська були об’єднані всі південні князівства камі. Князь Владлен I Каревін став закликати до об’єднання князів, що були васалами Каліхантії. Князівства, що знаходилися далеко від своєї «криші», вирішили, що краще вже підкорятися правителю свого племені, і згодились прийняти протекторат астраханського князя. Князі, чиї володіння знаходились близько до Каліхантії, не вірили, що Владлен I їх зможе визволити, і вирішили зберігати мир із «кришею».

   Кагана давно насторожувало виникнення на півдні незалежної і централізованої слов’янської держави. Прийняти рішучі міри його заставило приєднання до цієї держави деяких його васалів. Він зібрав велике військо і вирушив війною на Астраханськ.

   Для того, щоб відбити ворога, Владлен I призначив головнокомандувачем своєї дружини старшого сина, який добре розбирався у військовій справі. Щоб армія була сильною, князь ввів систему суворих покарань за самоуправство і непокору генеральному командуванню.

   У каліхантського кагана було сто тисяч вояків, у князя Владлена ­– тільки тридцять тисяч. Але повторити свою грандіозну перемогу над камі супостатам не вдалось. Астраханська дружина зуміла зупинити противника і завдати йому великих втрат. Коли ворог був витіснений з рідної землі, вона перейшла від оборони до наступу. Бої перекинулись на північ.

   Князі, що були васалами Каліхантії, спочатку виконували свій обов’язок і воювали в рядах армії кагана, та несподіваний успіх астраханців заставив їх переосмислити свої дії і повстати проти гнобителів. Один за одним вони стали присягати на вірність Владлену I і переходити на бік одноплемінників.

   Війна набула затяжного характеру і тривала п'ятнадцять років. З обох сторін в ній брало участь близько мільйона вояків, народних ополченців та іноземних найманців. Більшість з них загинули. Продовжувати війну вже не мала сили жодна зі сторін.

   Правителі воюючих держав уклали між собою мирний договір. Каліхантський каган зобов’язався визнати утворення незалежного і рівноправного з Каліхантією Великого князівства Астраханського на південній половині слов’янської землі. Сусідні північні князівства за договором приєднувались до каганату. Та ця війна ще не була завершеною. Каган вважав, що занадто багато поступився народу, який за його переконаннями мав йому служити. Каревіни теж залишились незадоволені договором, бо їм так і не вдалося об’єднати всіх камі і зібрати всю слов’янську територію під своїм контролем.

   В новоствореному Великому князівстві Астраханському встановилася сильна абсолютна влада великого князя. Щоб відновити свою могутність після війни, Владлен I вирішив добути для своєї країни вихід в океан. Тоді берегову лінію і архіпелаг біля неї заселяли племена дроджців. Їх столицею був порт Дродж, але фактично там склалася така сама ситуація, як і у камі до війни. Великий князь врахував цю їхню слабкість і став діяти.

   За рік астраханська армія взяла під контроль берегову лінію і оволоділа Дрожем. Країна завела в океані власний флот, розпочала морську торгівлю. Її вплив зростав на дроджські князівства, які ще були незалежними.

   Після смерті Владлена I титул Великого князя Астраханського успадкував його син Владлен II. На початку його правління над Дроджією нависла загроза: її збирався підкорити Кармільський халіфат. Порадившись між собою, дроджські раджі вирішили просити у Великого князя допомоги. Владлен II з радістю погодився. Союзний дроджські-астраханський флот завдав поразки кармільському, і претензії халіфату на архіпелаг припинилися. Вся Дроджія ввійшла до складу Великого князівства Астраханського, а місцеві раджі отримали титули удільних князів.

   Слов’янська держава була на вершині своєї могутності. Користуючись цим, Владлен II вирішив продовжити боротьбу за об’єднання всіх камі. В -50 році без оголошення війни дроджські-астраханська армія перейшла кордон Каліхантії. За відносно короткий термін у руках астраханців опинилися міста Стеблов і Трикнідакна. Каліханти зазнали багато тяжкий поразок. Їм довелося залишити завойовані території взятися за захист своєї вітчизни. Війна ця тривала три роки. Астраханці окупували майже всю Каліхантію, обложили її столицю ­– місто Сакура.

   Щоби врятувати власний трон, каган пішов на укладення з ворогами принизливого для його країни мирного договору. Землі, завойовані його попередниками, передавалися Великому князівству Астраханському. Каліхантія зобов’язувалась відшкодувати всі збитки, завдані слов’янам під час війн, повернути всю данину, що виплатили колись їй князі й побудувати за свій кошт біля столиці місто Каміград для астраханський переселенців. Могутність каганату назавжди була підірвана. Крім того договір містив декілька інших нерівноправних умов, що робила його князівським сателітом.

   Велике князівство Астраханське після війни проіснувало ще півтора століття. За цей час його тиск на Каліхантію посилився. Країна ця фактично стала астраханською колонією. Тільки на початку II століття її становище покращилось на деякий час. Це було напередодні великої катастрофи для камі, дроджці і каліхантів.

   На заході набрала сили Гумія. Зростання могутності Астраханської держави для неї було небажаним. За боротьбу проти неї взявся полковник Бедранг, про якого я дещо вам вже розповідав. У 104 році Гумія оголосила війну Великому князівству Астраханському. Мілевійський лорд призначив Бедранга головнокомандувачем гумської армії. Наступ йшов у двох напрямках ­– каліхантському і астраханському.

   Початок війни супроводжувався успіхом дружини Великого князя. Вона з боями витіснила ворога з рідної землі. На півночі гуми зазнали важкої поразки від каліхантів. В Гумії була оголошена загальна мобілізація. Бедранг особисто, на чолі відновленої армії, керував боями на північному фронті, але складні погодні умови і запеклий опір каліхантів не давали їм просуватися далі. Тільки 109 року гуми прорвали оборону, окупували Каліхантію і стали наступати вглиб країни. Не дивлячись на героїчну боротьбу астраханського народу, добре озброєні гумські війська захопили в 112 році Аріанну. Було вже зрозуміло, що Велике князівство астраханське програло війну.

   Після того, як вороги оволоділи Аріанною, Великий князь Брячислав Каревін підписав з ними мирний договір. За його умовою Астраханськ поступався Гумії північною половиною своїх володінь, у тому числі і Каліхантією, визнавав себе гумським васалом, зобов’язувався відшкодувати завдані гумам під час війни збитки і сплачувати велику данину. Астраханський народ повинен був прийняти гумську віру і визнати гумів священними.

   На завойованих територіях вводились закони Гумії, її адміністрація. Колишня астраханська земля була перетворена на гумську провінцію Маршанг. За його перемоги полковника Бедранга рада лордів підвищила по рангу і зробила лордом цієї провінції. На крайній півночі своїх завоювань Бедранг побудував фортецю Маршанг, в честь якої отримала назву вся провінція, і переїхав туди жити.

   Велике князівство Астраханське було поставлене в принизливе становище. Кожен місяць посли Бедранга їздили туди збирати данину. При цьому вони поводили себе, як розбійники. Князі були зобов’язані вклонятися їм, приймати як дуже важних гостей і підносити дорогі дари. Для простого народу найбільшими ударом були руйнація рідних святинь і нав’язування чужої віри.

   Одразу ж після підписання договору Брячислав Каревін почав таємну підготовку до реваншу: відбудовував зруйновані міста, зводив фортеці, підсилював флот. Швидко відновлювалась рать, зростала її чисельність.

   У 121 році, через вісім років після своєї поразки, Великий князь здійснив похід на північноастраханські землі, що перебували під прямим управлінням Гумії. Місцеве населення зустріло його як визволителя, піднімалось на повстання проти завойовників. Астраханці взяли Дродж та інші важливі міста, обложили Аріанну. Князівський флот став боротися за північну Дроджію. Гумська влада, не маючи можливості відбивати противника з фронту і одночасно придушувати національно-визвольний рух у тилу, відступила.

   Та успіх Брячислава Каревіна тривав не довго. Лорд Бедранг навів порядок серед панікуючих гумів і пішов у контрнаступ. За півроку він витіснив астраханські війська з Маршангу, і театр воєнних дій перемістився на князівську територію.

   Найбільше обидві сторони приділяли увагу боротьбі за деякі острова Дроджзького архіпелагу, які давали Великому князівству Астраханському чималий прибуток. Бедранг стягнув туди свої головні сили. Крім того, він домовився з піратами про сумісні дії. Ворог мав більше переваг. Великий князь наказав своїм дружинникам ні за яких обставин не поступатися їм островами, бо тоді поразки вже не уникнути.

   Вояки стримували гумів як могли, але обставини склалися так, що перевага остаточно закріпилася за Бедрангом. Племена біскаків з півдня напали на астраханську землю і стали її грабувати. Брячислав Каревін перевів проти них з фронту половину військ. З великими зусиллями кочівників вдалося вигнати. Більшість дружинників при цьому загинуло.

   Ослабивши на фронті свою рать з цією метою в два рази, Великий князь капітально покращив вороже становище. Гуми захопили дорогоцінні острови, а на суші проти них вже нікого було виставляти. Армії Астраханськ більше не мав, і батьківщину захищав простий люд.

   Гуми потопили в крові опір рядових людей, окупували всі князівські території і взялися штурмувати Астраханськ. Три роки неприступна столиця боролася з ворожою силою і в 136 році впала. Бедранг так ненавидів це місто, що наказав поголовно вирізати всіх його мешканців, повністю зрівняти все з землею, а місце руїн проголосив проклятим і заборонив там селитися. З падінням Астраханська офіційно кінчилась війна, і колишнє Велике князівство стало частиною Маршангу, але ще довгий час народ продовжував партизанську війну.

 

   Бедранг жив у своїй фортеці Маршанг. Він заснував її на крайній півночі своєї провінції, аж за тайгою. При ньому був тільки невеликий загін гумів, а всю роботу виконували раби, захоплені в полон на війні. Провінцією лорд правив через посильних. Така ізоляція одного разу стала для нього фатальною.

   Трьом в’язням з підземелля Маршанга вдалося втекти на волю. Серед них були астраханець Мартин і каліхант Фелдо. Перший пішов у тайгу шукати союзників серед місцевих жителів, а другий допоміг звільнитися решті рабів. Потім вони об’єднали свої сили і підняли повстання проти Бедранга. В результаті загін лорда був розбитий, а його самого вбив Мартин. Його колишній співкамерник Фелдо загинув у бою.

   Антибедрангівське повстання носило локальний характер і не мало на меті визволити всі астраханські землі, тому далі розправи над тираном справа не пішла. Причина перемоги повстанців була в тому, що лорд Бедранг не мав можливості викликати підкріплення через самоізоляцію.

   Мартин, помстившись губителю астраханського народу, продовжував далі самостійно боротися проти Гумії, захищав бідних, карав гнобителів. Йому вдалося ліквідувати чотири гумських борделі, звільнити близько тисячі рабів. На героя полювала влада Гумії, але спіймати його нікому не пощастило. У народі він був відомий під іменем Мартин Воїтель.

   На звільненій території ­– Світлій долині ­– колишні раби заснували фортецю-абатство Редвол, де й оселилися. Себе на честь Воїтеля вони називали себе мартинівцями. В його честь вони також виткали гобелен з його зображенням і повісили на стіні абатства. Зброя й обладунки Мартина Воїтеля стали святинею мартинівців.

   Плітки про перемогу повстання рабів і вбивство Бедранга швидко поширювалися в Гумії. До Світлої долини стали тікати невільники з усієї країни, і число мартинівців постійно зростало. Більшість із них по національністю були астраханцями, але там селилась і значна частина каліхантів, дроджці та інших.

   Після загибелі Бедранга лордом Маршангу став його племінник, прапрапрадід Джаконга. Через важкодоступність Світлої долини новий лорд добровільно відмовився від реставрації там гумської влади, і про те місце скоро забули.

   Близько ста сорока років мартинівці жили спокійним та щасливим життям, але вічно так тривати не могло. Масові втечі рабів, повій, жебраків примусили гумів знову згадати про Світлу долину. Каральний похід проти мартинівців очолив трикнідакницький полковник Клуні Хлист. У 278 році його полк перейшов тайгу і опинився в долині.

   Гуми оточили Редвол, зробили кілька спроб узяти його, але добре укріплене абатство вистояло перед атаками. Боротьбу з ворогом очолив сімнадцятирічний монах Матіас. Він непомітно вибрався з фортеці і таємно об’єднав сили всіх мартинівців. Під його командуванням союзники повність розгромили гумів. За цю перемогу Матіасу присвоїли прізвисько «Мечоносець» і проголосили його воїтелем Редволу.

   Остання битва дала зрозуміти, що абатство тепер не в безпеці. На Редвольській Раді вирішили свою постійну дружину з двох тисяч вояків. Крім духовної влади абата утвердилась також і військова влада воїтеля Редволу ­– головнокомандувача дружини. Посаду цю двадцять дев’ять років займав Матіас Мечоносець, поки у 307 році не помер від чуми. Новим воїтелем обрали його сина ­– Матимео Мечоносця.

   315 рік, останній рік правління Матимео, видався дуже важким. В Гумії твердо вирішили підкорити непокірних мартинівців. Лорд Джаконг відрядив до Світлої долини армію, що в сім разів перевищувала за чисельністю полк Клуні Хлиста. Для того, щоби разом боротися зі страшним ворогом, всі мартинівські організації долини вирішили об’єднатися навколо Редвола (влада абата в ньому відтепер обмежувалась тільки релігійними справами).

   На півдні Світлої долини між мартинівцями і гумами відбулося дві битви. Ворогів було більше, і союзники зазнали важких поразок. Дві мартинівські фортеці внаслідок цього потрапили до рук гумів. У другій битві загинув Матимео Мечоносець.

   У Редволі стали думати, кого б обрати новим воїтелем, але підходящою кандидатури не знайшлося. Бажання продовжити справу батька та діда висловив тринадцятирічний син Матимео ­– Матиан. Редвольці з нього тоді тільки насміялись.

   Тут якось до них у гості навідався дехто Маклахом Кобилянський, представився астраханським боярином-емігрантом дуже знатного роду. Мартинівці повідали йому про загрозу з боку Гумії. Тоді Кобилянський сказав, що має зв’язки у Римській імперії і може домовитися з римлянами про допомогу. В заміну він вимагав видати йому в дружини вдову Матимео.

   Редвольці порадились і вирішили прийняти його умови. Проти цього настійливо виступав Матиан, пояснивши свій протест тим, що боярин досить підозрілий і йому довіряти не слід. На хлопчика тоді уваги ніхто не звернув. Всі думали, що він просто ревнує мати до її нового нареченого. Всупереч його запереченням Маклахома Кобилянського проголосили воїтелем Редвола.

   Але хлопчик між цим був правий. Цей тип дійсно мав боярське походження, але жив у Гумії і був работоргівцем. Він підлизувався до гумської влади, плазував перед ними, і лорд Джаконг вирішив його використати для мирного підкорення мартинівців. Він відрядив Кобилянського в Редвол, щоби вбившись у довіру до мартинівців, плавно приєднати Світлу долину до Гумії.

   Перш за все новий воїтель роззброїв редвольську дружину і поставив замість неї свій власний загін, пояснивши це тим, що його люди ­– професійні вояки. За цим пішло розпорядження про введення у Редволі надзвичайного стану. Біля всіх виходів із фортеці Кобилянський поставив підпорядковану виключно йому охорону, що нікого не випускала і не впускала, а редвольцям заборонив носити зброю. Збирати раду не дозволялося. Воїтель Редвола став диктатором Редвола, і будь-які вияви непокори його волі каралися.

   Більше всіх діставалося Матиану. Він рішуче протистояв своєму вітчиму. Кобилянський зачиняв його у підвалі, і хлопчик сидів там сутками. Навіть коли боярин позбавляв його їжі, Матиан стояв на своєму. Правдивість його підозр всі зрозуміли, коли вже було пізно. Редвол перетворився на в’язницю, а воїтель ­– на її злого коменданта.

   Інші жителі Світлої долини не знали ще істинного обличчя Маклахом Кобилянського і визнали його головою мартинівського союзу. Боярин оголосив, що для найняття римлян потрібно здати гроші. Тоді мартинівці стали збирати усе цінне і передавати, як їм здавалося, в Римську імперію, через Кобилянського. Не знали вони, що хитрий боярин ділив їх добро з гумами. Не було їм відомо і про біду, яка прийшла в Редвол.

   А там ставало все гірше і гірше. Воїтель вимагав, щоби йому кланялись, зверталися до нього як до боярина, тримав усіх в страху. Матиан сидів у темниці тижнями, та все одно бунтував. Жінка Кобилянського намагалася заступитися за сина, але отримувала від чоловіка побої. Тюремний режим перетворив їхнє життя на пекло, та щоби позбавитися тирана, треба було голими руками перемогти в бою його озброєний загін. Матиан закликав редвольців до повстання, але ніхто з них піти на це не наважувався.

   З приходу Маклахома Кобилянського до влади пройшов майже рік, і він вирішив приступити до завершенню своєї місії ­– підкорення мартинівців Гумії. Редвольці повинні були прийняти гумську віру. Попередні воїтелі Редвола ­– Мартин, Матіас, Матимео та всі їхні соратники оголошувалися злочинцями. Люди Кобилянського зняли зі стіни і спалили гобелен з образом Мартина Воїтеля. Кращим друзям Матіаса і Матимео відрубали голови.

   Останні накази диктатора обурили всіх, до межі викликали їх ненависть до нього. Десятки мартинівців відкрито висловили свій протест і поплатилися своїм життям. Розправа над прихильниками «злочинців» різко знизила кількість бажаючих бунтувати далі. А Матиан продовжував стояти на своєму, але те, що він був пасинком тирана, рятувало його від смерті.

   За період влади Кобилянського настільки охопила манія величі і параноя, що в пошуках нових «злочинців» він почав ритися в особистих речах редвольців. У спальні дружини він знайшов її щоденник. На останній сторінці був ще свіжий запис. Уночі вона писала про те, як сумувала за своїм покійним коханим чоловіком Матимео. Прочитавши щоденник, Кобилянський сильно розгнівався. Коли дружина зайшла до кімнати, він схопив її за коси і притиснув до стіни:

   ­– Невірна! Як ти посміла думати про цього злочинця?!

   Жінка розплакалась:

   ­– А як ти посмів читати мого щоденника?!

   ­– Я, твій чоловік та повелитель, вправі робити з тобою все, що захочу! ­– крикнув Кобилянський. ­– Тобі заборонено мати від мене секрети! Ти зрадниця, посміла любити іншого чоловіка, злочинця, що пішов проти священної Гумії!

   ­– Не смій так про нього говорити! ­– відповіла жінка. ­– Матимео ­– мій чоловік, єдиний, кого я кохала, кохаю і буду кохати! Він не був таким мерзотником. Ти і волосу його не вартий!

   Кобилянський, тримаючи дружину за коси, скинув її на підлогу:

   ­– Це я мерзотник?! Я тобі зараз покажу, як потрібно розмовляти з чоловіком-боярином! Я тебе поставлю, сволото, на місце!

   Тиран бив жінку руками і ногами. Вона кликала на допомогу, але ніхто не хотів заради неї ризикувати своїм життям. Крик матері почув Матиан. Він не міг більше терпіти того, як вітчим з нею поводиться, прибіг туди і вдарив його великим глиняним горщиком, що попався йому під руку, по голові з усією ненавистю. Горщик розколовся навпіл, а Кобилянський упав на коліна, та надовго цього не вистачило. Він одразу встав, різко переключивши увагу з жінки на пасинка, і, розмахуючи мечем, кинувся на нього:

   ­– Ну все, шмаркач, тобі більше не жити!

   Хлопчик став тікати від розлюченого озброєного вітчима. Кобилянський переслідував його, намагаючись вразити мечем. Зрозумівши, що наздогнати злочинця йому самому нереально, диктатор покликав на допомогу охорону. Наказ його був одразу виконаний, і Матиана затримали.

   На цей скандал збігся весь Редвол. Арештанта вели до верхньої башти під конвоєм. Їх супроводжував натовп. Охорона уважно дивилася, щоб ніхто не смів підходити до нього. Маклахом Кобилянський вийшов наперед:

   ­– За бунт і напад на боярина наказую повісити цього негідника!

   Матиану одягли на шию зашморг. Редвольці почали шуміти, кричати, щоб його відпустили. Стража приготувала зброю для придушення назріваючого заколоту. З натовпу вирвалася мати, впала під ноги Кобилянського і стала його благати, щоб ін помилував її сина, але той відштовхнув дружину чоботом. Жінка ридала, просила пробачити їй, обіцяла відректися від покійного чоловіка, принижувалась перед тираном як могла. Страждання матері розжалувало навіть охорону, і вірні боярину вояки відмовилися виконувати його наказ. Зрозумівши, що ситуація виходить з-під контролю, Кобилянський змилувався:

   ­– Заспокойтесь! Я подарую цьому злочинцеві життя, раз ви всі так цього хочете, але від судимості звільняти його більше не буду. Він повинен понести покарання, і я наказую смертну кару замінити довічним вигнанням з Редвола. Ви більше ніколи не побачите його, але пам’ятайте: це останній раз я помилував. Якщо ще хтось із вас насмілиться бунтувати, тому прощення не буде! Охорона, виженіть засудженого геть!

   Матиана потягли до виходу. Мати хотіла підійти до нього, та її не пускали. Вона змогла тільки крикнути йому вслід:

   ­– Синку, прощавай! Бережи себе!

   Матиан встиг відповісти:

   ­– Не хвилюйся, мамо! Я повернусь, і тоді Маклахом Кобилянський поплатиться за все!

   Коли засудженого вивели з фортеці, боярин зітхнув із полегшенням: «Тепер, коли цього шмаркача тут нема, по Редволу не ходитимуть бунтарські ідеї». Однак, недооцінив він його, скоїв найбільшу помилку у своєму житті.

   Матиан був задоволений, що опинився на волі. Йому тільки цього і треба було. Він радісно йшов Світлою долиною, підспівуючи солов’ям. Яскраве сонце підтримувало своїм сяйвом його настрій. Ще ніхто не знав, що Матиан ніс за пазухою заповітний пергамент, завдяки якому йому він зможе повернути хід історії.

   Доріжка привела його до мартинівської фортеці Глінхедзі.

   ­ ­– Впустіть мене, ­– сказав він охороні. ­– Я маю дуже важливі відомості. Мені терміново треба бачити коменданта.

   Охоронці завели прибулого до фортеці. Комендант сидів за столом і щось писав. Впізнавши знайоме лице візитера, що зайшов до кімнати, він підвівся:

   ­– Здоров будь, Матиане, давно тебе не бачив.

   ­– Здоров, Фуджико, ­– привітався хлопчик, ­– нам треба серйозно поговорити.

   ­– І я би теж хотів з тобою серйозно поговорити, ­– суворо сказав Фуджика. ­– Що собі думає ваш воїтель? Ми вже рік збираємо гроші на римську армію, а результатів поки що не бачимо. Від відповіді він весь час ухиляється. Може ти поясниш, що він задумав?

   ­– Поясню, ­– відповів Матиан. ­– не чекайте допомоги від римлян. Пропали ваші грошики.

   ­– Що це означає? ­– підвищеним тоном запитав Фуджика.

   ­– Маклахом Кобилянський ­– зрадник. Він у змові з Гумією, ­– пояснив хлопчик. ­– У мене є доказ цьому ­– його договір з гумами, який я непомітно у нього вкрав.

   Матиан вийняв із-за пазухи пергамент і подав коменданту. Фуджика, прочитавши договір, зітхнув:

   ­– Бачу, справи дуже погані. Питання серйозне, і його потрібно вирішувати разом з іншими.

   Комендант розіслав по Світлій долині своїх вістівників. На раду зібралися всі, крім редвольців, мартинівці, що перебували в союзі. Матиан пред’явив їм пергамент і розповів про злодіяння Кобилянського в Редволі. Крім нього ніхто не міг більше придумати якусь ідею про вихід із ситуації. Після довгих дискусій вирішили все-таки опустити його малолітній вік і повністю йому довіритись. Матиана Мечоносця обрали новим головою мартинівського союзу.

   Після наради союзники зібрали шеститисячну рать і разом оточили Редвол. Люди Кобилянського почали оборонятися, але їх було менше тисячі. Щоб ніхто не дізнався про облогу, диктатор законопатив усі вікна, посилив режим, увів багато нових заборон. Однак, ні один з цих заходів не допоміг. Коли інформація про штурм поширилася серед редвольців, вони зраділи і повстали проти тирана.

   Для придушення повстання він відігнав від місць оборони частину вояків. Загарбників редвольці били усім, що попадало під руку. Штурм тривав тиждень. Кобилянському стало видно, що втримати в своїх руках фортецю йому не до снаги. Він почав вести перемовини про мирну передачу Редволу мартинівцям, але отримав відмову.

   Тоді боярин, аби його умови прийняли, взяв дружину у заручниці і пригрозив убити її. Матиан не хотів ризикувати життям матері і погодився на мир. По договору з Кобилянським останній мав здати клейноди воїтеля Редвола і саму фортецю. Мартинівці були зобов’язані дати загарбникам спокійно покинути Редвол. Після того, як Кобилянський зі свої загоном від’їде подалі від фортеці, він повинен був відмовитися від шлюбу із заручницею та відпустити її.

   Умови договору були успішно виконані. Диктатура Маклахома Кобилянського скінчилась. За визволення фортеці Матиана вибрали воїтелем Редвола. Він став готувати план боротьби проти Гумії. Мартинівський союз не мав достатньо сили, щоби розбити ворожу армію. Треба було все чітко продумати. Три чверті союзної раті Матиан відіслав на північ Світлої долини, щоби зберегти її від знищення.

   У планах Кобилянського не було намірів здаватися просто так. Він надіслав лорду Джаконгу листа про те, що його викрили. У відповідь лорд передав своїм військам у Світлій долині наказ наступати. Головнокомандувач повів багатотисячну гумську армію на Редвол.

   Матиан, коли побачив здалеку ворога, звелів підняти білий прапор і виконати всі його вимоги. Гуми зажадали, щоби мартинівці роззброїлися, здали їм фортецю і визнали їхнє верховенство. Частина раті, що перебувала в Редволі, була розпущена, а зброя передана гумам. До фортеці знову повернувся Маклахом Кобилянський зі своїм загоном та гумським наглядачем.

   Але не думайте, що Матиан так просто здався. Поступки ворогам були лише частиною його хитрого плану, щоб відвернути їхню увагу. Під Світлою долиною знаходилась мережа заплутаних катакомб. Зарання попереджені їм мартинівці розповіли гумському головнокомандувачу легенду, ніби їхні предки ще під час гумсько-астраханської війни заховали там великі скарби.

   Полковник наївно повівся на ці побрехеньки. Він настільки захотів заволодіти цими скарбами, що на їх пошуки відправив 80 % своєї армії, залишивши біля входу тільки невеликий загін для охорони.

   Мартинівці очікували саме цього. Для них справа йшла як по маслу. Матиан непомітно прибіг на північ і дав указівку дружині, як діяти далі. Одну її частину він надіслав прорубати від річки потайний хід. З другою частиною раті він пішов до входу в катакомби.

   Там мартинівці атакували поставлений для охорони гумський загін. Між ними розпочалася битва. Під натиском мартинівців гуми стали відступати на південь, до свого табору. Разом із ними, збагнувши, що сталося, втекли Кобилянський та його люди. Коли вхід був вільний від ворога, мартинівці завалили його камінням.

   Тим часом їхні товариші прорубали в катакомби хід із річки. Через нього туди почала теки води. Гуми опинилися в пастці. Вони пішли до виходу, але той виявився засипаним. Багато з них заблукали у катакомбах, не знайшовши ніяких скарбів. Вода тим часом натікала все більше. Не маючи яку вибратися, 80 % гумської армії затонуло.

   Зібравши залишки свого війська, головнокомандувач знову пішов у наступ, злий весь, що його так ошукали. Союзницька рать вирушала йому назустріч. У цій вирішальній битві мартинівці одержали перемогу. Гуми панічно тікали з поля бою, а Матиан переслідував їх аж до самого ворожого табору.

   Союзники оточили ворожий табір, щоб узяти його штурмом. Гуми тримали оборону два дні, після чого табір пав. У полоні мартинівців виявилося близько семисот ворогів ­– тих, хто вижив. Втрати союзників теж були колосальні. Їх рать стала начисляти близько двох тисяч вояків, з них третина ­– поранені.

   Переможці розділили полонених між собою. Редволу передали Маклахома Кобилянського і всіх його людей. Матиан розподілив їх по темницям, а колишньому вітчиму підготував найсуворіше покарання.

   Боярина голим прикували до стіни за руки і за ноги. Воїтель регулярно приходив мститися йому за маму, за Редвол, за страчених товаришів, за опорочену пам'ять загиблих героїв, за спалений гобелен Мартина, за себе. Він бив його руками і ногами, батогами і палками, штрикав ножем і прикладав розпечене вугілля. Боярин спочатку брикався, погрожував, обзивав Матиана поганими словами, яких тільки знав, і цим злив свого ката ще більше. Коли муки ставали  нестерпними, він просив пощади, ридав як дитина, та воїтель все одно продовжував екзекуції.

   Через п’ять днів після перемоги відбувся суд над полоненими. Гумське командування і Маклахома Кобилянського засудили до смертної кари, а всіх інших ­– до вічного рабства. Десятирічного Вілізара Кобилянського, сина Маклахома, помилували і вирішили взяти на перевиховання. Засуджених до смерті зварили заживо у спеціально вилитому гігантському котлі.

   Війна скінчилась, і треба було знову жити далі, хоч багато хто втратив своїх близьких. Матиан розумів, що перемога, яка принесла йому першу славу, не усунула небезпеки з боку Гумії, а тільки відстрочила її. Тому він запропонував мартинівцям побудувати у Світлій долині найбільше і найнеприступніше в світі місто, яке ніхто не зможе захопити. Пропозиція воїтеля здалася всім нереальною, але іншого виходу просто не було.

   Щоби забезпечити тил від розбійних нападів і отримати вихід в океан, союзники на чолі з Матианом захопили багатий піратський порт Чабатай на сході Світлої долини. Це дало їм можливість торгувати тепер торгувати з іншими країнами і контролювати піратів. Після взяття порту почалося будівництво.

   Цілими днями мартинівці працювали, не покладаючи рук. Було дуже тяжко. Від непосильної праці гинули цілі сотні людей. Дізнавшись про будівництво неприступного міста, у Світлу долину стали масово тікати невільники з Гумії та Римської імперії. Завдяки іммігрантам втрати живої сили компенсувалась у багатократному розмірі, а кількість мартинівців зросла до мільйона.

   За рекордно короткий термін ­– два роки ­– місто добудували. Воно було таким, яким його уявляв Матиан ­– великим, гарним, неприступним. Йому дали назву Новий Астраханськ.

   Потім мартинівці стали активно створювати свою державу ­­– Новоастраханську республіку. Верховну владу отримали народні збори ­– віче. Законодавчим органом влади стала Редвольська Рада, судовими ­– народні трибунали. Виконавча влада була в руках воїтеля Редвола ­– Матиана Мечоносця. Він також залишався головнокомандувачем мартинівської дружини, котра начисляла вже п’ятдесят тисяч вояків.

   У 319 році Матиан організував свій перший похід на Гумію. По дорозі він зруйнував сімнадцять ворожих замків, звільнив вісім тисяч невільників, але просунутись вглиб країни не наважився.

   Лорд Джаконг не міг на це не зреагувати і послав проти мартинівців армію, що була в три рази більша, ніж минулого разу. Три роки гуми штурмували Новий Астраханськ, але взяти його так і не змогли. Основною перевагою міста був порт Чабатай, недоступний ворогам, завдяки якому воно багатіло, не дивлячись на облогу.

   Мрією Матиана було відродження Великого князівства Астраханського. Щоби втілити її, він почав зміцнювати республіку. Було підсилено флот Нового Астраханська. Більшість піратів при таких умовах вимушені були визнати себе васалами міста і за наказами воїтеля скоювати підвищену кількість нападів на гумські кораблі і порти. Таким чином становище Гумії на морі ослабло.

   У 323 році Матиан пішов на колишню столицю Каліхантії ­­– Сакуру. З приходом гумської влади це місто стало центром сутенерства та проституції. По дорозі воїтель розорив вісімдесят три замки, звільнив сто тисяч невільників, але мети так і не досяг. Прорвати оборону ворогів і дістатися до Сакури не вийшло.

   Матиан зрозумів, що Новий Астраханськ не мав іще достатньої могутності для серйозних війн з Гумією наодинці. Треба було шукати союзників. Воїтель вів перемовини з Вжетнамзьким каганатом, що на півночі від Гумії, але правитель Вжетнамгу відмовився від союзу. Тоді Матиан пішов на нього війною. Його воєнний талант і краща озброєність мартинівців порівняно із вжетнамзькими вояками дало їм можливість досягнути столиці Вжетнамгу ­– міста Суіта. Врешті каган погодився на умови воїтеля.

   У 325 році об’єднана мартиновсько-вжетнамзька армія організувала другий похід на Сакуру. Союзники на чолі з Матианом завдали гумам нищівної поразки. На цей раз місто взяти вдалося. Дванадцять тисяч жінок завдяки переможному походу воїтеля звільнилося з сексуального рабства.

   Цей похід наніс Гумії великих збитків. У лорда Джаконга тоді урвався терпець. Він звернувся до головного лорда Вісера III, а той викликав на раду інших лордів. Разом вони вирішили знищити Новий Астраханськ любою ціною.

   З усієї країни гуми зібрали тримільйонну армію. Два мільйона з них напали на Вжетнамг, а решта оточила місто. Союзники не встигли об’єднатися і опинилися у важкому становищі перед ворогом. Гумська армія окупувала каганат. В цій війні також брали участь Калчан та Лемендос. Вжетнамгці безуспішно намагалися вигнати сильного ворога зі своєї землі, а Матиан не мав можливості їм допомогти. Вжетнамзький каганат надовго попав під гумське іго.

   Чотири роки Новий Астраханськ був в оточенні. Мартинівці потребували нового союзника. У 329 році воїтель підписав з Римською імперією рівноправний договір на невизначений термін. Римляни зобов’язались надати воєнну допомогу місту в заміну на дозвіл безоплатно користуватися портом Чабатай.

   Після укладення договору триста тисяч мартинівців і п’ятсот тисяч римлян відігнали гумів від стін Нового Астраханська і стали наступати на захід. По дорозі вони захопили міста Каміград, Трикнідакна, Сакура, вигнали ворога майже з усієї Каліхантії. Допомога римлян мартинівцям була для гумів неочікуваною. З Римом воювати їм аж ніяк не хотілося, і лорди пішли на компроміс.

   Матиан хотів продовжити війну, та союзники категорично відмовились від цього, ведучи перемовини з ворогом, і йому довелось укласти з Гумією мирний договір. Лорд Джаконг поступався Новому Астраханську східною Каліхантією, а всі інші окуповані землі мартинівці мусили залишити.

   Після важкого походу воїтель вирішив відпочити у звільненому місті Трикнідакна. Це місто славилося піснями, схожими за змістом на естраду XX століття. В честь звільнення від гумського ярма трикнідакняни влаштували для мартинівців святковий концерт.

   Матиан теж пішов подивитись на святкування. Там виступали різні співаки, музиканти, актори, фокусники. Більше всього серце воїтеля зачепила прекрасна дівчина років двадцяти, що ніжним голосом співала сумну ліричну пісню. Вона так запала йому в душу, що він вирішив потім за нею прослідкувати.

   Коли концерт закінчився, Матиан встав і повільним кроком пішов услід за молодою співачкою, намагаючись не випустити її з очей. Дівчина вийшла за куліси і піднялась наверх. Там на неї чекав якийсь бородатий чоловік. Судячи з його обличчя, він був чимось незадоволений і став її сварити. Спочатку Мечоносець думав над тим, чи варто йому втрачатись, але коли незнайомець вдарив дівчину, він не витримав і підбіг до них:

   ­– Що ти витворяєш?! Як ти з дівчиною поводишся?! Зараз же вибачся перед нею!

   ­– І не подумаю! – крикнув чоловік. ­– Вона ­– моя власність! Я робитиму з нею все, що захочу, а ти не втручайся у справи, які тебе не стосуються!

   ­– Більше не робитимеш, ­– сказав воїтель і відрубав нахабі голову.

   Співачка сильно плакала. Матиан обійняв її і став заспокоювати:

   ­– Не плач. Все буде добре. Цей тип більше тебе ніколи не зачепить.

   ­– Ти є воїтель Матиан Мечоносець? ­– запитала дівчина, заспокоївшись.

   ­– Так. Аз єсм він самий, ­– гордо відповів Матиан.

   ­– Ти такий, яким я тебе уявляла. Я завжди мріяла з тобою зустрітися і сьогодні хотіла прийти до тебе, але мене не пускали. Забери мене, відведи до мого брата. Не хочу я більше залишатись у цьому пеклі.

   ­– Не хвилюйся так, красна дівице. Я зроблю все, що ти скажеш, тільки розкажи мені трохи про себе.

   ­– Мене звуть Уляна. Я донька шапочника Бандора Пантелєєва. Ще у мене є брат Гордій. Маму свою я не пам’ятаю. Померла вона дуже рано. Тато мій майстрував головні убори і заробляв цим на життя. Жили ми дуже бідно. Коли батько помер, його справу продовжив мій брат. Ми стали жити ще бідніше. Гордій більше не міг платити податок на мене, і гуми забрали мене за борги, виставивши на продаж. Пізніше до нас прийшов продюсер, якого ти вбив; приходив перевіряти, як ми співаємо і вирішив купити мене. Я завжди любила співати, мріяла стати співачкою і думала, що тепер все буде добре, та стало ще гірше. Продюсер сварив мене, бив, домагався. Так було б і надалі, якби ти сьогодні не прийшов. Дякую тобі, мій визволителю.

   Матиан приводив Уляну до будиночка її брата. Гордій широко дякував йому. Потім воїтель пішов по своїх справах. Він ліквідував на відвойованих землях залишки рабовласницького устрою, запровадив рівноправність чоловіків та жінок, а також людей з різними національностями, ввів свободу слова, думки, зборів, віросповідання. Винятком була лише гумська віра. Через її надмірну жорстокість Матиан взяв за необхідне цю релігію заборонити. Також зазнавали переслідування всі прихильники Гумії. Мечоносець запроваджував мартинівські порядки, ділив майно заможних гумів та їхніх прихильників між бідними. Перш за все матеріальну допомогу отримали звільнені з ярма колишні раби та повії.

   Під час свого перебування в Трикнідакні Матиан кожен день навідував Уляну. Так вони покохали один одного, ходили кожен вечір на побачення, ні від кого не ховаючись. За три місяці після свого прибуття до міста воїтель і молода красуня заручилися. Гордій, трикнідакняни та мартинівці були тільки за.

   Ось вже Матиан зібрався зі своєю нареченою їхати додому. Закохані їхали попереду у позолоченій кибитці, яку тягли два білих коня, а за ними ­– стрій дружинників. На узбіччі стояли жителі міста і радісно проводжали своїх визволителів.

   На найбільшій вулиці, якою вони їхали далі, стояла стара невелика будівля з залізними дверима, а на дверях висіло три замки. Воїтелю здалося дивним, що цією вулицею ніхто не ходить, і він вирішив по цікавитись цим в Уляни. Дівчина йому відповіла:

   ­– Люди бояться сюдою ходити. Говорять, начебто в будівлі на тій вулиці похована Ріханна ­– остання цариця Каліхантії, а правди, що там, ніхто не знає.

   ­– Чого ж тут боятися? ­– здивувався Матиан. ­– Взяли би та перевірили, що у тій будівлі. Ось і все.

   ­– На гробницю накладено прокляття, ­– пояснила Уляна. ­– Його бояться навіть гуми. Про Ріханну є легенда: «Два століття тому країною правив каган Орокус. Він був тимчасовим правителем і мав передати свою владу законному спадкоємцю престолу, своєму племіннику Мімуталу, коли той підросте. Час йшов, спадкоємець давно вже виріс, але Орокус не поспішав передавати йому владу. Тоді Мімутал став вимагати у нього зобов’язання. Дядько погодився передати племіннику престол тільки тоді, коли він виконає три його завдання. Першим завданням було вполювати самому трьох зубрів, і Мімутал вирушив один у тайгу їх шукати. Чоловік він був слабкий, з трудом переносив важкі умови. Мімутал заблукав, жодного зубра не знайшов і замерз. Коли настала ніч, йому взагалі стало страшно. Тоді країною ходили плітки, що у тайзі живе відьма Ріханна, і горе мисливець приходив у жах від одної думки про неї. Відьма помітила його. Мімутал їй сподобався, і вона вирішила йому допомогти: підійшла, представилась, розпитала про все. Ріханна здалась йому зовсім не страшною, а навпаки, він довірився їй повністю. Відьма взяла хлопця до себе на ніч; вранці вивела на дорогу і дала на пам'ять медальйон, щоб він міг звертатися до неї у важку хвилину і вона йому допомогла. Коли Мімутал вийшов з тайги, перед ним лежало три вбитих зубра. Хлопець взяв їх і показав Орокусу. Тоді каган задав племіннику друге завдання ­– поїхати на далекий південь і самому вбити сімох біскаків. Мімутал вирушив у дорогу. Коли він дістався до землі біскаків, кочовики на нього напали, зв’язали і зібралися принести у жертву. Опинившись у такій біді, хлопець згадав Ріханну і став просити її допомогти. Після цього з біскаками почало творитися щось неладне. Вони стали битися між собою і повбивали один одного. Мімутал відібрав з них сім мертвяків, привіз їх додому і показав дядькові. Тоді каган сказав племіннику останню умову ­– вийти з ним на дуель. Настав день поєдинку. Дуелянти вийшли на арену. Орокус був набагато сильніший за противника. Одним ударом він одразу повалив його на землю і зібрався добивати. Тоді Мімутал знову звернувся до Ріханни. І тут Орокус повність втратив над собою контроль. Його не слухались ні руки, ні ноги. Тоді хлопець встав і заколов свого дядька. Після цього Мімутала коронували на царство. Зійшовши на престол, хлопець освідчився Ріханні у коханні і запропонував їй вийти за нього заміж. Відьма погодилась, але попередила кагана, що з нею йому буде не легко. Мімутал махнув на це рукою, і вони одружилися. Час йшов. Молодий каган виявився зовсім непридатним до престолу. Держава розвалювалась, нею оволодів хаос, астраханські дружинники і бояри творили безлад. Ріханна захотіла навести в країні порядок. Гіпнозом вона відсторонила свого чоловіка від влади і стала правити сама. Цариця ввела нові податки, видала суворі закони з жорстокими покараннями за їх порушення. Через це піддані її зненавиділи, зате держава зміцнилася і стала процвітати. Царицю почали боятися всі, навіть її чоловік. Потім Ріханна скасувала привілеї астраханської знаті і вигнала князівських окупантів, а це вже було порушення мирного договору з Астраханськом. Бояри зібрали дружину, щоби силою присмирити царицю. Проти них Ріханна послала своє військо. Каліханти боялись іти в бій з астраханською дружиною, але цариця пригрозила покаранням за боягузтво, і вони покорились. Використавши свої чаклунські здібності, відьма принесла їм перемогу. Царська армія вигнала дружинників зі своєї території і вторглася у володіння бояр. Великий князь Брячислав дізнався про це і став вимагати каліхантів припинити повстання, пригрозивши розправою. У відповідь Ріханна заявила, що якщо він виконає свою погрозу, то втратить найдорожчих для нього людей. Великий князь не послухався і послав проти повстанців каральні війська. Чаклунка допомогла підданим вистояти в бою і наслала на князівських дітей важку порчу. Тоді Брячислав зрозумів, що доведеться піти на поступки. Він погодився віддати Каліхантії Трикнідакницьку землю, зменшити данину і вплив на внутрішні справи країни. Під час першої гумсько-астраханської війни Ріханна допомагала своїй армії боротися проти ворога. Успіхи країни, принесені правлінням цариці, зробили її народною улюбленицею, не дивлячись на велику суворість. А знать їй, навпаки, заздрила, ненавиділа її, писала каганові доноси на Ріханну. За це відьма їх безжально страчувала. Спочатку закоханий Мімутал на все закривав очі і навіть власноруч убив молодшого брата за те, що той погано про неї говорив. Але каган все частіш і частіш бачив кошмари, в яких він сам ставав жертвою своєї дружини. Страх і параноя одного разу взяла верх над коханням. Одної ночі Мімутал підійшов до Ріханни ззаду і всадив їй у спину кинджал. Важко поранена відьма впала і перед смертю встигла прошепотіти: «Коханий, навіщо ти це зробив?» Каган звелів побудувати для дружини мавзолей у Трикнідакні і там її поховати. Та після смерті Ріханни очікуваного полегшення не сталося. Армія, втративши підтримку магії, не могла більше стримувати ворога, і гуми вторглися в Каліхантію. Мімутал дуже шкодував про свій вчинок, цілими днями гірко плакав, а у ніч, коли гуми оточили столицю, загадково помер у своїй постелі. На столі у царській спальні знайшли заповіт, написаний рукою Ріханни. Там говорилося, що з нею в гробниці лежить її золотий скіпетр. Якщо смілива і благородна людина погодиться провести одну ніч сама в мавзолеї і знайде скіпетр, вона стане могутнім володарем, якою була сама Ріханна, а хто просто потривожить її та осквернить гробницю з корисливих цілей, той помре страшною смертю. Про заповіт дізнався Бедранг і наказав своїм людям дістати скіпетр. Гуми декілька разів грабували мавзолей, але безрезультатно. Він кожен раз самочинно відновлювався, а всі його осквернителі помирали чи просто зникали. Відтоді люди обходять захоронення стороною, а скіпетр все ще чекає свого власника».

   ­– Їм стану я, ­– гордо сказав Матиан. ­– Я готовий провести сам ніч у мавзолеї.

   ­– Ні, коханий, не смій! Це дуже небезпечно, ­– застерегла Уляна.

   ­– Я не боюся небезпеки і проклять, ­­– твердо мовив воїтель.

   Він серйозно і настійливо захотів виконати заповіт цариці Ріханни. Наречена, мартинівці, міщани намагалися його відмовити від цієї авантюри, та всі хні намагання не вплинули на його рішення.

   Настала ніч. Над містом світився повний місяць. Народ проводжав Матиана до мавзолею. У всіх, крім нього самого, був страх і очікування найгіршого. Найбільше за всіх переживала Уляна. Воїтель підійшов до старої двері і з легкістю розбив старі іржаві замки. Людям він наказав розійтись, залишивши біля входу тільки двух мартинівців для охорони, щоб ніхто йому не заважав.

   Матиан зайшов у гробницю і там зачинився. Було дуже темно, і він запалив свічку. Вся підлога була усипана останками листя, хвої, кори, тирси. Посередині стояв стіл, а на ньому ­– миски з чаклунським зіллям, глечики з відваром, гадальні камінчики. Приміщення більше нагадувало хатинку відьми, ніж царське захоронення. Відсутність цінностей можна було пояснити тим, що мавзолей неодноразово грабували гуми, але де ж сама покійниця?

   Воїтель обшукав усе, але ні скіпетра, ні мертвого тіла так і не знайшов. «Нема тут ніякого захоронення. Плітки це все», ­– подумав він, але вирішив там все ж залишитись і оглянути кімнату. Стіни в ній були розписані образами лісу, різних людей, диких тварин.

   Раптом Матиан побачив картину, яку раніше не помічав. На ній у весь зріст був зображений воїн у розкішному капелюсі й обладунках Мартина. У правій руці він тримав меч Мартина, а в лівій ­– жезл, схожий за описами на скіпетр Ріханни. «Та це ж я!» ­– здогадався Матиан, побачивши лице воїна. Він доторкнувся до свого портрету.

   Як виявилось, ця картина була написана не на стіні, а на полотні. Воїтель зняв портрет і побачив під ним таємні двері. Вони виявилися відчиненими, і Матиан, відкривши їх, зайшов до усипальниці.

   Ця кімната була дуже маленькою. У ній знаходилося тільки ложе, вкрите покривалом. Обережним рухом руки воїтель повільно його зняв і побачив тіло Ріханни. За ці двісті років вона настільки добре збереглася, що виглядала як жива. Коси цариці були чорні. Здавалося, що вона просто спить.

   Матиан легенько доторкнувся до її обличчя, і тут щось примусило його обернутися. Повернувши голову, він побачив неймовірне. Ріханна стояла перед його очима у білій сукні. Її лице було бліде і трохи прозоре. «Це привид», ­– здогадався воїтель. Годину вони стояли нерухомо і дивились один одному в очі. Матиан наважився першим заговорити:

   ­– Ріханно, я прийшов згідно твого заповіту і не заподію тобі шкоди. Скажи щось.

   У відповідь вона тільки посміхнулась йому, нічого не промовивши. Воїтель потягнув до привида руку, але вона одразу зникла і з’явилась у другому кінці кімнати. Заворожений Матиан мовчки спостерігав за нею. Цариця закружлялась у красивому танці. Він довго милувався нею. Раптом настрій у Ріханни різко впав. Вона нахилила голову, прикрила обличчя руками, і в усипальниці стало чутно звук плачу. Воїтель знову заговорив до неї:

   ­– Ти сумуєш? Розділи зі мною своє горе. Може я зможу тобі допомогти.

   У відповідь Ріханна вклонилася йому і, поманивши за собою у другу кімнату, вказала на полум’я свічки. Матиан став уважно дивитися на вогонь. Цариця провела рукою перед його очима, і в яскравих язичках полум’я він побачив видіння: вона стояла, нічого е підозрюючи, але тут ззаду підійшов чоловік і вдарив її ножем у спину, а вона впала, ще жива; потім він побачив, як у гробницю вривається з десяток гумів і нещадно грабують гробницю, перевертають у ній все, знущаються над тілом.

   ­– Я тебе розумію, ­­– сказав воїтель. Ріханна простягнула йому руку. Як тільки Матиан доторкнувся до її долоні своєю, привид розтанув у повітрі, а згори йому під ноги впав заповітний скіпетр.

   Поки воїтель знаходився в мавзолеї, недалеко його спокій охороняли двоє мартинівців. Біля них стояла Уляна і чекала свого нареченого. Щоби скоротити час, мартинівці грали в монетку. Старшому з них весь час не щастило. Він програв уже десятий раз і з досади закурив люльку:

   ­– Фу, ну і невезуха. Мало того, що всю ніч повинен стояти у цьому моторошному місці, та ще і постійно програю.

   ­– Нам ще пощастило, ­– сказав молодший, теж закуривши, ­– я собі навіть і не уявляю, як страшно там, усередині. Ех, Матиан, і чого йому все найметься? СІді собі вдома! Так ні ж! шукає на свою голову морок різних. А зараз куди поліз? Гробниця, Ріханна, прокляття. Та щоб той скіпетр за мною гнався!

   ­– Наскільки мені відомо, ін завжди був таким, ­– сказав старший. ­– Це у них в роду закладено. Я пам’ятаю ще його діда Матіаса. Він теж полюбляв весь час на рожен лізти. Але, тим неменше, якби не це, нас би вже гуми поневолили. А зараз, як бачиш, ми і самі на Гумію нападаємо.

   ­– Ох, Уляна, Уляна. Не пощастило тобі з судженим, ­– зітхнув молодший, ­– не будеш ти з ним щаслива. Цей авантюрист колись так вляпається, що ти його втратиш назавжди, якщо вже не втратила.

   ­Дівчина засмутилась:

   ­– Вам смішно. Ви тут сІдіте собі, розмовляєте, замість того, щоб його рятувати. А Матиан і справді може загинути.

   ­– Так як же ми його врятуємо? ­– сказав молодший.

   ­– Зайдіть туди. Може йому потрібна допомога, ­– попросила Уляна.

   ­– Оце вже ні, ­– відказав молодший. ­– Ми до Матиана також небайдужі, але з головою іще дружимо на відміну від нього.

   ­– Ви, два воїни, боїтеся? Тоді яка ж з вас користь у бою?

   ­– Це, дочко, речі дуже різні, ­– пояснив старший. ­– Війни і битви ­– наше ремесло. На війні ми ясно бачимо свого ворога і знаємо, як із ним боротися, а містика ­– це зовсім інше. Ми проти неї безсилі.

   Вони чекали ще дві години. Вже почало світати. Над мавзолеєм раптом засяяло сине сяйво невідомого походження. Такого ще ніхто не бачив. Усі присутні там вжахнулися. Уляна крикнула:

   ­– Треба хутчіше кликати на допомогу!

   Двоє мартинівців побігли стрімголов до казарм, де спали інші дружинники, і розповіли їм про те, що бачили. Вояки швидко повставали і поспішили на місце події.

   ­– Уперед! ­– кричав уже знайомий нам комендант Фуджика, який очолив рать. ­– Ми врятуємо нашого воїтеля! насадимо відьму на списи! З землею зрівняємо цю прокляту будівлю!

   Мартинівці розмахували зброєю, весело кричали, та коли мавзолей був уже перед ними, їхнє завзяття швидко згасло.

   ­– Чого стоїте?! ­– крикнув Фуджика. ­– Захопіть приміщення!

   П’ятеро вояків намагалися відкрити двері мавзолею, але ті не піддалися.

   ­– Двері зачинені зсередини. Потрібен таран, ­– сказав один із воїнів. Несподівано для всіх із мавзолею вийшов Матиан зі скіпетром у руках. До нього одразу підбігла Уляна:

   ­– Милий, ти в порядку?

   Воїтель сумно сказав:

   ­– Мені шкода її. Вона так його любила, все для нього робила, а він її за це підступно вбив.

   Мартинівці схопили героя і разом стали підкидати його вгору:

   ­– Слава нашому вождю, воїтелю Редвола Матиану Мечоносцю! Слава! Слава!

   На крики радості збіглося все місто. Люди вітали героя. В цей день воїтель іще залишився у Трикнідакні, а наступного ­– поїхав додому.

   В Редволі його перемогу, заручини і подвиг зустріли дуже радо. Найбільшу сенсацію викликав легендарний скіпетр. Редвольська Рада прийняла рішення скликати з цього приводу народне віче.

   У вибраний Радою день жителі Нового Астраханська зібралися на площі. Там воїтель розповів про свої подвиги в поході. Коли публіка побачила скіпетр, у його честь йшли бурні оплески. На цьому віче народ проголосив Матиана своїм князем.

   Сходження на престол Мечоносець вирішив провести у день весілля з Уляною. Редвол ніколи ще не знав такого великого подвійного свята. Коли молодих абат оголосив чоловіком і дружиною, настала черга коронації. Мартинівці думали, де би знайти корону для князя. Цю проблему вирішила наречена. Вона дістала зі своїх речей головний убір ­– той самий, що бачив воїтель на своєму портреті в мавзолеї. Всі стали уважно дивитися і слухати. За згодою всього Редволу, Уляна самостійно завершила церемонію коронації:

   ­– Дорогі мартинівці! Капелюх, який тримаю я в руках, усе життя майстрував мій батько. Це була найкраща з його робіт. Перед смертю він сказав мені одягти її на голову тому, хто врятує людство від гумських гнобителів. Я вважаю, що це саме цей чоловік, мій наречений, ваш воїтель, ­– і Уляна одягла на нього капелюх. ­– Матиан Мечоносець! З волі народу, тепер ти князь!

   Цьому моменту всі аплодували. Потім свято продовжувалося.

   Наступного дня Редвольська Рада була розпушена. Воїтель став абсолютним монархом. Новий Астраханськ у честь покійного свого тестя він перейменував на Бандор, а Новоастраханську республіку ­– на Бандорське князівство. Відвойованій у Гумії території Матиан утворив автономну Трикнідакницьку землю, а удільним князем посадив там свого шурина Гордія Пантелєєва, давши йому право формувати власну армію.

   Зі сходженням на престол Мечоносець не припинив антигумську діяльність і не зрікся своєї заповітної мети. У 335 році, під час відомої нам гумсько-кармільської війни, він уклав союзний договір з халіфом Лахідом Альмаді. Проти Гумії Матиан відкрив другий фронт. Війна кінчилася поразкою гумів. За мирним договором лорд Джаконг відмовився від Дроджії. Її південна частина увійшла до складу Кармільського халіфату. На північній частині було створене Дроджське князівство, що стало васалом Бандорського, а лідер національно-визвольного руху Дроджії став її  князем.

   Далі всі події відбувалися на користь Бандорського князівства. Як я вже писав, після смерті халіфа Кармілія розпалася на багато маленьких держав. На острові Мітрідат ці держави почали міжусобні війни за об’єднання країни. Фортунат, після того, як гумські партизани і Лорандо допомогли йому взяти рудник, став головним претендентом на те, щоби правити островом. Але у нього був конкурент ­– колишній головнокомандувач кармільської армії Ахмед Аладін, який мав сильнішу армію.

   Щоби перемогти суперника, Фортунат звернувся за допомогою до Матиана. Їхні союзні війська завдали поразки Ахмеду Аладіну і об’єднали весь острів. Фортунат визнав себе васалом Бандора і став правити новим, Мітрідатським князівством. Південна Дроджія приєдналася до північної, що перебувала під протекторатом Бандора.

   Таким чином звичайний хлопчик Матиан за двадцять п’ять років заснував неприступне місто, побудував маленьку, але грізну державу, що вже мала своїх васалів. Тепер у нього було достатньо можливостей для серйозної боротьби з Гумією і здійснення своєї головної мети ­– відродження Великого князівства Астраханського. А почав він її здійснювати у 340 році.

 

Глава 4

   Після душевної бесіди з Миколаєм Лорандо почав нове життя. Він ішов з дому, відмовившись від свого достатку, посади сотника, священного сану. Єдиним його другом став Миколай. Він пустив напівгума до себе жити.

   На ділянцз Миколая стояв невеликий дерев’яний сарайчик для худоби. Там вже давно нічого не тримали. Всю живність забрали за борги. Лорандо сходив до лісу, підстрелив декілька звірків і виміняв їх у місті на ковальське приладдя. В цьому сарайчику він облаштував собі кузню, щоб заробляти на життя.

   Замовлень Лорандо мав достатньо. У селі більше ковалів не було, а в місті їхні слуги коштували дуже дорого. В своїй майстерні напівгум викував першу в Гумії косу, для Миколая, щоби полегшити йому сільськогосподарські роботи. Потім таку саму коси стали замовляти у нього й інші селяни. За новим винаходом приходили навіть із сусідніх сіл.

   По законам Гумії людина, яка відмовилась від священного сану, втрачала всі свої привілеї і мала виконувати повинності, що вимагалися від «сволоти». Та Калчан заборонив Лемендосу стягувати з брата податки і гнати на панщину.

   Матеріальний достаток Лорандо був таким же, як і в рядового гума, Али жив він досить скромно. Роздасть більшу частину денної виручки, а з залишком піде в таверну, замовить там собі миску пісної каші чи юшки та глечик дешевого вина. Своєї шкідливої звички він так і не кинув. Селянам іноді доводилось буквально приносити його додому.

    Іноді Лорандо виходив на полювання. Підстрелить там яку-небудь дичину, принесе у дім, а коли Миколай з дружиною і синком Маклаєм сядуть її їсти, він відмовиться. Колись було друг його спитав:

   ­– Лорандо, а чому ти не хочеш жити нормально? Твої гроші тепер чесні, і ти з чистою совістю тепер можеш собі це дозволити.

   На питання це напівгум відповів:

   ­– Я тепер живу тільки для інших. Життя для себе після смерті Іді втратила усілякий сенс.

   Так він жив майже два роки. За цей час Лорандо матеріально допоміг багатьом людям, добився у селян поваги. За пияцтво його ніхто не засуджував. Люди навіть співчували йому. Коси та інші корисні винаходи напівгума значно підняли продуктивність праці на селі, але сам він не мав щастя.

 

   У 340 році Бандор і його васали ­– Дроджія і Мітрідат ­– оголосили Гумії війну. По її провінціям, переважно в Маршангу, почалась загальна мобілізація. Гумів закликали на фронт, а зі «сволоти» збирали спеціальний податок на тримання армії.

   У своєму селі Лемендос теж проводив мобілізацію. У цей раз розмір воєнного податку був набагато більший, ніж звичайно, тому що війна очікувалась важкою. Брат Лорандо разом з податком вирішив заодно забрати всі попередні борги з села. При цьому він проявляв особливу жорстокість. У людей забирали майже все. Деякі старики після цього помирали від серцевого нападу. Якщо хтось не мав грошей, худоби, продуктів та інших цінних речей, гуми арештовували їхніх жінок та дітей.

   Дійшла черга розрахунку і до Миколая. Лемендос і семеро його вояків вступили на його ділянку.

   ­– Негайно плати податок і віддавай розрахунок за два місяці! ­– вимагав Лемендос.

   Миколай виніс із дому останні пів мішка гречки:

   ­­– Це все, що я маю.

   ­– Цього мало, ­– сказав Лемендос. ­– Обшукайте будинок!

   Гуми залізли до хати і стали все роздивлятися. Там були тільки старі інструменти, глиняний посуд, старі дерев’яні меблі.

   ­– Командире, там нічого нема, що могло би нам згодитися, ­– доложив один із воїнів.

   ­– Доведеться приймати рішучі міри, ­– наказав Лемендос. ­– Арештуйте жінку і дитину.

   Гуми зібралися виконувати наказ, але, захищаючи сім’ю, на них із сапою кинувся Миколай. Йому на допомогу прибігло ще чотирнадцять селян. Поки сільські мужики билися з гумами, жінка Миколая і п’ятирічний син Мак лай закрилися в кузні Лорандо.

    Доки його воїни розбиралися з селянами. Лемендос задумав сам захопити арештантів. Він висадив двері кузні, жінку схопив правою рукою, ­хлопчика ­– лівою. Ті покликали на допомогу.

   Почувши крик рідних, Миколай поспішив їх захищати. Він забіг у кузню і накинувся на Лемендоса. Їх протистояння тривало не довго. Гум повалив селянина на землю і став бити ковальським молотом, доки той не перестав дихати. Так Миколай був жорстоко вбитий на очах у родини. Родичів своєї жертви Лемендос вислав у тайгу, плануючи продати їх Янцз’Олелю в рабство.

   Лорандо нічого про це ще не знав. В цей час він був на полюванні. Йому дуже пощастило. Додому напівгум йшов з трьома гусаками в мішку. Лорандо зрадів уперше за останні два роки. «Ось буде вечеря в родині Миколая, ­– думав він. ­– Цілих три гусака. Давно у них такого не було». По дорозі додому напівгум ще вирішив назбирати грибів та ягід. В цьому йому також пощастило.

   Підходячи ближче до хати, Лорандо побачив там декілька десятків селян. Він підійшов ближче. Там на землі лежало п'ятнадцять скривавлених тіл.

   ­– Що тут було, ­– запитав напівгум.

   Селяни йому відповіли:

   ­– Це все Лемендос. Він вимагав дуже високий податок. У нас майже все забрали. Миколаю нічого було дати, і Лемендос арештував його дружину і дитину. Миколай і ще чотирнадцять наших хотіли їх захистити і загинули в бійці з гумами.

   Напівгум втратив свідомість. Люди зібралися занести його до хижі, але це тривало не довго. Він повільно встав і пішов до кузні. Всі насторожено дивилися, що ж буде далі. Лорандо раптом вискочив звідти з молотом у руках і побіг у сторону братового замку.

   Напівгума охопила така злість, що він не відчував ні ніг, ні ваги своєї зброї. Коли Лорандо підбіг до воріт замку, перелякані вояки, які охороняли вхід, сховалися за огорожею і замкнули всі замки. Гість з молотом виглядав настільки агресивно, що навів жах на групу озброєних гумів. Лорандо узявся щосили бити молотом по воротах і кричати:

   ­– Лемендос!!! Лемендос!!! Чуєш?!! Виходь!!!

   Хазяїну замка доповіли про візит брата. Він категорично заборони його пускати і підсилив охорону біля входу. Напівгум не вгамовувався, продовжуючи гамселити по воротах і відчайдушно кричати:

   ­– Лемендос!!! Боягуз!!! Виходь!!! Розберемося по-чоловічому!!! Лемендос!!! Лемендос!!!

   Ворота виявились надто міцними перед ударами молота. Розбити їх йому так і не вдалось. Озброєна гумська бригада по той бік огорожі тремтіла від страху і з жахом дивилася на розлюченого візитера, боячись, що ось-ось огорожа впаде і він з усіх їх відбивні зробить.

   Після довгого марного штурму Лорандо вибився із сил. На початку вечора він кинув молота і пішов у місто.

   Вже звичною дорогою він прийшов до знайомого закладу. Там його зустрічав хазяїн закладу:

   ­– Привіт, Лорандо. Тобі як завжди, ячмінну кашу та селянське вино?

   ­– Ні, ­– сумно відповів клієнт, ­– на цей раз мені що-небудь міцніше налий, а їсти я сьогодні взагалі не буду.

   ­– Чого ж так? ­– спитав господар.

   ­– Погано мені, ­– відповів відвідувач, ­– сьогодні мого єдиного друга вбили.

   Хазяїн мовчки виконав замовлення. Лорандо сів за столик, де зазвичай сидів, і став пити. Через півгодини до нього підсіли ще два відвідувачі. Один був кучерявим брюнетом із довгою бородою, а другий ­– взагалі лисий. Вони стали розмовляти про щось своє, а напівгум, не звертаючи уваги на них, продовжував заливати своє горе.

   ­– Останні новини чув? Війна на носі, ­– сказав лисий до бородатого. ­– Кажуть, мартинівський князь землі астраханські відвоювати хоче.

   ­– Це вже для мене не новина, ­– відповів бородатий. ­– Гуми у місті обози готують. З мене он зідрали, собаки злі, пів річного заробітку. Так і без штанів можна лишитися.

   ­– А у мене забрали мого єдиного раба, ­– розповів лисий, ­– тепер доведеться самому горщики ліпити. Скоріше б Гумія програла війну. Думаю, при мартинівцях буде краще.

   ­– Не мрій, ­– сказав бородатий, ­– я не вірю в те, що ці недотепи здатні перемогти Гумію. Бач, миша, якій кілька разів пощастило вкусити слона, стала вважати себе рівною йому і кинулась на нього відкрито. Але ж не розраховує, дурна, що цей слон її розчавить.

   ­– А я вірю в те, що князь таки переможе, і Гумії скоро буде гаплик, ­– сказав лисий. ­– Давай подумаємо, як житимемо на волі.

   ­– Не буду я думати про те, чого ніколи не буде, ­– сказав бородатий і повернувся до хазяїна таверни. ­– А ти віриш у поразку Гумії?

   ­­– Не знаю, ­– відповів хазяїн, ­– я особисто за те, щоби гуми перемогли.

   ­– Звідки такі думки? Ти що, не патріот землі Астраханської? ­– обурився лисий.

   ­– Ні, мені і так непогано, ­– мовив хазяїн. ­– Хто його знає, як пішли би мої справи при новій владі? Краще залишити все як є.

   ­– А ти за кого? ­– спитав лисий у Лорандо.

   ­– Мені все одно, ­– відповів напівгум, ­– я і так все втратив: спочатку наречену, а сьогодні друга. Гірше мені вже не буде.

   Бородатий з лисим ще годинку  поговорили і пішли. Лорандо вже був п’яний. Вино в глечику кінчилося, і він просто став сидіти і дивитись.

   На здивування всіх присутніх, до закладу вперше прийшов сам Лемендос.

   ­– Які люди, ­– здивувався хазяїн, ­– здравствуй, пане бригадир.

   ­– Мені одне пиво, ­– сказав Лемендос.

   ­– Яким вітром тебе сюди занесло? Ти ж ніколи тут не бував, ­– розпитував його хазяїн, наливаючи пиво у чашу.

   ­– Вдома нудно. Ось і прийшов подивитися, як сволота жива, та посміятися он з того, що колись називалося моїм братом, ­– відповів клієнт, показавши пальцем на напівгума.

   Випивши своє пиво, він підійшов до брата поближче і став його принижувати:

   ­– Кого я бачу? Екс-сотник, екс-начальник, екс-брат. Батьків улюбленець. А ким став? Кожен день п’яний, ну і ну. Таки, вироку, ти більше вродивсь у свої сволотську матусю. Гуми ніколи ніде п’яними не валяються. Ха-ха-ха.

   Лорандо огризнувся:

   ­– Йди геть.

   ­– Чого? Ану, п’янице, повтори, а то я не розчув, ­– розізлився Лемендос.

   ­– Іди геть! ­– крикнув напівгум п’яним голосом. Старший брат розгнівався ще сильніше:

   ­– Що?! Та як ти, виродку, смієш говорити таке чистокровному представнику священної нації?! Та я ж тебе!.. Ти ж у мене зараз сам геть підеш!

   Лемендос зіштовхнув Лорандо з табурета. Коли той був уже на підлозі, він вдарив його ногою по голові. Другий удар виявився невдалим. Лежачий обхопив руками ногу нападника, звалив його також на підлогу і наніс йому удар в живіт. Відвідувачі з цікавістю дивились, як б’ються два брата. Деякі з них навіть укладали парі і робили ставки.

   Брати так билися, що дерев’яні меблі в таверні розлетілися на друзки, а посуд ­– на черепки. Хазяїн закладу впав у шоковий стан. Серед відвідувачів одна половина вболівала за Лорандо, інша ­– за Лемендоса. Хто переможе з них, сказати було важко. Перший перевершував другого за силою і майстерністю, але поступався йому тим, що був п’яний. Верховенство у бійці постійно переходило від одного до другого.

   Врешті-решт молодший брат беззастережно взяв верх над старшим. Притиснувши Лемендоса до підлого, він став з усією ненавистю бити його. Перед кожним ударом Лорандо називав ім’я людини, що постраждала через брата:

   ­– За Іді! За Миколая! За Маклая!..

   Справа могла дійти до вбивства, але тут із шоку вийшов хазяїн таверни.

   ­– Гей, розбороніть їх хто-небудь! Мені не потрібні мерці у цьому закладі! ­– крикнув від до відвідувачів.

   З великими зусиллями Лорандо відтягли від брата і силоміць поволокли до села. Всю дорогу він пручався. Люди боялись його відпустити, бо, знаючи його запальний характер, уявляли, що він може накоїти в нетверезому стані. Напівгум так і кипів злістю на Лемендоса і на людей, що завадили йому завершити помсту.

   Нарешті його затягли до хижі покійного Миколая. Там він заспокоївся, і люди, що його тягли, розійшлися. Лорандо забув про бійку і знову полинув у горе. Десь і півтори години він щось бурмотів собі під ніс, а потім заснув.

   Лемендосу в цей час була надана медична допомога. Виглядав він жахливо. Все лице його було розбите і скривавлене, верхній одяг весь порваний і забризканий кров’ю, а на грудях та спині він мав багато подряпин. Брат його постраждав легко. У нього були тільки шишка на лобі і розірваний комір. Зала таверни майже повністю була розгромлена.

   Лемендоса так і трусило від гніву. Внаслідок бійки постраждало не тільки його тіло, а й душа. Його молодший братик, над яким він у дитинстві колись глумився, напівгум, позбавлений священного сану, сильно п’яний, привселюдно відлупцював його, зганьбивши перед «сволотою». Це сильно заділо його самолюбність. Він не збирався цього так просто лишати. Всю ніч він уявляв собі, як судитимуть брата.

   Як тільки наступив ранок, Лемендос одразу поїхав до батька. Лице його було понівечене. Під очима два синця, губи розбиті, ніс зламаний, на щоках і бороді подряпини. Коли він зайшов до кабінету полковника і привітався, той на нього на нього навіть не гляну і продовжував розбиратися з документами, відповівши діловим тоном, ніби то зовсім не син до нього зайшов:

   ­– Я слухаю, Лемендос. Що у тебе там?

   ­– Ось, помилуйся, ­– сказав Лемендос. Батько підвів свій погляд, але нічого не сказав. Син продовжив говорити. ­– Це твій Лорандо мене побив. Він повинен бути покараний.

   ­– Ти що? Він же твій брат. Забудь про покарання, ­– відповів Калчан.

   ­– З братами так не вчиняють, ­– сказав Лемендос. ­– Це що ж таке? Йду, нікого не зачіпаю, а тут він п’яний кидається на мене ні з того ні з сього. Треба відповідати за свої вчинки.

   ­– Ось ти і відповів, ­– мовив батько, ­– нетреба було нариватися. Я добре знаю Лорандо. Просто так на людей він ніколи не кидається. Це ти його спровокував.

   ­– Ну чому ти його постійно захищаєш? Він же від тебе відмовився, ­– сказав обурений Лемендос.

   ­– Він мій син, і я від нього не відмовляюся.

   ­– Він син, а я тобі хто? Чому ти думаєш тільки про нього? Про мене хоч би раз подумав, ­– сказав ображено син і вийшов із кабінету, грюкнувши дверима.

   Від злості він не бачив нічого перед собою і, проходячи через коридор, лоб у лоб зіштовхнувся зі слугою. Лемендос крикнув на нього:

   ­– Ти що, сліпий?! Дивись, сволото, куди преш!

   ­­– Ой, вибач, я не хтів, ­– винувато сказав слуга.

   ­– Він не хтів! Скрийся негайно з очей моїх! ­– гримнув Лемендос. ­– Я до вас всіх іще доберусь!

   Слуга втік. У коридор зайшов лорд Джаконг. Він йшов до свого друга Калчана.

   ­– Привіт, Лемендос, чого так розбушувався? ­– привітався лорд і раптом побачив його розбите обличчя. Лемендос відповів:

   ­– Привіт, Джаконг.

   ­– Хто це тебе так розмалював? ­– поцікавився лорд.

   ­– А ти вгадай з трьох разів.

   ­Джаконг подумав і сказав:

   ­– Селяни збунтувалися?

   ­– Ні, не вгадав, ­– відповів Лемендос.

   ­– Я поняття не маю.

   ­– Ти не маєш поняття, а це зробив мій брат, Лорандо. Що, не очікував?

   ­– А що між вами відбулося?

   ­– Вчора я зайшов до таверни. Там сидів мій п’яний брат. Коли я випив чашу пива, він просто так накинувся на мене і побив. Але найгірше, що тато на його боці. Переконай хоча б ти його ужити якихось заходів. Цього не можна так залишати.

   ­– Добре, розберемося, ­– сказав Джаконг. Лемендос пішов, а лорд зайшов у кабінет полковника.

   Друзі привітались і довго говорили про справи. Назрівала важка війна. Вони обговорювали те, як будуть оборонятися, визначали стратегію, плани майбутніх битв, нові методи будівництва оборонних споруд. Потім їхня розмова торкнулася сімейних справ. У Джаконга сім’ї не було, і він рідко говорив на цю тему. Для його друга навпаки, якраз ця тема частіше всього турбувала, бо у нього в сім’ї давно точилися негаразди.

   ­– У мене тут сини побилися, ­­– розповів Калчан.

   ­– Знаю, ­– сказав Джаконг, ­– по дорозі я зустрів Лемендоса. Він сказав, що Лорандо побив його, і, судячи за його обличчям, побив серйозно. Ти хоч розумієш, що це не жарти?

   ­– Лорандо не міг нізащо його побити, ­– виправдовував сина полковник, ­– він не такий. Скоріше за все Лемендос сам нарвався.

   ­– Як би там не було, він порушив закон, ­– сказав Джаконг. ­– Якщо Лорандо відмовився від священного сану, він зобов’язаний жити по законам для сволоти, а простолюдинові заборонено піднімати руку на гума. Ми і так звільнили його від податків, панщини. Цей скандал іще можна зам’яти, а якщо він з п’яну ще що-небудь накоїть?

   ­– Лорандо треба поновити в правах, повернути йому всі привілеї, ­– мовив Калчан, ­– тільки ось як це зробити проти його волі?

   ­– Я думаю, його слід відрядити на фронт, ­– запропонував лорд, ­– в бою він забуде всі ці дурниці.

   ­– Це нереально. Лорандо нізащо не погодиться, ­– сказав полковник.

   ­– Ще й як погодиться, ­– хитро мовив Джаконг, ­– я знаю один прийом, який неодмінно спрацює.

   Далі лорд посвятив друга у свій план добровільно-примусового повернення Лорандо до священного сану, а ми ж поки що знову повернемося до нашого головного героя.

   Цього ранку Лорандо ще спав. Крім нього у хижі більше нікого не було. Після втрати друзів він став повністю одиноким. Його розбудив стук у двері, який продовжувався довгенько. Відчиняти напівгум не хотів, розраховуючи, що незваний гість піде, але стук лише посилився. Спокою не давав ще і сильний головний біль ­– наслідок похмільного синдрому.

   Лорандо неохоче встав і відчинив двері. Перед ним стояло двоє незнайомих чоловік негумського походження.

   ­– Чого вам треба? ­– спитав Лорандо.

   ­– Нас прислав до тебе хазяїн таверни, ­– відповів один із незнайомців, ­– він вимагає, щоби ти відшкодував йому збитки, завданні під час вчорашньої бійки. Весь його заклад рознесено. Йому нема як працювати.

   ­– Бійку почав Лемендос. Хай він і відшкодовує. Мене ж залиште в спокої, ­– огризнувся Лорандо і, зачинивши двері, знову ліг на піл.

   Він намагався заснути, але йому не давала головна біль. Напівгум думав про своє життя, задумувався над майбутнім, говорив самому собі: «Я самотній. У мене нікого більше не залишилось. Страшно важко. О, якби ти бачила, Іді, як я по тобі сумую, як ти мені потрібна зараз. Я бачу тебе в снах, де ми разом. Була б ти зараз зі мною, було б у мене щастя, а тебе нема. Чи варто мені продовжувати жити без тебе? Думаю ні».

   Ще трохи поміркувавши, Лорандо вирішив покінчити життя самогубством. Він узяв мотузку і став на стіл. Один її кінець напівгум прив’язав до цвяху на стіні, де вішали сушити білизну, а на другому зав’язав петлю. Одягнувши її на шию, Лорандо стрибнув зі столу.

   Тут можна було би сказати про смерть героя, проте доля вирішила подарувати йому життя. У момент стрибка, що мав по ідеї стати останнім, до хати увірвалися чотири гума. Вояки перерізали мотузку і визволили самогубцю. Лорандо обурився:

   ­– Що за люди кругом? Навіть повіситись і то не дають.

   ­– Ми повинні виконати наказ, ­– сказали гуми. ­– Лорд Джаконг звелів привести тебе до нього, а потім вже вішайся скільки хочеш.

   Фактично під конвоєм Лорандо вийшов із хати. Всю дорогу він думав, чого ж лорд від нього хоче. Всі домку його зійшлися на тому, що Джаконг зібрався покарати його за вчорашнє. Від роздумів навіть голова перестала боліти.

   Ось вже напівгум переступив поріг лордового замку. Що там буде, його зовсім не хвилювало. Він більше нічого не боявся. Пустивши підконвойного до кімнати хазяїна замка, вояки розійшлися.

   ­– А, ти вже тут, ­– сказав сидячий у кріслі Джаконг, ­– це добре. Я тебе чекав.

   ­– Навіщо кликав? ­– запитав Лорандо. ­– Якщо через вчорашню бійку, то її затіяв Лемендос. Я не винен.

   ­– А я цим і не займаюсь, ­– відповів лорд, ­– у мене до тебе інші справи.

   ­– Які у нас можуть бути з тобою справи? Я тепер звичайний селянин.

   ­– Ти знаєш, що розпочалася війна. На фронті не вистачає талановитого командування. Тому я повертаю тобі твої гроші та відновлюю на посаді. Сьогодні ти займешся організаційними питаннями, а завтра поїдеш на війну і візьмеш на себе командування східним фронтом, ­– пояснив Джаконг.

   ­– Ні, я не буду більше проливати кров і не повернуся до минулого життя, ­– відказав Лорандо.

   ­– Лорандо, ти не зрозумів. Це наказ, ­– сказав лорд.

   ­– А якщо я його не виконаю, то що? Мене вже в’язницею не налякаєш. Я нічого не боюся, ­– промовив напівгум.

   ­– Якщо не виконаєш, то будеш ховати свою кохану вдруге, але на цей раз вже по-справжньому, ­– попередив Джаконг.

   ­– Що ти хочеш цим сказати? ­– насторожився Лорандо.

   ­– Жива твоя Іді, ­– відповів лорд.

   ­– Жива? Де вона? Що з нею? ­– радісно почав розпитувати його напівгум.

   ­– Жива, жива, заспокойся. А ось чи буде вона жити далі, залежить від тебе.

   ­– Якщо я поїду на фронт, ти скажеш мені, де її шукати.

   ­– Скажу, але тільки після того, як ми виграємо війну. Якщо ж ти відмовишся, тобі видадуть її мертве тіло. А тепер спускайся донизу. Там слуги видадуть тобі твоє бойове спорядження. Я вже оголосив, що ти знову став сотником. Сьогодні займись підготовкою Аріанської сотні до війни, а завтра поїдеш з усіма. Там вже я скажу, що робити далі. І ще одне: сьогодні багато не пий.

   Лорандо вийшов із замку дуже радісний. Іді жива, і вони знову будуть разом. Треба тільки перемогти на війні. Внизу слуги видали йому його речі і коня. Він одяг гумське спорядження, сів на коня і поїхав по своїх справах, а їх у нього цього дня було багато.

   Спочатку Лорандо прибув до батькового замку відвідати матір, з якою не бачився вже два роки. Він розповів їй про все, що з ним сталося під час розлуки, поділився своїм горем і радощами. З батьком побачитись він так і не захотів ­– не зміг пробачити йому брехню та його підступний вчинок.

   Потім напівгум викликав до себе всіх бригадирів з Аріанської сотні. Коли вони зібралися, напівгум розібрав з ними питання відносно підготовки до війни. Бригадир Лемендос на збори не з’явився. Він був, м’яко кажучи, не в захваті від того, що «злочинця» замість покарання відновлено у гумських правах. Замість себе він надіслав повіреного, бо не хотів бачитися з братом.

   Закінчивши зі своїми військовими справами, Лорандо зайшов до таверни. Там був страшний безлад. Робітники виносили звідти уламки меблів. Найнята бригада столярів майструвала нові столи та стільці. Хазяїн закладу був не в захваті від його візиту:

   ­– Навіщо прийшов сюди? Через твою бійку вчорашню я зазнав великих матеріальних збитків. Іди краще звідси сам, бо я зараз накажу тебе виставити.

   ­– Не сварись. Я розплачуся з тобою, хоча це була і не моя провина, ­– сказав Лорандо і вручив йому мішечок із золотом. Настрій хазяїна від того швидко перемінився.

   ­– О, це вже зовсім інша справа, ­– мовив він, ­–– тепер ти знову мій улюблений клієнт. Ну, що будеш замовляти.

   ­– Приготуй на обід чого-небудь смачного, налий одну чашу найкращого вина і скажи своїм музикам, нехай зіграють. Мені сказали, що моя наречена жива. Я повернувся на посаду сотника, завтра поїду на війну, а потім ми знову будемо разом.

   Хазяїн радо виконав усі його замовлення. Пообідавши, Лорандо пішов займатися справами далі. На черзі у нього стояла благо чинність.

   За наказом Лорандо з його скарбниці винесли двадцять мішків золота. Усю другу половину дня він ходив по селу, в якому жив, і особисто роздавав гроші народу. Податок, зідраний із села Лемендосом, був людям повністю відшкодований. Також золото було розіслане і по іншим селам Аріанського повіту. На це Лорандо витратив більшу частину свого капіталу. На решту по закінченню війни він планував викупити своїх односельчан, проданих у рабство через неможливість заплатити воєнний податок.

   Вранці, після невдалої розмови з батьком, Лемендос вирішив, не чекаючи дозволу зверху, сам покарати брати. Та рішення своє він виніс пізно. Йому принесли універсал лорда Джаконга, в якому він прочитав, що Лорандо відновлено по рангу. Від такої новини злості бригадировій не було меж. Він кричав, ламав усе, що попадало піл руку, зривав злість на прислузі і рабах. Тепер Лемендос жадав будь-якою ціною спекатися брата.

   Настав вечір. Люди вже розійшлися по домах. На небі з’явилися перші зірки.

   В одній казармі Лемендосового замку рядовий гумський воїн сидів за столиком і при свічках вирізав із дерева фігурки чоловічків. У стіні, біля якої стояв столик, було вікно з видом на село. Біля сусідніх стін стояло два ліжка, а біля протилежної ­– комод з шухлядами. Там також були двері. По куткам знаходилися шафи для одягу, обладунків, зброї.

   До казарми зайшов ще один проживаючий у ній воїн. підійшовши до столика і сівши напроти співмешканця, він спитав:

   ­– Фуджі-Лі, що це ти робиш?

   ­– Вирізаю фігурки наших знайомих, ­– відповів Фуджі-Лі.

   ­– Ану, покажи.

   ­– Дивись, Чанху-Ляне, це я, це ти, це Джигал і Комжон із п’ятої казарми.

   ­– Ух ти, як схоже, ­– захопився Чанху-Лян. ­– А з начальства у тебе хтось є?

   ­– Так точно. Ось це Лемендос, це Калчан, це Джаконг, а це Лорандо.

   ­– Нічого собі. Один в один. Фігурки селян теж ти вирізаєш?

   ­– Поки що тільки одну зробив, ­– і Фуджі-Лі дістав фігурку Іді, поставивши її біля фігурки Лорандо, ­– ось, впізнаєш?

   ­– Ще б ні. Завдяки нашому сотнику цю дівку у нас на селі всі знають. До речі, їхні фігурки разом виглядають гарно.

   ­– А й справді, око милують. Краса.

   Після цієї репліки до казарми зайшов Лемендос:

   ­– Чим ви тут займаєтесь?

   ­– Бригадире, ми роздивляємось фігурки, що я вирізав, ­– доложив Фуджі-Лі.

   ­– Подивися, яка прекрасна пара, ­– підтримав співмешканця Чанху-Лян, показуючи фігурки закоханих.

   ­– Кидайте цю дурню і слухайте мене, ­– сказав Лемендос, ­– ви знаєте, що лорд Джаконг відновив Лорандо по рангу. Так ось, я відкрию вам секрет, що всі ці роки приховував від гумів мій батько. Лорандо тільки наполовину гум. Його мати ­– сволотянка. Виродок від такого шлюбу не гідний навіть знаходитися серед нас рядовим, а вже командувати нами тим більше. Що ви на це скажете?

   ­– Це неподобство, ­– сказав Чанху-Лян. Фуджі-Лі був згоден із товаришем:

   ­– Про це треба всім розповісти. Це ж ганьба для нашої сотні.

   ­– Не смійте нікому розповідати. Батько мій суворо заборонив мені відкривати таємницю, ­– сказав бригадир. ­– Ми вчинимо по-іншому, ­– сказав бригадир. ­– Я вибрав вас, бо довіряю вам найбільше. Те, що сказав вам я, перекажіть тим воїнам нашої бригади, які вміють тримати язика за зубами. На війні треба буде прослідкувати за моїм братиком. Коли він залишиться наодинці, ми його вб’ємо, і справу буде зроблено. Кожному, хто візьме в ній участь, я втричі збільшу платню. Згодні?

   ­– Згодні. Зробимо, ­– відповіли вояки.

   ­– Ну, що, виродку? Думав, що твій учорашній вчинок зійде тобі з рук? Та я ж тебе закопаю! ­– і з цими словами Лемендос розламав навпіл фігурку брата. ­– А цій дівці вже не місце на ігровому столі. Вона давним давно вибула з гри.

   Бригадир узяв зі столу фігурку Іді, кинув її далеко з вікна і вийшов з казарми. Вояки ще трохи поговорили, загасили свічки і лягли спати.

   Стало вже зовсім темно. На вулиці залишився тільки Лорандо. Коли всі полягали спати, він сам ходив по селу і дивився на зірки. Коли напівгум проходив повз огорожу замку Лемендоса, йому щось впало на голову. Лорандо намагався роздивитися цей предмет. Крізь темряву було важко це зробити, але сотник настійливо напружував свої очі.

   На дотик відчувалося, що це була дерев’яна фігурка. Добре роздивившись її голову, Лорандо впізнав у ній свою Іді. «О, боги! ­– звернувся напівгум до небес. ­– Тепер я бачу, що ви є, якщо подарували мені такий талісман! Я вірю, що ви зовсім не такі, як про вас пишуть у гумських книгах, і щиро дякую вам за цей дарунок!»

   Лорандо поцілував фігурку, притиснув її до грудей і продовжив свій монолог: «Кохана, де ти? Якби тільки я знав, то прилетів би стрілою до тебе. Почекай ще трохи. Війна кінчиться, я тебе знай, обійму, як раніше, і ми будемо з тобою разом і ніколи більше не розлучимось».

   Напівгум сховав свою знахідку за пазуху, ближче до серця, і повільно пішов додому. Його очікував воєнний похід. Відкривши дерев’яні двері хатинки, він розлігся на полу.

   Зоряне небо раптом затягло хмарами, і на селом розбушувалася гроза, а там, десь далеко, противник уже перетнув кордони Гумії. Хлинула злива, така сильна, ніби село опинилося під справжнісіньким гігантським водоспадом. Вода наповняла яри, розмивала ґрунтові дороги. Блискавки спалахували через кожні три хвилини. Грім цієї ночі гримів теж з особливою силою. Рядовим гумам здавалося, ніби гроза ­– це прояв гніву богів за те, що «сволота» посміла напасти на «священну» країну.

   Лемендос не спав усю ніч. Він роздумав про те, як вбиватиме свого брата, мріяв про життя без нього. Особлива жорстокість проявлялася у фантазіях про братовбивство. Ці думки були до того ж огидні і жахливі, що я навіть писати про них не хочу.

   Але стривайте, чи багато добився б він, скоївши такий негідний вчинок? На посаду Лорандо Лемендосу розраховувати було не варто. Коли брат подав у відставку, ні батько, ні лорд не захотіли призначити його на звільнену вакансію. Новим сотником після цього став той, хто займав цю посаду ще до першого призначення на неї напівгума. Резон то був зовсім в іншому.

   Чи задумувалися ви взагалі над тим, що таке ненависть і що таке заздрість? Ні? Іноді це нагадує мені події, які сталися 21 березня 2009 року в моєму рідному місті… Але ми зараз не про те. Так що ж? Чи змогли ви зараз відповісти на тільки що поставлене мною питання? Якщо ні, то я сам зараз на нього відповім. Ненависть ­– це озлоблене почуття відрази до конкретно визначеного об’єкту чи суб’єкту. Заздрість ­– це негативне почуття до конкретного суб’єкту через те, що він добився більш високих результатів або має те, чого нема у заздрісника, але він при цьому хоче це мати. Це чисто мої наукові міркування, але ми всі на Землі індивідууми і кожен сам для себе дасть визначення цим двом філософським поняттям ­– ненависті і заздрості.

   Лемендосу як нікому були відомі дані поняття. Ненавидів він брата за те, що він, наполовину гум, сІдіть разом із ними і користується тими самими привілеями і правами. Заздрість теж жила в душі Лемендоса. Молодший брат був сильніший, талановитіший, багатший. Йому діставалася більша частина батькової любові і поваги лорд Джаконга. Те, що йому пробачили вчорашню бійку та ще і відновили по рангу, стало останньою краплею. Терпець Лемендоса урвався. Залишилось у нього тільки два варіанти: покінчити з собою чи знищити об’єкт ненависті, стерти з лиця Землі. Звичайно, Лемендос обрав другий варіант.

   Лорандо теж не міг заснути в ту грозову ніч. Лежачи на полу в темній хатині, він постійно повертався з боку на бік. Йому спати не давала своя мрія, зовсім не така, як у брата. Він хотів, аби ранок настав якомога скоріше, з нетерпінням чекав, коли поведе гумів у бій і рознесе в пух і прах військо Матиана Мечоносця. Безумовно, бажання ці теж жорстокі, Ала достатньо виправдані. Лорандо просто не мав вибору. Щоби побачити кохану, треба було закінчити війну, і чим раніше вона кінчиться, тим раніше вони будуть разом.

   На вулицю аж страшно було вийти. Гроза розбушувалася не на жарт. Дощова вода протікала крізь дірявий солом’яний дах хати і крапала на підлогу. Краплі порою падали на голову напівгума, освіжаючи його розум. Час від часу у вікнах з’являлися блискавки і освічували темряву. Від ударів грому хитка хижа тряслася, і, здавалося, ось-ось розвалиться, але цього не сталось.

   Крізь громовий грохот і шум дощу Лорандо почувся голос Іді. У цю мить фігурка коханої, що зберігалася у нього за пазухою, наче налилась вогнем і опекла йому серце. Напівгум встав, вискочив з хати і босий погнався кудись під дожем. Добігши до берега річки, він пірнув у воду разом з одягом і плавав до самого ранку.

   Злива скінчилася. На вулиці посвітліло, але сонце ще не зійшло. Навколо пахло дощовою водою. Ледь-ледь вода на затопленому березі набула синього відтінку, Лорандо виліз із річки і пішов назад до хати. Там він одягнув сухий одяг, бойові обладунки, спорядження, клейноди і пішов у місто.

   На шляху йому ніхто не зустрівся. В центрі міста стояли обози ­– сто підвід з речами, продуктами, одежею. У кожну підводу було запряжено по два коня. Крім трьох чатових там іще нікого не було. Лорандо першим прийшов до обозу.

   Підкуривши люльку, Лорандо став чекати інших. Через півгодини на місці з’явився лорд Джаконг. Він намагався заговорити з Лорандо, але той мовчав. Потім поприходила решта. Лемендос зі своєю бригадою з’явився останнім. По традиції Джаконг, будучи верховним воєводою, сказав декілька речень про похід і дав команду рушати.

   Аріанський полк вирушив. Лорд їхав попереду всіх, за ним ­десятьма колонами їхало п’ять тисяч вершників. Гуми, що належали до однієї сотні, їхали в одній колоні, яку вів відповідний сотник. Колону Аріанської сотні вів Лорандо. Кожна колона поділялась на менші колони, які відповідали бригадам. Одну з таких маленьких колон вів Лемендос, а знаходилась вона у задній частині великої колони Лорандо. Слідом за вояками їхав обоз, запасні коні і сорок закритих на замок кибиток, наповнених рабами. Підводи, кибитки і запасних коней вели слуги.

   Полк повільно просувався по розмитих дощем дорогах. На половині шляху до фронту до нього приєдналося ще четверо полків з сусідніх округів. Після цього загальна кількість вояків зросла до двадцяти тисяч. Однак не думайте, що Гумія цим обмежувалася. Просто східний фронт, куди вони їхали, досягав великої довжини, і по одній дорозі стягувати туди все військо було важко і нераціонально. Всього на східний фронт прибуло сто двадцять п’ять тисяч вояків (80 % з них прийшло з Маршангу).

   Бандорський князь Матиан вирішив атакувати Гумію з двох сторін ­– сходу і північного сходу. Його північно-східна армія складалася з вісімдесяти тисяч мартинівців, десяти тисяч дружинників з Трикнідакницької землі і вісімнадцяти тисяч римських найманців. Матиан очолював ї особисто. На цю армію він поклав обов’язок звільнити всю Каліхантію і північноастраханські землі.

   Зі сходу на Гумію нападали одна дроджська вісімдесятитисячна армія на чолі з дроджським князем і дві кармільські стотисячні армії на чолі з Фортуна том, князем острова Мітрідат. Всі три армії повинні були паралельно просуватися на захід і звільнити решту астраханських територій.

   Коли союзники почали наступати, Гумія ще не була до цього готова. Зібрати і доставити до фронту об’єднані війська влада ще не встигла. З противником боролися тільки окремі бригади та загони, що були вже біля фронту, але зупинити наступ їм не вдалося. Нападники взялися грабувати замки влади, вбивати полонених гумів, палити їхні храми. Перша кармільська армія встигла швидко взяти міста Ірен і Сальта на півдні Маршангу. Вже з самого початкуц війни становище Гумії виявилося тяжким, але Матиану Мечоносцю не варто було сподіватися на легку і швидку перемогу.

   Досягнувши прифронтового штабу, Джаконг виконав свою першу обіцянку і передав верховне командування східним фронтом у руки Лорандо, а сам поїхав на північно-східний фронт боротися з бандорським військом.

   У штабі Лорандо доповіли про становище на фронті. Справи були у гумів досить складні. Напівгум задав по з цього приводу ще декілька запитань і видав неочікуваний для всіх указ: послати проти дроджської армії  шістдесят тисяч гумів, проти другої кармільської ­– сорок тисяч і дав їм розпорядження по веденню бойових дій. Проти першої кармільської армії він задумав виставити останні двадцять п’ять тисяч і особисто повести їх у бій.

   Це «наївне» і «нерозсудливе» рішення викликало протест у полковників. А протестувати було чому, адже проти найслабшої, дроджської, армії головнокомандувач виставив головну частину всіх сил, а проти першої кармільської, що вже окупувала південний Маршанг, ­– всього двадцять п’ять тисяч. Вільський полковник заявив, що він все-таки вищий по рангу за Лорандо і не допустить такого «безумства». На це Лорандо відповів так:

   ­– На війні суперечки за те, хто головний, хто правий, а хто ні, недопустимі. Я не заперечую ­– полковник за рангом вищий, ніж я, та лорд призначив головнокомандувачем мене, простого сотника; тому, якщо хочете перемогти, виконуйте те, що я вам сказав.

   Полковникам довелося скоритись, але потім вони пошкодували, що розкритикували стратегічний план Лорандо. Напівгум відібрав двадцять п’ять тисяч вояків і поїхав з ними на південь. Розвідники доповідали йому про тамтешнє становище, а він по їх доповідям планував свої дії, розробляв тактику битви. Але по ночам, коли всі спали, напівгум забував про війну. Він діставав свою дорогоцінну фігурку, цілував її, а потім бачив сни, у яких був разом з коханою.

   Напередодні битви кармілів було в чотири рази більше, ніж гумів. Однак це було єдиною їхньою перевагою. У гумів виявилась краща зброя, більш умілі і загартовані вояки, талановитий командир. До того ж карміли, окупувавши південний Маршанг, розпорошилися, щоб посилити над ним свій контроль, а гуми трималися разом. Окупаційний режим пригнічував місцеве населення поборами, грабунками, терором, і народ відвернувся від нього, перестав підтримувати кармілів.

   У гумів був сильнішим і бойовий дух. Вони захищали свої володіння. Окупанти ж були послані на війну наказом воювати за інтереси якогось там Бандору і не мали стимулу до перемоги. Стимул Лорандо ­– скоріше довести війну до переможного кінця, щоби зустрітися з Іді. Напівгум кидався в бій із великим завзяттям. Десятками падали на землю трупи противників, уражених його бойовою палицею. Градами сипалися голови, зрубані його мечем. Для гумів це був хороший приклад наслідування. Дивлячись на командира, вони билися ще завзятіше.

   Для першої кармільської армії битва кінчилася небаченим раніше розгромом. Врятувалися лише декілька сот воїнів. Втрати з боку Гумії були набагато менші ­– дванадцять тисяч вбитими і серйозно пораненими.

   В цей час як Лорандо розбив противників на півдні, найбільша гумська армія завдала поразки дроджцям, і ті відступили. Ця перемога не була такою величною, як перемога Лорандо, але теж покращила становище Гумії.

   Розправившись із першою кармільської армію, наш герой-переможець поспішив очолити боротьбу проти другої. До його прибуття на місце битви там встановилася рівновага сил. Жодній зі сторін не вдавалося перемогти. Але плітки про поразку на південному фронті дійшли до Фортуната. Йому також доповіли, що у цій поразці винен Лорандо і він збирається повторити її знову. Фортунат добре знав, із ким має справу. Пам’ятав він прекрасно, що з його участю йому вдалося захопити рудник. З таким воювати було дуже ризиковано. Щоб урятувати другу армію від участі, яка настигла першу, Фортунат наказав відступати.

   Східна лінія фронту відсунулася за гумський кордон, на територію Дроджії. Гуми перейшли від оборонної війни до наступальної. Лорд Джаконг в цей час командував північно-східним фронтом. Його радували новини про успіхи Лорандо. У самого лорда справи йшли куди гірше. Його армія більше не могла стримувати наступ Матиана Мечоносця.

   Джаконг передав напівгума послання, щоб той узяв підкріплення і перебрав на себе командування проблемним фронтом. Сам він планував перебратися на схід, де ситуація склалася на користь Гумії. Лорандо був радий цьому. Він і сам хотів поросити лорда помінятися з ним місцями, щоб особисто контролювати все і скоріше закінчити війну.

   Напівгум узяв сорокатисячне військо і поїхав на північ. Свої справи на східному фронті до приїзду Джаконга він передав Сальтанському полковнику. Дорога очікувалася довга. Спочатку треба було проїхати прифронтову зону. Тепер вона виглядала більш спокійно. Про війну тут нагадували тільки руїни будівель. Трупи загиблих давно вже прибрали.

   За межами воєнної зони люди жили як завжди. Армія проїжджала багато міст. Нічого особливого у них не було. Там, як і в Аріанні, жили робітники, ремісники, багатії, бродяги, повії, раби та інші. Всіх їх продовжували пригнічувати гуми, що не поїхали на війну. Побір став ще більшим. Населення зарання попереджали, що містом буде пробиратися військо. Після цього від гріха подалі міщани ховалися по домівках. Мало яких бід можуть наробити їм солдати. Лорандо не захоплювала міська суєта. Йому не подобалося знаходитись серед цих задушливих стін. Він віддавав перевагу свободі і покою.

   Села теж жили як раніше. Кожен день селян гнали на панщину обробляти поле свого хазяїна-бригадира. Лорандо не раз доводилося бачити цих бідних людей, виконуючих свою повинність. Варто тільки було йому поглянути йому в їхні обличчя, і сльози самі виступали з очей. Їх було шкода, але він не мав достатньо можливостей допомогти всім. На пасовищах виднілася різноманітна худоба, що належала гумам. Мало хто з селян, особливо у воєнний час, тримав її.

   Більше всього Лорандо подобалось проїжджати луки, де було чутно плеск води у струмках і річках, співи птахів, тріск цикад. Очі милувала висока густа ковила і квіти. Дивлячись на це, напівгум згадував старі добрі часи. По дерев’яному мосту вояки пройшли через річку.

   Далі дорога проходила тайгою. До фронту було вже не далеко, та густі чагарники ускладнювали путь. Місце жахливе. Навколо росли високі хвойні дерева, чувся вовчий вий. Мурашки пробігали по шкірі навіть у найсміливіших вояків. На другий день подорожі тайгою земля під копитами коней стала м’якнути. Так тривало до тих пір, поки коні перших вершників по коліна не зав’язнули в трясовині.

   ­– Ну все, приїхали, ­– сказав хтось у строю.

   ­– Дороги немає! ­– крикнув гум, стоячий біля болота. ­– Був сильний дощ. Всю дорогу розмило, і вона з’єдналася з болотом, що по сусідству. Сюдою вам не проїхати. Одні недоумки вже намагалися це зробити.

   Незнайомець вказав пальцем на затоплені в болоті підводи, тіла коней і їхніх жокеїв. Лорандо спитав у нього:

   ­– А кудою можна до фронту доїхати?

   ­– Доведеться продиратися через ліс так, без дороги, але це дуже довго, важко і небезпечно. Трясовина зараз по всій тайзі. Вам набагато легше буде побудувати переправу, а ще краще ­– повертайте назад. Був я на тому фронті. Там така м’ясорубка: наші б’ють сволоту, а вона все пре і пре. Отак через днів п’ять неприятель буде вже тут. Навіщо вам дармо гинути? Зупинити їх ви все одно не зможете.

   ­– А де тут найближче поселення? ­– поцікавився Лорандо.

   ­– Недалеко. Я вас зараз туди відведу, ­– відповів незнайомець.

   Зустрічний повів вояків у тайгове каліхантське село. В лісовій гущі воно здавна берегло свої традиції та звичаї, ще з тих часів, коли Каліхантія була могутньою державою, а Великого князівства Астраханського і взагалі не існувало. Місцевим жителям дуже пощастило. Через важкий доступ до села жодна центральна влада не втручалася в його внутрішні справи. Формально воно належали Гумії, входило до Тайгового повіту Каміградського округу провінції Маршанг, але жило за своїми законами і мало широку автономію. Гуми туди їздили тільки за податками, які селяни збирали самостійно. Майже по всій Каліхантії її мова доповнилась астраханськими і гумськими словами, а тут вона не змінювалася впродовж століть.

   За законами Гумії кожен її мешканець, маючи своє житло, був зобов’язаний при необхідності тимчасово приютити в себе подорожуючого гума. Всі сто вісімдесят три юрти в селі з приїздом Лорандо були переповнені. Місця вистачало не всім, і багатьом доводилося селитися під відкритим небом. Розселенню підлягала тільки одна половина війська, а друга вирушала на будівництво переправи через болото. Потім обидві половини повинні були помінятися місцями.

   Лорандо поселився у місцевої знахарки, баби Накавури. Крім нього там вже було четверо постояльців. Один із них лежав на дерев’яному полу. Він воював на північно-східному фронті в рядах гумської армії і отримав важке поранення. Решта ­– двоє рядових гумів-дезертирів і військовополонений мартинівець ­сиділи на посипаній листям підлозі. З печі валив задушливий запах. Це знахарка варила зілля.

   Лорандо сів на підлогу поруч з іншими.

   ­– О, новенький у нас, ­– сказав гум з перев’язаною рукою. Другий гум, той, що з прищем на носі, запитав:

   ­– Хто ти і звідки?

   ­– Я сотник Лорандо Юашу Аріанський, на фронт їду.

   ­– А, той самий, що перейме у лорда командування? ­–здогадався перев’язаний. ­– Говорять, одна надія там лише на тебе. Я чув, ти добився перемоги на східному фронті.

   ­– Так, а що, там се так погано? ­– поцікавився Лорандо.

   ­– Не те слово, ­– відповів перев’язаний. Прищоносий незадоволено сказав:

   ­– Ох, як мені вже набридла ця баба зі своїм смердючим варивом! І пощастило ж нам так попасти!

   ­– Радій, що ти знаходишся тут і нюхаєш цей сморід, а то здох би на фронті, як останній…­– сказав прищоносий.

   ­– А розкажіть мені, що на цьому фронті робиться, ­– попросив Лорандо.

   ­– Жах повний, ­– став розповідати прищоносий, ­– завели нас у якесь болото. Ось лорд Джаконг і говорить нам: «нате, ­– мол, ­– бийте сволоту». Ми за зброю і ну сікти ворога. Ми його січемо, а він все пре, ми січемо, а він пре. Наші борсались разом з неприятелем у змішаній з кров’ю багнюці. Ми то чекали нормального бою, а замість того нас, священних воїнів, послали у земне пекло. Ні тобі їсти, ні пити. Лізь по вуха в болоті ворога бить. Наші проти волі начальства зі сволотою вже брататися почали. Хоч убий, ні ті, ні ті не хтять в атаку йти.

   ­– Ваші може і не хтять, а наші не такі, ­– втрутився у розмову мартинівець. ­– Князь Матиан найсильніший. Він вас ще всіх достане, а Гумію вашу з лиця землі зітре.

   ­– Мовчи вже! ­– крикнув йому перев’язаний. ­– Забув, що ти у нас в полоні?!

   ­– Я ­– в полоні?! Та ти кравче розкажи, як зі своїм дружком ганебно з фронту тікав і як за вами послали погоню.

   ­Перев’язаний хотів ударити мартинівця, але той підвівся і, схопивши його руку, сильно стиснув її у кулаку:

   ­– Не махай руками! У мене самого руки є! Я поміж усім незв’язаний у можу вас тут усіх перебити! Що, соромно вам за свою боягузливість? З виду ви з себе такі важні. Так хай же ваш новий начальник знає, що сІдіть зараз разом із дезертирами.

   Прищоносий вже оголив свій кинджал і зібрався засадити його в мартинівця, але кровопролиття зупинив випадок. У юрту зайшов чоловік знахарки Накавури ­– Джанвей Лі. То був сивий чоловік міцної статури з довгою чорно-білою бородою і густими вусами. Він був одягнений у брудне зношене кімоно і шапку з лисячої шкури, натягнену аж до брів. Прибулий склав біля печі принесене з лісу хворостиння, а кошик поставив на підлогу.

   Джанвей Лі став перебирати вміст кошика. Там були вбиті змії, жаби, ящірки. Власне це і була їжа місцевих жителів. Обробивши свою здобич, Джанвей Лі передав її Накавурі для приготування.

   Під вечір екзотична вечеря була готова. Своїм видом екстравагантна їжа викликала у постояльців брезгливий погляд, але вони не мали іншого вибору. Лорандо несміло спробував її. На його здивування, самк її виявився непоганим. А ось із випивкою було гірше. Місцеві пили пересолений сімдесятивідсотковий спирт, розбавлений водою і кров’ю змій. Такий напій був постояльцям аж ніяк не до смаку, проте, не дивлячись на це, жоден з них від нього не відмовився. Взагалі, серед усіх гумів існувала приказка: «Їда без алкоголю ­– все одно що воїн без зброї». Під час їди вони готові були пити будь-яку гидоту, що містила в собі хоча би трохи спирту.

   Коли всі повечеряли, знахарка підійшла до раненого, зробила йому перев’язки, влила у рот зілля. Проробивши все це, вона стала махати над його головою сосновою гілкою і співати якусь пісню.

   Лорандо знав каліхантське мову, але не зміг зрозуміти, про що ця пісня, бо місцеві говорили старовинним наріччям, яке відрізнялося від того, що поширювалося серед більшості каліхантів. Тоді Лорандо вирішив запитати про це у чоловіка знахарки:

   ­– Джанвей Лі, ти можеш сказати, про що зараз співає Накавура?

   ­– Можу, ­– відповів без акценту Джанвей Лі на чистій гумській мові, ­– колись давно тут недалеко було село, і жила там одна маленька дівчинка. Все йшло як зазвичай, доки одного разу вона не почала пророчити людям смерть. І дійсно: незадовго після її віщувань ті, кому вона пророчила, помирали. Коли вона передвіщала вже понад десять смертей, розгнівані селяни пов’язали її, зашили дівчинці рота і втопили у болоті. Люди скоїли свій злочин і забули, але скоро вона стала з’являтися їм у жахливих снах, і, кожен, хто бачив такий сон, помирав у муках наступної ночі. Так були вбиті всі жителі того села, а тепер на його місці лише болото. Як на мене вони всі отримали по заслугам за свою жорстокість.

   ­– Але ж вони зробили це, бо сподівалися на порятунок, ­– сказав Лорандо.

   ­– Я вважаю, що дівчинка ця не робила нічого поганого, доки її не вбили, ­– висловив свою думку Джанвей Лі. ­– скоріше всього село те охопила проказа, вона, видно, уміла розпізнавати її початкові симптоми, а інші, приймаючи її слова за прокльони, скоїли свій гріх. Тепер за нього розплачуватися настала і наша черга.

   ­– Як це?

   ­– А так. Прокляття охопило наше село. Троє моїх знайомих нещодавно бачили цей сон, і кожен з них гинув наступної ночі. Я і Накавура минулої ночі також бачили вбивчий сон. Завтра нас вже не буде.

   ­– Що, настільки все серйозно? Ви ніяк не спробуєте врятуватися?

   ­– Від долі не втечеш. Проти неї немає жодного порятунку.

   ­– Але я цієї ночі буду тут і допоможу вам. Якщо щось трапиться, розбуди мене негайно.

   ­– Ти би краще не залишався тут на ніч. Вона і тебе може вбити.

   ­– Я не боюсь. Мене ще жодна каналія не згубила. А звідки ти так знаєш гумську мову?

   ­– Я провів своє дитинство і юність серед гумів і сам являюсь гумом, ­– відповів Джанвей Лі, знявши свою шапку, і Лорандо побачив на його лобі лаванду.

   ­– О, я навіть і не здогадувався. Тоді чому ти вирішив оселитися тут?

   ­– Поневолі. Служив я рядовим у одного бригадира з Каміграда. Ох і поганий же був той тип. Володів мій бригадир золотими копальнями, гріб багатство, скільки міг, а мені та іншим воякам платив менше, ніж слугам, годував нас об’їдками. А принижував то як ­– з рабами порівнював, лаяв найгіршими словами. Одного разу я просто не витримав і провчив цього мерзотника як слід. Потім був суд. Мене позбавили священного сану і вигнали з міста. Я довго подорожував і ось опинився тут, познайомився з Накавурою, закохався і залишився з нею.

   ­– А скажи, який сон тобі снився.

   ­– Сон був жахливий. Я як завжди розпалював піч. У мене закінчилися дрова, і мені треба було йти за новими. Я смикнув за ручку, але двері не відчинилися. І тут вогонь вивергнувся з печі і охопив усю юрту. Однак головним у моєму сні була не пожежа. З полум’я вийшла чорнокоса дівчинка із зашитим ротом. В її погляді я побачив зло. Вона стала повільно наближатися, розкладаючись у мене на очах, а я, остовпівши від жаху, не мав сили тікати. Вмить від її тіла залишився один скелет, і як тільки він торкнувся своєю кістлявою рукою до мене, я прокинувся. Точно такий же сон бачила Накавура і всі мої покійні знайомі.

   ­– Розумію твій жах. Вночі обов’язково розбуди мене. Я спробую вас врятувати, ­– сказав напівгум.

   Була вже ніч. Всі полягали спати. Розповідь Джанвея Лі порушила спокій Лорандо. Напівгум ніколи нічого не боявся з того моменту, як подорослішав, але на цей раз у душі його страх відчувався. З дурним передчуттям він заснув.

   Все було спокійно. Тишу розвіювали тільки крики пугачів та вий вовків. Лорандо мирно спав. Раптом з вулиці почувся істеричний крик:

   ­– Мартинівці тут!!! Рятуйся хто може!!! Мартинівці напали!!! Мартинівці!!! Мартинівці!!!

   Напівгум встав і вискочив з юрти. Село охопила паніка. Селянські хатинки горіли вогнем. Селяни і гуми хаотично бігали, не знаючи, куди дітися від княжого війська. Лорандо марно намагався привести своїх вояків до бойової готовності. Ніхто з них не звертав уваги на свого командира. Три-чотири десятки мартинівців атакували напівгума. Спроби з’єднатися зі своїми не мали успіхів, а самому відбиватися не було сенсу, і Лорандо прийняв ганебне для вояка, але єдине правильне рішення ­– рятуватися втечею.

   Без оглядки він побіг напролом, не дивлячись під ноги. Біг напівгум через ями і горби, продирався крізь колючі хащі, а дружинники все переслідували його. Село залишилося десь позаду. Попереду було самісіньке болото. Далі тікати нікуди. Вибір Лорандо мав невеликий: бігти далі і з головою загрузнути в трясовині чи загинути в нерівному бою.

   Поки він міркував, мартинівці все наближалися. Напівгум обрав другий варіант і приготував до бою свій меч. раптом зі сторони болота почувся улюблений голос:

   ­– Милий, іди до мене!

   Лорандо обернувся і скрикнув од радості:

   ­– Іді!

   ­– Лорандо, біжи скоріше до мене! ­– крикнула Іді.

   ­– Я не можу. Там болото, ­– невпевнено відізвався напівгум.

   ­– Не бійся! Подивись на мене! Ти теж так зможеш! ­– і дівчина пройшлася по болоту, як по твердій землі. Тим часом дружинники були вже зовсім поруч, і Лорандо, не довго думаючи, скочив у болото. Іді сказала правду. Напівгум йшов нормально, не в’язнув. Мартинівці, побачивши, як він ходить по болоту, подумали, що тут задіяна чорна магія, і вирішили піти звідси подалі.

   ­­– Кидай свій меч і йди за мною! ­– крикнула Іді.

   Лорандо скинув із себе все військове спорядження і побіг слідом за нею зі словами:

   ­– Спішу до тебе, моя кохана!

   Дівчина водила напівгума по болоту невідомо куди. Вона відверталася, не давалася йому в руки. Лорандо біг із думками, що ось-ось дожене її. Вона була то там, то там, а потім взагалі кудись зникла. Напівгум покликав її, але ніхто не відгукнувся. У пошуках коханої він забрів у густі зарослі комишу. Йому на мить здалося, що ціль близька, і раптом болото втратило свою чарівну властивість. Трясовина стала засмоктувати Лорандо. Всі спроби вибратися не мали результатів. Коли він загрузнув по пояс, із болота хтось виліз.

   На обличчі Лорандо з’явились ознаки панічного переляку. Це була та сама чорнокоса дівчинка з зашитим ротом і зим поглядом, про яку розповідав Джанвей Лі. Вона стала подвійно наближатися, розкладаючись по дорозі. Спочатку з неї зліз одяг, потім шкіра і вся інша плоть. Видовище, скажу вам, не для слабонервних. Скелет, що залишився від дівчинки, вчепився у горло Лорандо, і той миттєво опинився лежачим на підлозі у знахарській юрті.

   Це був всього-на-всього страшний сон, але кошмари ще не закінчились. Переповнена димом юрта палала з усіх сторін. Одна стіна вже згоріла повністю. Лорандо встав і перевірив пульс знахарки. Накавура була мертва. До інших він навіть і не підходив. У цьому мабуть вже не було сенсу, а в такий час не можна втрачати жодної хвилини. Напівгум затримав дихання і вискочив назовні.

   Вже з двору він спостерігав, як догорала юрта. З її боку почувся сміх. Лорандо підійшов ближче. Серед тліючих дошок нечітко виднівся образ тої самої дівчинки, яка йому приснилася. Він вихопив меча, щоби вразити ним страшного привида, та як тільки зброя просвистіла в повітрі, образ зник. «Показалося, ­– подумав Лорандо, ­– старий був прав. Прокляття вбило його. Невже наступною жертвою містичної помсти буду я, адже мені снився цей сон?»

   Проте наш герой дарма хвилювався з цього приводу. Ми то знаємо, що все це казки, і ніяких проклять не буває. Розповідь про вбиту дівчинку, яка вбила все село ­– звичайна легенда, не маюча жодних прямих підтверджень. Селяни, про яких розповідав Джанвей Лі, загинули випадково, а сон бачили через свої думки, власне, як і він, його дружина Накавура та Лорандо. Образ, що з’явився у вогні, ­– звичайне видіння, міраж.

   Пожежа теж має своє логічне пояснення. Нам відомо, що серед гумів, поспішаючих на фронт, був Лемендос зі своєю бригадою. У нього з’явилася чудова можливість раз і назавжди позбавитися свого ненависного брата. Він розвідав, де той зупинився, і коли настала ніч, наказав своїм спільникам підпалити юрту, в якій той спав. Та Лемендосу знову не пощастило. Пожежа згубила знахарку, її чоловіка, чотирьох постояльців, а той, на кого було скоєно замах, дивом вижив. Після такого провалу лиходій розбушувався і довго не міг вгамуватися.

   Настав день. Разом з другою зміною Лорандо вийшов на будівництво переправи. Будували її двадцять тисяч вояків. Вони підходили до високих хвойних дерев і зброєю своєю обрубували їх шматочками, доки вони самі не падали. Зрубані дерева гуми тягли до болота і кидали в трясовину. Так мало-помалу болото наповнювалося твердою, придатною для ходьби матерією.

   Лорандо слідкував за всім цим, віддавав накази, а сам думав не про війну, і навіть не про Іді. Тепер йому спокою не давав сон, який він бачив, і смертельний випадок, що стався уночі. Він хвилювався через те, що цієї ночі сам стане жертвою прокляття.

   Як ми знаємо, його хвилювання були безпідставні. Напівгум, коли прийшла ніч, очей е закривав, тримаючи напоготові меч, але нічого страшного, як він очікував, не трапилось.

   Наступного дня переправа через болото була вже готова. Часу залишалось мало. Лорд Джаконг терміново потребував допомоги. Гумське військо вирушило далі. Дорога тягнулась через ту ж тайгу. Їхати було важко. Лорандо вів свою армію на фронт, думаючи не про війну і навіть не про Іді. Його тепер непокоїли думки про те, що він попав під прокляття і повинен цієї ночі померти.

   До початку вечора гуми дісталися великої галявини. Посередині галявини стояв замок. Кожен гум у Маршангу знав його місцезнаходження, але не кожен там бував. Замок цей стояв на перехресті двох великих доріг і служив готелем для мандрівників. Під час війн з мартинівцями він користувався великим попитом у фронтовиків.

   Лорандо вирішив тут зупинитися на ніч. Командування і частина рядових вояків пішли у готель. Інші, кому не вистачало місця, отаборилися навколо нього на галявині. Напівгум підійшов до воріт замку і сказав охоронцеві:

   ­– Передайте бригадиру вашому, що фронтовики його прийняти просять.

   Один з охоронців вийшов. Через дві хвилини з’явився хазяїн замку ­– бригадир Янцз’Олель Гізеян, брат лорда Джаконга і найбагатший сутенер Гумії. Це був кучерявий сивий гум шести десяти років. Він був одягнений в обшиту оксамитом мантію. Не дивлячись на низький бригадирський ранг, він володів багатствами як у лордів.

   ­– Привіт, Янцз’Олелю, можна переночувати? ­– запитав Лорандо.

   ­– Так. П’ять золотих з кожного за одну ніч, ­– відповів сутенер.

   Постояльці розрахувались і зайшли до готелю. Янцз’Олель запросив Лорандо відвідати його розкішні апартаменти. Напівгум зайшов із ним у світлицю. Йому вже раз доводилось тут бувати ­– ще в юності. Світлиця нагадувала царські палати. Хазяїн підкурив золоту люльку і давай розпитувати гостя:

   ­– На війну зібрався?

   ­– Так, ­– відповів Лорандо, ­– Джаконг підмоги чекає.

   ­– Ох, брат… Справи у нього дуже погані. Він скаржиться, тебе чекає, ­– сказав сутенер.

   ­– А що, все так безнадійно? ­– запитав напівгум.

   ­– Мартинівці ось-ось прорвуть фронт. Стримувати їх не залишилося сил. Не сьогодні-завтра вони вже будуть тут. А як ти поживаєш? Чи все з батьком добре?

   ­– Ми не спілкуємося вже два роки. Він мене обманув і зрадив.

   ­– Ну що ж, мені залишається тільки побажати вам скоріше помиритися.

   ­– Цього не буде! Я ніколи його не пробачу.

   ­– Ніколи не говори ніколи. Він батько твій. Пам’ятай: ми не шануємо те, що маємо…

   ­– І плачемо, коли втрачаємо. Не кажи мені цього. Було би через що плакати.

   ­– Ну, як знаєш. Не хочеш випити чи закусити?

   ­– Не відмовлюсь.

   Янцз’Олель провів Лорандо до бенкетної зали. Гість вибрав самий дальній і непомітний столик, за яким ніхто не сидів. В залі царила музика і веселощі. Постояльці гуляли і пили. Давно у них із початком війни не було такого відпочинку. Ті, що знаходились на поляні, могли їм тільки позаздрити.

   Оркестр грав популярні пісні трикнідакницької естради. Ті, хто випили зайвого, танцювали і горланили разом зі співаками. Потім до залу під конвоєм увійшли напівоголені кармільські полонянки і стали танцювати танець живота. В кінці вечора Лорандо вже не хвилювало ніщо. Він був абсолютно п’яний.

   Перед постояльцями з’явився Янцз’Олель у нічній сорочці:

   ­– Все, панове, вечірній бенкет закінчено. Наступає тихий час. Вам треба буде зараз розійтися по номерам.

   У залі спалахнули незадоволені зітхання відпочиваючих, але сутенер їх заспокоїв:

   ­– Постривайте, панове, я ще не все сказав. Чи не хочете взяти собі на ніч когось із моїх дівиць?

   Обурення постояльців змінилося криками радості. Хазяїн дав розпорядження своїм воякам, і ті ввели до зали тридцять шість жінок різних народностей та віку ­– від п’ятнадцяти до п’ятдесяти років. По різним причинам їх насильно обернули в сексуальне рабство. Одних захопили на ворожій території під час гумсько-кармільської і гумсько-вжетнамзької війн, інших конфіскували за борги у їхніх чоловіків, батьків, братів. Деякі відбували в борделі покарання за злочини.

   Вибір більшості гостей впав на двадцятип’ятирічну астраханку, що стояла на сьомому місці зліва. Серед всіх вона була найгарнішою. Абсолютна більшість постояльців захотіла саме її.

   ­– У вас хороший смак, ­– сказав Янцз’Олель, ­– її багато хто хотів, але жоден не зміг з нею впоратись. Вона непокірна, нікому не хоче віддаватися. Однак вас багато, тому її візьме той, хто з вас самий щедрий. Початкова ціна ­– двадцять золотих. Хто більше?

   Гуми почали торгуватися. Ставка виросла аж до трьохсот золотих. Дорожче заплатити вже ніхто не наважувався. Лорандо в аукціоні не брав участь. Повії його не цікавили. Він вже встав і, зібравшись виходити із зали, кинув свій погляд на загадкову красуню, за яку йшли торги. Його тіло раптом охопив жар, але не через алкоголь. Серце забилося так, як тоді, коли він уперше закохався. Напівгум упізнав її. То була Іді.

   ­– Даю сімсот золотих, ­– важко промовив він, виймаючи гроші з ранця. Постояльці були вражені. Більшість із них не мали при собі такої суми, а ті, що мали, не хотіли стільки платити за ніч із повією.

   Лорандо зробив крок до своєї коханої, але не вистояв на ногах і впав. Янцз’Олель наказав слугам допомогти напівгуму дістатися до його номеру. Іді повели в окрему кімнату готуватися до ночі з клієнтом.

   Її життя склалося ще більш трагічно, ніж життя Лорандо. З тих пір, як пройшла ніч їхнього прощання, а її житті почались одні біди. Люди Лемендоса як собаку виволокли її з хати, а саму хату підпалили разом із батьками на її очах. Потім була важка дорога в бордель. Дорогою Іді двічі ставало погано, тому що вона, як виявилося, чекала від Лорандо дитину.

   Найгірші роки дівчина провела у борделі. Народжувала вона в жахливих умовах. Після того, як у неї закінчилось молоко, їй дозволяли проводити з дитиною лише три години на день. Життя у розлуці з коханим під гнітом наглядачів було нестерпне. Гірше всього було те, що її часто знімали чергові постояльці. Іді не хотіла лягати під чужих чоловіків і завжди опиралась. В результаті всі клієнти здавалися, не маючи сил її приборкати. За таку неприступність дівчину чекала догана, але вона все одно зберегла вірність своєму коханню.

   Єдиною радістю Іді були побачення з маленьким сином Андріяханом. То був хлопчик здоровий, активний, кмітливий. Зовнішністю він удався в Лорандо. У три роки Андріяшка заговорив по-гумськи, а роком пізніше навчився від матері її рідній астраханській мові. Іді часто розповідала йому про батька, і ці розповіді хлопчик любив більше від усіх казок. У дитячій голові його образ асоціювався з могутнім і всесильним героєм. Андріяхан хотів бути схожим на тата, яким той йому уявлявся.

   Волелюбність, бунтарський характер і ненависть до гумських гнобителів стали проявлятись у нього з самого народження. У півтора роки, коли Янцз’Олель увійшов до дитячої роздивитися своїх майбутніх рабів, малий поцілив йому в лице залізним брязкальцем. У сутенера після цього інциденту синець не сходив місяць. Відтоді між ними виникла взаємна люта ненависть.

   Чим старшим ставав Андріяхан, тим більше проблем гуми з ним мали. Ні побої, ні тортури, ні ув’язнення в казематі не могли його присмирити. Він боровся проти гнобителів з вірою, що скоро прийде тато і звільнить їх від цих злих гумів.

   У цей самий бордель нещодавно привезли дружину і сина вбитого Лемендосом Миколая. Тоді ж дві односельчанки і зустрілися. Вони згадували про те, як дружили, скаржились одна одній на свої біди. Іді спитала у подруги, чи живий іще Лорандо, а якщо так, то чи не забув її він. І односельчанка розповіла їй про те, як він пішов із дому і жив з ними в одній хаті, як відмовився від усього, як сумував за нею. Ці слова обнадіювали Іді, адже якщо Лорандо живий і все ще її кохає, вона має шанси коли-небудь із ним зустрітися. Що стосується Маклая, сина Миколая, то той здружився з Андріяханом, і вони разом стали не розлий вода.

   В цей вечір Іді, як часто це бувало, разом з іншими повіями вели напоказ. Про те, що її коханий чоловік зовсім поруч, вона навіть не підозрювала. Коли дівчина опинилася у бенкетній залі, вона його теж не бачила, бо він сидів за малопомітним столиком. Як тільки Лорандо встав із-за свого «укриття», на її очах з’явилися сльози щастя. Іді дуже хотіла кинутись до нього, але не могла. Вояки її би не пустили. Та й навіщо власне це робити, адже їх зустріч зараз відбудеться? Вона опиниться з ним наодинці на цілу ніч і зможе про все йому розповісти.

   С того моменту, як Іді побачила Лорандо після довгих семи літ розлуки, вічністю стали здаватися їй хвилини. Доки служниці готували її до рокової зустрічі, займалися її зовнішністю, вона думала, що йому скаже. З гримерки невільницю двоє вояків увели в номер до клієнта. Коли вона зайшла у кімнату, вояки закрили за нею двері і стали в коридорі насторожі.

   Зустріч виявилася зовсім не такою, як цього хотіла дівчина. ЇЇ коханий лежав п’яний, засинаючи. Іді сіла поруч, поклавши йому на голову долоню, і тихо сказала:

   ­– Лорандо, милий, подивись на мене.

   ­– Іді… ти? ­– мовив крізь сон напівгум.

   ­– Це, я, коханий мій, я біля тебе. Встань, подивись мені в очі, як раніше, ­– благала Іді. По її щоках котилися сльози від розчарування. Лорандо лежав і крізь сон щось бормотів:

   ­– Заспокойся, побудь зі мною. Ось я встану, і ми поїдемо з тобою далеко-далеко.

   Іді гладила його по голові і сумно говорила:

   ­– Слова, Лорандо, пусті слова. Це наша остання зустріч. Ніч пройде, і ти забудеш її, наче сон.

   Невільниця лягла біля коханого, час від часу марно намагаючись його розбудити. У неї ще була надія, що він прокинеться. Вона хотіла, щоб ця ніч тривала якомога довше. Іді заснула, притиснувшись до спини Лорандо. Як тільки почало світати, конвой вивів її з кімнати.

   Незадовго після виходу дівчини номер брата відвідав Лемендос. Він цієї ночі довго думав над новим підступним планом братовбивства. Як він і думав, Лорандо міцно спав після вчорашньої п’янки. Заколоти просто-на-просто його сплячим було найпростішим, однак Лемендос був не дурний чоловік. Увійти до кімнати і вийти з неї непоміченим у нього не було шансів. Якби він вчинив таким простим способом це вбивство, усі б одразу здогадалися, чиїх це рук справа.

   Дозолити брату спокійно поїхати на фронт Лемендос не хотів, бо тоді можливостей таємно вбити його майже не залишиться. Потрібен був інший план, більш надійний, ніж попередній, що закінчився провалом. За наказом лиходія весь вчорашній вечір його підлеглі (і спільники за сумісництвом) стежили за Лорандо. Про все, що бачили, вони доповідали своєму бригадиру. З цих доповідей Лемендос дізнався про зустріч брата з Іді. Це йому було тільки на руку. За розрахунками лиходія Лорандо, дізнавшись про те, що його кохана тут, не захоче їхати на фронт. Залишалася тільки одна перешкода ­– військо, яке скоріше треба було відіслати куди подалі.

   Цій проблемі Лемендос теж знайшов рішення. Перед тим, як зайти у номер брата, він сказав, що пішов його будити. Насправді ж лиходій нікого будити не збирався, а просто перевірив, наскільки міцно він спить.

   На ранок гумська армія вистроїлась і була готова до походу. Вояки не хотіли їхати на фронт, наслухавшись розповідей про те, що там робиться. Битва чекала їх дуже важка. Скоро з готелю вийшов Лемендос і заявив:

   ­– Не чекайте! Лорандо не зможе вести вас! Вирушайте на фронт самі! Негайно!

   ­– Це чому ж не зможе? ­– запитав Іренський полковник.

   ­– Тому що він помер цієї ночі, ­– збрехав Лемендос.

   ­– Як помер? ­– посипалися питання здивованих вояків. Лиходій став пояснювати свої слова:

   ­– Його згубив алкоголь. Брат мій останні два роки сильно пив, а вчора увечері випив особливо багато. Така кількість алкоголю виявилася для нього смертельною. Ви їдьте на фронт. Лорду Джаконгу терміново потрібне підкріплення. Я і двадцять моїх солдат залишимося тут, щоби зв’язатися з батьком і підготувати похорони.

   Вояки повірили брехливим словам і поїхали. Так головна перешкода була усунута. Залишилося лише дочекатися моменту, коли Лорандо вийде сам із замка. Лемендос зняв для себе і своїх спільників номера ще на один день і ніч і заплатив Янцз’Олелю сто золотих, аби той не говорив Лорандо про його присутність в готелі. За напівгумом знову встановилося стеження.

   Лорандо прокинувся за три години після від’їзду його війська. Першим ділом він подумав: «Де це я? На тому світі? Невже мене таки вбило прокляття? Хоча ні. У мертвих не може боліти голова. Отже, я все ще живий. Це добре». Напівгум встав, вийшов зі свого номеру і пішов коридором.

   По замку ходили рядові гуми, заклопотані охороною. Слуги мили підлогу. Нікого зі своєї армії Лорандо не зустрів, що викликало його подив. Він зайшов у світлицю сутенера і сказав йому:

   ­– Передай усім моїм воякам, нехай збираються. Нам пора на фронт.

   ­– Так вони же поїхали вже, ­– пояснив Янцз’Олель. Лорандо мовив, не розуміючи, що сталося:

   ­– Як це поїхали? Без мене? Хто ж їм дозво… Ну і ну, голова прямо розколюється. Скажи мені, що вчора було? Я пам’ятаю ще, як заходив до бенкетної зали, а далі все глухо.

   ­– Ти надто багато випив тоді, ось і не пам’ятаєш.

   ­– А що ж було далі? ­– спитав Лорандо, про щось глибоко задумавшись.

   ­– Далі ти зняв собі дівицю на ніч за сімсот золотих, а потім тебе провели у номер спати.

   ­– Дівицю? ­– насторожено перепитав Лорандо, ще більше напруживши свої мозки. ­– А як її звали?

   ­– Здається, Іді, астраханка, ­– відповів сутенер.

   Тут головний біль пройшов у Лорандо миттєво.

   ­– Значить, це був не сон. Іді справді тут. О, Янцз’Олелю, продай мені її. Вона мені дуже потрібна.

   ­– Не можу, ­– відказав сутенер, ­– освячений великими богами договір з твоїм батьком не дозволяє мені віддавати чи продавати її. Щоби розірвати договір цей, потрібна Калчанова згода.

   ­– О, ні!.. Благаю тебе, Янцз’Олелю, віддай мені Іді. Я кохаю її. Я не може жити без неї. Плюнь ти на цей клятий договір, ­– став просити напівгум. Поміркувавши, сутенер сказав:

   ­– Добре. Якщо ця дівка дійсно так для тебе важлива, я готовий порушити договір, але це тобі дорого обійдеться.

   ­– Назви любу ціну. Я на все готовий заради неї.

   ­– Сто мішків золота. Не менше.

   ­– Ого?! Та це ж неможливо! У мене нема і половини такої суми.

   ­– Раз у тебе нема, то й Іді залишиться моєю.

   Тоді розчарований Лорандо попросив:

   ­– Організуй мені хоча би побачення з нею.

   ­– Це можна, але тільки вночі і за такі самі гроші, як і вчора, ­– сказав Янцз’Олель, намагаючись якнайбільше заробити на чужому горі.

   Напівгум заплатив сутенеру за номер на ще одну добу і зняв собі Іді на ніч. Йому довелося віддати майже всі гроші, що були при ньому. Залишилося з собою у нього тільки сім золотих.

   Тримаючи останні монети в кулаку, Лорандо пішов до бенкетної зали, щоб витратити їх на випивку. Там більше нікого не було. Майже всі постояльці роз’їхались. Напівгум сів біля барної стійки.

   Трохи пізніше з підсобки вийшов виночерпій ­– лисий низький чоловічок сорока років. За національністю то був каліхант. На нього був одягнений білий фартух. Побачивши відвідувача, він за звичаєм запитав:

   ­– Чого бажаєш?

   ­– Мені би чогось міцніше, ­– сумним тоном відповів Лорандо.

   ­– О, друже, бачу, ти в дуже великій печалі. Повідай мені, що сталося. Може я чимось допоможу, ­– запропонував виночерпій.

   ­– Ти нічим не зможеш мені допомогти, ­– скептично відказав напівгум.

   ­– А ти не будь таким категоричним, ­– зауважив чоловічок, ­– може й справді допоможу. За цією стійкою я працюю вже двадцять років; спілкувався з багатьма відвідувачами і деяких зміг витягнути ще з більш безнадійного стану. Ти, головне, відкрийся, і тобі одразу стане легше. Важко весь біль у собі тримати.

   ­– Так і бути. Розповім тобі я свою історію, ­– мовив Лорандо. ­– Сім років тому покохав я одну прекрасну дівчину, і вона теж у мене закохалася. Ми зустрічались і хотіли одружитися, але тут почалась війна і мене послали на фронт. В одній із битв я потрапив у полон, а потім, під час виверження вулкану, втік, опинився під завалами і втратив пам’ять. Загалом на чужині я провів п’ять років, а коли повернувся додому, моєї дівчини вже там не було. Батько був проти нашого шлюбу, тому що вона не з гумського роду. Доки я воював, він наказав моєму брату продати її в рабство. Два роки я провів в пусту, думаючи, що моєї коханої нема серед живих. Але ось доля знову послала мене на війну, і вчора я випадково дізнався, що вона знаходиться тут. Я благав Янцз’Олеля, щоби він її мені продав, але той захотів за неї таких грошей, яких я і близько ніколи не мав. Тепер я не знаю, як мені бути.

   ­– Не можеш її викупити, значить треба викрасти, ­– сказав виночерпій.

   ­– Як же я її викраду, якщо кругом охорона? Одному мені з ними усіма не впоратись.

   ­– Наша охорона любить на ніч випити, ­– пояснив чоловічок. ­– Питимуть вони всі поголовно. В цьому вже я можу завірити тебе точно. Мені ж відомий рецепт одного чудового еліксиру. Всього декілька крапель, і людину гнітить утома. Варто їй лише на хвилинку розслабитись, і він погрузиться в довгий непробудний сон. Якщо я добавлю трохи такого еліксиру у вино, всі гуми заснуть і ти спокійно зможеш забрати свою кохану звідси.

   ­– І ти дійсно готовий для мене так зробити? ­– повеселішав Лорандо.

   ­– Добро комусь зробити я завжди готовий, ­– промовив виночерпій, ­– проблема вся у тому, що мені для цього необхідне спеціальне зілля, якого у мене залишилася всього одна віточка. Тобі доведеться піти і самому його нарвати. Я не маю на це часу.

   ­– Я дістану зілля, тільки скажи, де воно росте і як виглядає, ­– сказав Лорандо.

   ­– Підеш прямо від воріт. Коли побачиш на шляху три сосни, що сплелися верхівками, поверни наліво. Там росте багато отаких рослин, ­– і виночерпій дав напівгуму вітку. ­– Нарвеш і принесеш мені. Тільки будь обережний, щоби про наш задум ніхто не дізнався.

   Лорандо вийшов веселий, не здогадуючись, що на нього чатує небезпека. Коли він говорив з виночерпієм, біля дверей стояв Лемендос і підслухав їхню розмову. У лісі, де більше нікого не буде, брата легко можна вбити і сховати. Лиходій наказав вісьмом своїм спільникам слідкувати за Лорандо, коли той піде збирати зілля, і там його прикінчити. Вояки засумнівалися в успіху цієї операції і запропонували бригадиру послати на цю чорну справу всю банду, та Лемендос суворо відповів: «Вистачить і вісьмох. З однією людиною навіть четверо правляться, а виставляти всіх через ваше боягузтво і привертати цим зайву увагу я не збираюся».

   На коні Лорандо проїхав через ворота готелю і подався вперед. Якщо план вдасться, він отримає своє щастя. Залишилося тільки нарвати чудесного зілля і забрати свою любов подалі з цього жахливого борделю і не менш жахливої держави. Проїхавши сотні сосен, ялин, туй, папоротей, Лорандо дістався до місця, де мав повернути за вказівкою виночерпія. Перед ним стояли три здоровенні сосни. Верхівки їх перепліталися між собою так, наче були намисне зв’язані вузлом руками велетня.

   Лорандо повернув наліво. Йому довелося залишити свого скакуна біля трьох сосен, тому що там були густі чагарники, через які верхи просто не пробратися. Пролізаючи крізь хвойні гілки і колючі кущі, він помітив траву, яку шукав. Напівгум нагнувся і став її рвати.

   Хвилин за десять його ранець був уже майже повністю забитий зіллям. Десь позаду почувся шелест, але Лорандо не придав йому значення. А дарма! Коли він вже зібрався встати, той, хто видавав цей самий шелест, наніс йому удар у спину бойовою кіркою. Удар був такий сильний, що пробив дірку в залізних обладунках.

   Дивом встоявший на ногах і уцілілий, напівгум миттєво схопився за меч і бойову палицю. Його атакували вісім чоловіків у камуфляжі, та серед них не було рівних нашому герою у спритності й майстерності.

   Лорандо швидко роз’юшив у кров бойовою палицею голову одному нападнику і ще одного ранив у плече. Бився він уміло. Противників було багато. Втомившись, напівгум ухопився рукою за гілку і заліз на ялину. Противники оточили його і стали думати, як убити. Холодною зброєю його було не достати. Один вирішив полізти на ялину і потягнувся до неї рукою. Не довго думаючи, Лорандо одразу відрубав її. Скалічений бандит, брикаючись, закричав не своїм голосом. Усі інші розбіглися по сторонам.

   Шепочучись між собою, вони вирішили підстрелити його і взялися за луки, але вистрілити так ніхто і не зміг. Лорандо не чекав, поки в нього полетять стріли, і став кидати у противників шишки. Попадав він їм прямо в очі, і бандити не могли прицілитись. Однак бій потрібно було закінчувати, тому що банда навіть і не збиралася розходитись. Залишалося тільки дочекатися зручного моменту.

   Коли противники близько підійшли до дерева, Лорандо взявся за гілку і, спускаючись на ній, наче мавпа на ліані, всадив одному з них обома ногами в сонячне сплетіння. Бандит упав і одразу був добитий на місці. Напівгум перейшов від захисту до нападу і наніс противникам ще з десяток поранень. Із бою він вийшов переможцем.

   Банда відступила. Нападники були в масках, і Лорандо нікого з них не впізнав. Він спокійно повернувся до борделю, впевнений, що в лісі на нього напали звичайні розбійники.

   Лемендос увесь цей час радів; думаючи, що брата вже немає, злегка пританцьовував, чекав повернення своїх спільників, аби відсвяткувати в бенкетній залі з ними перемогу. Нарешті двері його номеру відчинилися і перед ним стали шестеро спільників, яких він послав на діло. Всі бандити мали рани, а у одного навіть не було лівої руки. Вони винувато дивилися на свого отамана.

   ­– Ну, як упоралися? ­– запитав Лемендос, ­– цей виродок мертвий?

   ­– Нажаль ні, бригадире. Сотник Лорандо живий, ­– відповіли бандити.

   ­– Це ганьба! Як же ви допустили?! ­– розгнівався Лемендос.

   ­– Він убив Ліпен-Ху, Хаксанана, мені руку відрубав, а інших ранив, ­– виправдовувався каліка.

   ­– Слабаки! Боягузи! Та щоб вам усім руки відрубало! Вісім здорових вояків не впоралися з якимось недолюдком. І не соромно вам таке говорити?!

   ­– Соромно, але що поробиш, якщо цей недолюдок особливий. Я ж казав, що треба було всіх посилати.

   ­– Казав, казав, розумний дуже. Він хоч облич ваших не бачив?

   ­– Ніяк ні, бригадире.

   ­– Добре. Хоч це радує. Значить слухайте мене уважно. У цю ніч Лорандо збирається викрасти свою ненаглядну. Охорона вся буде спати і нічого не дізнається, але ми ж усе знаємо, тому не смійте сьогодні пити вино й передайте іншим, аби теж не пили. Я категорично забороняю. Ввечері чекайте моїх наказів, зрозуміло?

   ­– Так точно, бригадире Лемендос. Можна йти?

   ­– Так, вільні. І ще одне: ні в якому разі не показуйтесь йому на очі.

 

   Лорандо віддав траву виночерпію. Той зілля прокип’ятив у воді; вино, що планував наливати цим вечором, відлив у окремі діжки, добавивши туди трохи відвару. Відповідальності за свій вчинок виночерпій не боявся, адже хто його запідозрить? А допомогти доброму і нещасному чоловіку дуже хотілося.

   Настав вечір. Була пора вечеряти. Янцз’Олелю і його воїнам вечерю подавали прямо до кімнат. Виночерпій кожному вино наливав особисто, тому помилки тут бути не могло. Не пили тільки ті, хто знали про те, що планувалося на цей вечір ­– Лорандо, Лемендос і його банда. Крім них у готелі постояльців більше не було. Прислуга і раби вина теж не пили, але чи варто опасатися цих нещасних?

   Лорандо сидів у своєму номері і чекав, коли ж приведуть його Іді. Цієї ночі мала визначитися доля напівгума. На кону стояло не просто особисте щастя, а й усе життя в цілому, бо всупереч наказу лорда Джаконга він не поїхав на фронт і ще й зібрався викрасти жінку, що за законом йому не належала. Права на помилку Лорандо не мав.

   Іді проплакала весь день, і причини на те були. Вона була впевнена, що після невдалої зустрічі її коханий, потверезішавши, поїде і нічого не згадає. Не знала невільниця, що він усе ще тут. Не могла вона і передбачити намірів напівгума. Її повели до нього на ніч. Дівчина чекала того, що їй доведеться знову відбиватися від якогось клієнта.

   Іді завели в номер і зачинили за нею двері. Вона навіть не хотіла дивитися, до кого її привели. Лорандо підійшов ближче і поклав свої долоні їй а плечі. Дівчина вже зібралась опиратися, та, подивившись на загадкового клієнта, сама кинулася до його обіймів, ні слова не промовивши. Закохані цілувалися так пристрасно, як ніколи раніше. Вони не могли відірватися один від одного навіть для того, щоби поговорити.

   Лорандо сів на ліжко і посадив кохану собі на коліна. Іді поклала голову йому на груди. Лівою рукою напівгум обійняв її за шию, а у правій тримав долоні дівчини. Так, нічого не говорячи, вони сиділи з півгодини. Іді першою вирішила сказати:

   ­– Я стільки років тебе чекала. Лорандо, краще б ти тоді нікуди не їхав.

   ­– Кохана моя, ­– відповів напівгум, ­– я весь цей час дуже сумував за тобою і досі шкодую, що залишив тебе одну з цими негідниками. Про те, що ти тут, я не знав. Мені казали, що тебе нема серед живих.

   ­– Я зберегла це на згадку про тебе, ­– сказала Іді, діставши діамантовий кулон, який колись Лорандо подарував їй, і дала йому в руки, ­– також я зберегла вірність тобі.

   ­– Бачу: після цілих семи літ розлуки краса твоя зовсім не змінилася, ­– сказав напівгум, узявши коштовність.

   ­– А я бачу, що на тобі з’явилося декілька сивих волосин і зморшка маленька під оком. О, якби ти знав, скільки я з нашим сином на терпіла тут, ­– скаржилась Іді.

   ­– З нашим сином? У мене є син? ­– здивувався Лорандо.

   ­– Так, Андріяхан. Я народила його незадовго після того, як мене сюди привезли. Він схожий на тебе і дуже хоче побачити тата.

   ­– Іді, я був дуже радий, що знайшов тебе, а тепер радий двічі, тому що знай           шов ще і сина. Віднині ми завжди будемо разом. Ви мої навіки, ­– радів напівгум. Дівчина, плачучи, сказала:

   ­– О, ні, Лорандо, про що ти говориш? Це неможливо. Там усюди охорона. Ти не зможеш забрати нас.

   ­– Тихо, кохана, не плач. Все буде добре. Охорона спить і прокинеться нескоро. Я про це вже подбав. Зараз ми заберемо нашого сина і поїдемо.

   ­– А як же інші раби? Ми поїдемо, а вони будуть тут страждати. Їх треба взяти з собою.

   ­– За них не переживай. З ними все буде добре. Мартинівці звільнять усіх рабів. Своїм вони не нашкодять.

   Лорандо підійшов до дверей і прислухався. Звідти доносився голосний храп.

   Охорона спить, ­– сказав він, ­– пішли.

   Закохані вийшли з номеру. У лівій руці Лорандо тримав руку Іді, а праву поклав на ручку меча про всяк випадок. Дівчина вела його до кімнати, у якій тримали сина. В коридорі біля кожної двері спали по два вояка, лежачи на підлозі. Храп чувся по всьому борделю.

   Вони вже спустилися на перший поверх. До дитячої залишалося зовсім трохи, а потім на волю. Заповітні двері казарми рабських дітей була вже перед ними. Лорандо взяв з руки сплячого охоронця ключ і зібрався вставити його в замок, але відчинити двері він так і не встиг. Із садки вискочили Лемендос і його сімнадцять вояків.

   ­– Що, не чекав, братику?! ­– лукаво сказав Лемендос. ­– Утекти думав з тим, що тобі не належить? Ні, мене не обдуриш. На цей раз ти програв.

   Іді з переляку сховалася за спиною напівгума, притискаючись до нього. Лорандо був уражений таким сюрпризом:

   ­– Лемендосе, ти ж повинен бути на фронті.

   ­– Ой, хто би говорив? ­– сказав лиходій. ­– А сам ти де маєш бути, а? Дезертир!

   Лорандо, не втрачаючи надії на втечу, став просити:

   ­– Брате, відпусти нас, будь-ласка. Дай мені дожити решту життя щасливо. Ми же з тобою рідня.

   ­– Ах, ось як ти заговорив. Коли по морді мене бити, так я братом тобі не був, а як у пастку ти потрапив, так одразу я рідним тобі став. Знай же: не рідний ти мені. Я не хочу мати брата-напівгума. Вояки, взяти їх! ­– наказав Лемендос.

   Спільники його поспішили виконати наказ, але Лорандо, як справжній воїн, не збирався здаватися без бою.

   ­– Іді, біжи сама! ­– крикнув він своїй коханій, оголивши меч.

   ­– Ні! Я тебе не залишу! Я без тебе не піду! ­– відказала дівчина, ­притискаючись до напівгума ще сильніше. Тільки це їй не допомогло. Троє гумів схопили її і потягли вбік. Іді кричала, намагалась видертися. Бандити насильно затуляли їй рота, причиняючи біль.

   Лорандо хотів захистити кохану, та ворогів було багато. Доки троє з них тримали дівчину, інші чотирнадцять ішли на нього. В нерівнім бою напівгум бився не на життя, а на смерть. Навіть зараз, із силами, вдвічі більшими, ніж минулого разу, його нелегко було взяти. Ті бандити, що ще не встигли зализати рани він попереднього бою з ним, боялися напівгума.

   Не дивлячись на кількісну перевагу противника, Лорандо тримався успішно. П’ятеро бандитів загинуло, б’ючись із ними. Всі інші отримали рани. Перемогти своїм спільникам допоміг Лемендос. Він з усієї сили вдарив брата ломом по голові, і той упав непритомний.

   ­– Зніміть із нього обладунки і зборю, ­– наказав Лемендос, ­– наша взяла. Тепер нам не доведеться вбивати цього виродка. Ми маємо проти нього достатньо компромату.

   Доручивши своїм воякам охороняти переможений, лиходій пішов будити Янцз’Олеля.

 

   Опівдні Лорандо прийшов до тями. Він лежав на сирій землі і намагався згадати, де він і що з ним сталося. В пам’яті стали відновлюватися події минулої ночі. Напівгум підвівся на ноги. Його оточували тільки голі стіни. В кутку була каналізаційна яма, в передній стіні ­– широкий отвір канатної форми, закритий ґратами.

   Лорандо здогадався, що потрапив до каземату, і зрозумів, за що. Свою подальшу долю уявляв він з трудом, але хвилювався через це мало. Він переживав за Іді і сина, якого навіть ніколи не бачив. Але ще не все було втрачено. Напівгум сподівався, що не все ще втрачено, і мав надію на те, що скоро замок захоплять мартинівці, і він вийде на волю.

   Задоволений своєю перемогою Лемендос вирішив навідати брата. Для цього він спустився у тюремний відділ підвалу замка Янцз’Олеля. Там було близько двадцяти камер, де відбували покарання слуги і раби за різні провини перед хазяїном. Брат сидів у камері №14. Підійшовши ближче до ґрат, Лемендос глузливо сказав:

   ­– Попався, братику, ну все. Тобі каюк. Добре поживаєш?

   ­– Навіщо прийшов?! ­– огризнувся Лорандо.

   ­­– Хочу потішитися з твоїх страждань, ­– сказав правду Лемендос.

   ­– Не сподівайся! Я не подарую тобі такого задоволення! Ти не побачиш моїх страждань ніколи! ­– крикнув напівгум.

   ­– Не будь таким упевненим. Тепер ти не викрутишся. На тобі висить дезертирство, спроба викрадення, вбивство п’яти гумів і зрада Батьківщині. Цих гріхів вистачить, аби навічно засадити тебе в тюрму, ­– зловтішався Лемендос.

   ­– Навіть не старайся. Ти мене цим не зламаєш, ­– промовив Лорандо.

   ­– Я дуже радий, братику, що ти сІдіш у в’язниці. Таким виродкам взагалі неможна жити, а тим більше, володіти гумськими привілеями. Але раз тебе не можна страчувати, то краще живи за ґратами, подалі від нормального світу. А Іді твою я зняв собі на цю ніч. Хочу спробувати, як тобі було з нею добре.

   Почувши ці слова, Лорандо підскочив до віконця і, хватаючись за решітку, пригрозив:

   ­– Не смій чіпати її, мерзотнику, а то…

   ­– А то що? Морду мені наб’єш, як тоді? Спробуй. Тільки я сумніваюся, що твої кулаки крізь ґрати пролізуть.

   ­– Я тебе все одно дістану, коли вийду на волю.

   ­– Ти, на волю? Помрій, помрій, а мені пора йти. Я маю подумати, як проведу ніч із твоєю ненаглядною.

   Лемендос пішов. Лорандо сів на землю і від досади рвав на собі волосся. Наміри брата відносно Іді позбавили його спокою. Неможна було дозволити, щоб лиходій її зґвалтував, , але, сидячи в казематі, він не міг захистити дівчину. Напівгуму просто необхідно було вибратися сьогодні на свободу, але як?

   Весь день він думав, як би влаштувати втечу, згадував усе, чому його вчили у військовій школі, і всі випадки з його бойового досвіду; намагався скомпонувати спогади, що могли зараз йому допомогти, але дарма. Скласти план утечі йому так і не вдалося.

   Від нудьги і безпорадності Лорандо став перебирати знайдені на землі камінці розміром з ґудзика від сорочки, складав із них слова. Згадалася йому гра, якій навчив його в Кармілії гадалка з трупи бродячих акторів. Він розклав камінці перед собою у три кучки ­– три штуки в першій, чотири у другій і п’ять у третій ­– і став грати сам із собою, перевіряючи різні варіанти ходів.

   Раптом ідея сама прийшла йому в голову. Ще тоді гадалка розповів, що гравець, який добре знає правила цієї гри, сам зможе вирішувати, хто виграє. Напівгум перевірив, чи на місці був діамантовий кулон, що вночі дала йому Іді. На щастя коштовність була при ньому. Гуми не знайшли її при обшуку.

   В камеру зайшов ключник. Він ніс в’язню пайок ­– ліпьошку і чашу води. Побачивши, що ув’язнений переставляє камінці, ключник запитав:

   ­– Що це ти робиш?

   ­– Граю в гру, ­– відповів Лорандо.

   ­– В яку таку гру? ­– поцікавився ключник.

   ­– Погодишся зіграти, скажу.

   ­– Ну давай зіграємо, ­– погодився ключник, ­– а то мені нудно тут.

   Лорандо розклав камінці у три кучки і став пояснювати правила:

   ­– Перед тобою три кучки з камінцями. Гра полягає в тому, що ми по черзі забираємо їх із кучок. За один хід гравець може забрати будь-яку кількість камінців, але тільки з однієї кучки. Той, кому дістанеться останній камінець, програє. Зрозумів?

   Вони почали грати. Лорандо узяв два камінці з першої кучки. Тоді ключник забрав усі з другої. Лорандо ­– три з третьої. Ключник забрав останні два каменя з третьої кучки і виграв.

   ­– А ти здібний учень, ­– «похвалив» його Лорандо.

   ­– Та чому ж тут учитися? Гра дуже проста, ­– сказав переможець.

   ­– Зіграємо ще? ­–запропонував напівгум.

   ­– Давай зіграємо, ­– погодився ключник.

   Вони зіграли ще вісім партій. Лорандо виграв у трьох партіях, а в інших піддавався. Його партнера пройняв азарт. Захоплива гра, у якій він за дев’ять партій виграв шість раз, сильно його зацікавила. Він почав вихвалятися:

   ­– Ех, ти. Сам навчив мене грі, а виявився дурним і бездарним. Грав би ти на гроші, то розорився б.

   ­– А давай-но перевіримо, ­– запропонував Лорандо.

   ­– На гроші хочеш зіграти? А в тебе вони є? ­– насміхався ключник.

   ­– У мене є дещо краще, ­– сказав Лорандо, діставши кулон. Ключник був уражений:

   ­– Ого, який прекрасний. Мабуть дуже дорогий. У мене нема рівноцінної ставки.

   ­– Є. Постав на кін свої ключі.

   ­– Взагалі-то вони не мої, а належать бригадирові Янцз’Олелю, ­– мовив ключник, ­– але, знаючи, як ти граєш, я не боюся ними ризикнути. А ти хіба не боїшся програти свій кулон?

   ­– Ні. Навіщо він мені у тюрмі потрібен.

   ­– І то правда. Тоді почнемо.

   Гравці поклали кулон з ключами на землю. Першим ходив ключник. Він узяв один камінчик з третьої кучки. Лорандо це було на руку. Тепер він точно знав, що виграє цю вирішальну партію, і забрав з першої кучки два камінця. Далі все йшло як по маслу. Ключник намагався викрутитися, як міг, але напівгум, діючи по схемі, що засвоїв від гадалки, виграв. Його партнер був уражений:

   ­– Як це? Я програв? Не може бути.

   ­– Може. Ти поплатився за свою самовпевненість. Я забираю свою і твою ставку, а тобі раджу ніколи більше не грати з незнайомцями в азартні ігри.

   Лорандо засунув виграш собі за пазуху. Ключник розгубився, не знаючи, як вийти з цієї складної ситуації, але скоро він отямився. Згадавши, що являється вояком, ключник вихопив меча і сказав до Лорандо, погрожуючи зброєю:

   ­– Негайно поверни мені ключі!

   ­– Що це таке?! ­– обурився Лорандо. ­– Ти їх програв, а тепер назад вимагаєш? Ні, дорогий, зі мною таке не пройде!

   ­– Віддай зараз же, бо я тебе вб’ю!

   ­– Віддати? На, жадібний, подавись!

   Лорандо кинув в’язку ключів гуму в лице. Мідні ключі потрапили йому прямо в очі. Від болі сторож пригнувся, вронивши меч, і затулив обличчя руками. Напівгум на біс ударив його в живіт. Ключник впав. Лорандо забрав у нього ключі, зброю, одяг його обладунки.

   Напівгум вийшов з камери. Щоби побитий ним сторож не привів допомоги, він зачинив його там, сказавши на прощання:

   ­– Ти сам напросився. Не треба було тут мечем розмахувати. А тепер посІді на моєму місці і подумай, чи варто так підло себе поводити.

   Напівгум пройшовся по коридору і заглянув у камери. Дивлячись на людей, що там сиділи, він пожалів їх і вирішив скористатися добутими ключами, щоби звільнити їх. Лорандо повідкривав двері, й в’язні вийшли на свободу.

   Ті навіть не знали, що й очікувати. Визволитель їхній був одягнений у гумські обладунки і носив на лобі гумський герб, а від гумів зазвичай не слід очікувати нічого доброго.

   Лорандо заспокоїв їх:

   ­– Ви вільні. Можете йти.

   ­– А хто ти такий, ­– запитав в’язень із п’ятої камери.

   ­– Я ув’язнений, що заволодів ключами, ­– відповів напівгум.

   ­– Ти то нас випустив, але цього мало. Через охорону ми не зможемо втекти з цього замку, ­– зауважив в’язень із другої камери, ­– нам потрібна зброя.

   ­– Покажіть мені збройну кімнату, і я вам її дістану, але і ви мені теж маєте допомогти, ­– сказав Лорандо.

   ­– І чим же ми тобі допоможемо? У нас становище не з кращих, ­­– спитали в’язні. Напівгум задав зустрічне питання:

   ­– Ви чули про Іді?

   ­– Так, ­– відповів ув’язнений камери №5, ­– її тут усі знають.

   ­– Дізнайтесь, де вона зараз знаходиться, – попросив Лорандо.

   ­– Ми згодні, ­– погодилися в’язні, ­– але спочатку допоможи нам. Зараз ми покажемо тобі збройну кімнату.

   Так угода була укладена. Звільнені раби привели напівгума у невеликий коридорчик, куди скликали ще двадцять сім рабів. Цим коридорчиком зазвичай ніхто не ходив. Вів він до чорного ходу у збройну кімнату. На відміну від центрального входу, чорний погано охоронявся. Біля нього стояло тільки три вояки.

   Аби не викликати передвчасну тревогу, Лорандо пішов туди сам. Підозр у сторожі ніяких не виникло, тому що він виглядав як і всі гуми. Ключ підібрати вдалося з першого разу, так як різновидів замків і ключів у Гумії знали мало.

   Напівгум відчинив двері і став виносити рабам зброю. Залізне оружжя було важким. Одразу багато його не винесеш. Доводилося ходити то туди, то назад. Коли Лорандо пішов за зброєю всьоме, охоронцям це здалося підозрілим, і вони загородили йому дорогу:

   ­– Стій, куди це ти все виносиш?

   Напівгум, не розгубившись, напав на охорону. Йому на допомогу прибігла сила-силенна рабів. Разом вони легко впоралися з цими трьома гумами. Кімната з усією зброєю опинилася в їхніх руках. Раби стали розбирати здобич і вдягати гумські спорядження. Їх туди прибувало все більше і більше.

   Лорандо свою задачу виконав, і невільники повинні були зробити йому зустрічну послугу. Від служниць вони дізналися, що Іді тільки що повели на ніч у номер, де зупинився Лемендос. Колишній в’язень, якого напівгум звільнив першим, погодився відвести його туди. З ними пішли ще шестеро.

   Попутник повів Лорандо наверх. Стоячі в коридорі охоронці нічого не підозрювали, тому що прибулі були в обладунках. Потрібна кімната вже була перед ними. Її охороняли два гуми. Вони нікого туди не пускали.

   Коли Лорандо вихопив меча для боротьби з охороною, інші вояки, що стояли недалеко, поспішили на допомогу своїм товаришам. Раби теж не залишили в біді свого визволителя і стали за нього в бій. Так як вони були одягнені по-гумськи, охоронці не зрозуміли, що сталося, і почали бити один одного.

   А що ж у цей час і перед цим відбувалося в самій кімнаті? Іді привели до Лемендоса. Коли вона побачила свого клієнта, її охопив страх. Перед дівчиною стояв чоловік, якого вона ненавиділа і боялась більше всього, чоловік, котрий убив її батьків і багатьох близьких, чоловік, що зробив їм стільки зла. Він став повільно до неї підходити. Іді взяла з підвіконника глечик і з усією ненавистю розбила його об голову Лемендоса. Лиходій упав, але швидко підвівся, заревівши:

   ­– Що ти витворяєш, шльондро?! Хочеш, аби я тебе вбив?!

   Лемендос зібрався її вдарити, але тут зупинився. Дівчина тримала у руках жердину, зірвану з віконних штор.

   ­– Не підходь! ­– пригрозила вона йому. Гум тільки розсміявся:

   ­– Не корч з себе хоробру. Ти мене не залякаєш цим.

   ­– Не підходь! ­– ще голосніше крикнула Іді.

   ­– Ну, покажи, на що ти здатна! ­– сказав Лемендос, наближаючись до неї. Дівчина замахнулась на нього, та удар не вдався. Лиходій зміг швидко зреагувати і видер жердину з її рук. ­– Навіть не думай!

   Лемендос схопив Іді за руки. Вона опиралася, кричала, намагалася вирватися, та лиходія це заводило ще більше:

   ­– Давай, кричи сильніше! Все рівно не втечеш.

   Гум став рвати на ній одяг, аби зґвалтувати її. Він був упевнений, що оволодіє дівчиною, та не тут то було. Під прикриттям повсталих рабів Лорандо увірвався до кімнати і наніс Лемендосу два сильних удари в живіт і в зуби. Той аж перевернувся, сплюнувши кров. За свою кохану він можливо і вбив би брата, та часу на розбірки з ним не було.

   Лорандо швидко повів Іді вниз. Слід за ними гналося тринадцять гумів. Супутників Лорандо з ними вже не було. Ті вже віддали своє життя, щоби допомогти їм. Залишалося сподіватись тільки на себе.

   Закохані опинилися на першому поверсі. Там вже йшли справжні бої між гумами і повсталими рабами. На бік повстанців перейшли слуги та повії. Навіть жінки і діти брали участь у повстанні. Напівгум теж приєднався о них. Це був єдиний шанс вийти на волю з Іді й сином.

   Не дивлячись на те, що невільників було більше і вони мали гумську зброю, перемагала сторона гумів. Це пояснювалось тим, що повстанці не мали бойового досвіду і діяли врозсип. Лорандо, як військовий командувач, розумів це. Він намагався організувати невільників, очолити повстання, та його у цій суєті ніхто не чув.

   Потім сталося те, чого напівгум боявся. Іді зникла з його очей, а сам він опинився окремо від інших. Його оточували одні гуми. Бився Лорандо до останніх сил, але їх запас був небезмежний. Від утоми й сильного напору він упав, а вороги накинулись на нього зверху.

   Повстання йшло на спад. Його учасники розбігалися по закутках борделю, щоби сховатися. Їх усіх чекала важка кара. Янцз’Олель що перемога була майже у нього в руках, і роздумував, як покарає заколотників. Проте довго йому над цим думати не довелось. Чатовий на башті забив тривогу, дзвонячи у дзвони:

   ­– Мартинівці наближаються і зараз будуть тут! Рятуйся, хто може!

   Тривога виявилась не даремною. До готелю підступала дружина князя Матиана Мечоносця, яка перед цим розбила армію лорда Джаконга і прорвала північно-східних фронт. Янцз’Олель буд не божевільний, щоб самотужки тягатися з мартинівською раттю, і віддав наказ про термінову евакуацію з замку.

   Серед гумів наступила паніка. Вони вже забули про повстання і прагнули скоріше дістатися виходу. У повстанців ця новина тільки підняла бойовий дух, і боротьба їхня знову почала набирати розмаху. В борделі перевернулося все з ніг на голову.

   Янцз’Олель і Лемендос зі своїми вояками залишили замок, узявши з собою лише зброю, що була при них, і перших ліпших коней. Невільники раділи перемозі.

   На територію колишнього борделю вступили нові його господарі ­­– мартинівці. Вони стали обшукувати приміщення, щоби перевірити, чи всі гуми пішли. На час обшуку невільників виганяли на двір.

   Звільнені направились до виходу. Не йшла з ними лише Іді. Її непокоїло, де Лорандо. Серед покидаючи замок людей його не було. Дівчина з жахом стала розглядати підлогу. На ній лежали десятки скривавлених трупів. У кутку, біля восьми вбитих гумів, у калюжі крові лежав її коханий.

   Іді сіла над ним і гірко заплакала. В цей момент усі нещастя, пережиті раніше, здавалися їй нічим у порівнянні з горем, що вона переживала зараз. Стільки років вона мріяла, що вийде на волю і буде разом із ним. Тепер воля її не радувала.

   До дівчини підійшов Фуджика, командир одного мартинівського відділення, і сказав їй суворо:

   ­– Чого ти тут сІдіш? Всі мають залишити замок на час обшуку.

   Іді скрикнула з відчаю:

   ­– Ах, залиш мене! Він загинув, розумієш, загинув! Горе мені, горе!

   Фуджика глянув на тіло, над яким ридала дівчина. Побачивши на його лобі татуювання в вигляді лаванди, він сказав:

   ­– Над ним не можна плакати. Він гум ­– гнобитель безжальний і ворог астраханського народу.

   ­– Не смій так говорити! Лорандо не був таким. Він був на нашому боці і сам від гумів натерпівся багато, а ти, не знаючи про нього нічого, говориш таке! ­– Іді заридала ще більше. ­– Залиш мене з ним наодинці.

   У Фуджики защеміло в грудях. Від того, як страждала ця нещасна дівчина, у нього самого сльози з’являлись на очах. Він сів над тілом і провів по ньому рукою. На грудях крізь залізні лати ледве відчувався бій серця, і були помітні ознаки слабкого дихання.

   ­– Та він же живий, ­– сказав командир. Іді одразу зраділа:

   ­– Живий! Живий! Йому терміново потрібна допомога. Його треба врятувати.

   Фуджика наказав своїм воякам:

   ­­– Занесіть цього в окрему кімнату і покличте військового лікаря.

   Мартинівці підняли Лорандо і понесли нагору. Іді хотіла йти за ними, та її не пустили. Вона була засмучена через це, однак у душі в неї знову ожила надія на щастя. Зараз було головне, аби його врятували, а її залишалося тільки чекати, всього лише чекати.

 

Глава 5

   Лорандо отямився лежачим у ліжку. У нього були перев’язані груди і права рука. Кімната, в якій він знаходився, не була йому знайома. У вікні біля ліжка, вдалечині, виднілася тайга. На підвіконнику стояли два вазони. Двері були в стіні, протилежній до ліжка. Поруч стояла шафа і столик з двома табуретами.

   Лорандо став думати, куди це він потрапив. Він пам’ятав, як намагався вивести Іді з борделю, пам’ятав повстання. На цьому його згадки обривалися. Лежачи бозна-де, він хвилювався за те, де зараз Іді.

   Напівгум зібрався розвіяти нерозуміння і подивитися, що тут діється. Він встав із ліжка і зробив два кроки до дверей. Тут же йому різко погіршало. В голові відчувалося помутніння. Відчуваючи, що втрачає свідомість, він ліг назад у ліжко.

   Пройшло ще трохи часу. Лорандо підняв голову. До кімнати зайшла Іді. За руку вона вела маленького хлопчика. Мати підвила маленького до ліжка:

   ­– Дивись, Андріяшко, це твій тато.

   Хлопчик простягнув до нього свою ручку. Лорандо усміхнувся, погладив її пальцями.

   ­– Тату, ми так тебе чекали, ­– сказав маленький, ­– ти нікуди від нас не підеш?

   ­– Нікуди, ­– відповів Лорандо, ­– я буду завжди з вами.

   П’ять хвилин батько та син дивились один на одного. Потім Іді сказала дитині:

   ­– Синку, твій тато поранений. Йому треба відпочити. Зараз я поведу тебе в твою кімнату, а завтра ти знову з ним побачишся.

   Мати вивела хлопчика з кімнати і повернулась до Лорандо. Залишившись із нею на одинці, він запитав:

   ­– Що сталося? Гуми тут?

   ­– Ні, ­– відповіла Іді, ­– вони поїхали. Ми тепер у безпеці.

   ­– Як довго я тут лежу?

   ­– Ніч і половину дня.

   ­– О ні, ні, я не можу більше лежати. Мені треба щось робити.

   ­– Лежи, лежи. Тобі ще не можна вставати. Лежи і нізащо не хвилюйся. Бандорський князь Матиан взяв нас під свій захист.

   ­– Я хочу, щоб він прийшов сюди. Мені треба з ним поговорити.

   ­– Князь і сам хотів поговорити з тобою, просто я його попросила не турбувати тебе сьогодні. Завтра він до тебе зайде. Ну все, я піду, а ти спробуй заснути. Бувай.

   ­– До завтра, кохана, ­– попрощався Лорандо.

   Наступного дня Лорандо стало набагато краще. Рани вже не боліли. Він тепер міг трохи ходити. Вранці його навідали Іді з сином. Разом вони просиділи пів дня. Тато розповів Андріяшці про себе, а малюк поскаржився, як «його з мамою мучили ці погані, злі дядьки гуми та злющий-презлющий, жахливий Янцз’Олель». Лорандо відчув себе найщасливішим чоловіком у світі.

   Ввечері зайшов до нього ще один гість. Він був одягнений в мартинівські обладунки, носив за поясом меч. На його обладунках висів щит з великою буквою «М». В лівій руці гість тримав золотий скіпетр, а на голові носив прекрасного капелюха.

   ­– Ти є князь Бандорський і воїтель Редвола Матиан Мечоносець? ­– запитав Лорандо у прибулого.

   ­– Аз єсм він самий, ­– відповів гість.

   ­– Я багато про тебе чув, ­– сказав напівгум.

   ­– Я про тебе теж, ­– мовив Матиан, ­– чув я, що в Гумії ти був один із кращих воєначальників і під твоїм командуванням гуми розбили війська моїх союзників на східному фронті.

   ­– Так, це моя робота. Якби я поїхав ще й на північно-східний фронт, ти навряд чи був би зараз тут, ­– вихвалявся Лорандо.

   ­– Може бути, ­– визнав князь, ­– про тебе, чув, ходить велика слава.

   ­– Вибач, князю, що зазнав від мене поразок. Я не по своїй волі воював, ­– пояснив Лорандо, ­– гуми тримали в цьому борделі мою Іді і погрожували вбити її, якщо я не погоджуся.

   ­– Я все розумію, ­– мовив Матиан, ­– Іді кохає тебе. Вона дуже переживала, коли тебе поранили.

   ­– Князю, у мене є до тебе два прохання, ­– сказав напівгум.

   ­– Чи можу прислужити? ­– спитав Мечоносець.

   ­– Перше прохання: дай благословення на наш з Іді шлюб; друге: візьми мене в свою рать, ­– попросив Лорандо.

   ­– Я готовий виконати твої прохання, ­– промовив князь, ­– але з однією умовою: відречись назавжди від Гумії і присягни на вірність астраханському народові.

   ­– Без проблем, ­– сказав Лорандо, ­– я і сам наполовину ваш. Моя мати була астраханкою, тому я присягаюся, що буду служити її народу і ніколи не зраджу його. Що стосується Гумії, то я ще два року тому від неї відрікся. З того часу гуми стали для мене ворогами.

   ­– От і все. Ти тепер наш. В армію я тебе беру. Мені потрібні хороші командири. А з Іді відсвяткуєте весілля, коли ти одужаєш. Я особисто вас одружу, ­– сказав князь.

   ­– Дякую тобі, Матиане. Будь впевнений: я ніколи тебе не підведу, ­– промовив напівгум.

   ­– А я в тобі і не сумніваюся. Ну все, мені пора йти. Бажаю тобі скоріше стати на ноги, ­– сказав Матиан і вийшов. Лорандо знову ліг у ліжко.

   Минуло п’ять днів. Здоров’я і сили напівгума повністю відновилися. Він вже вільно ходив, як і раніше, частіше проводив час із коханою та сином, виходив навіть раз на полювання і вбив крупного кабана.

   Потім Матиан організував для Іді і Лорандо пишне весілля. Спеціально для цього з Бандору привезли багато різних страв і напоїв. З Трикнідакни прибули найкращі артисти. Між ними Лорандо впізнав своїх кармільських друзів-скоморохів. Князь зробив їх своїми придворними, коли побачив їх виступ під час перебування на острові Мітрідат. Зустрівшись із гадалкою, Лорандо згадав його віщі слова, що їхні шляхи колись іще перетнуться.

   Весілля святкували і колишні раби замку, і мартинівці. Матиан, як і обіцяв, особисто провів весільний обряд по астраханському звичаю. У них він докорінно відрізнявся від гумського. Весілля в гумів зводилося просто до передачі права власності на жінку від одного чоловіка до іншого. Згода нареченої при цьому не вимагалася. Астраханське весілля з гумським не мало нічого спільного. Воно проводилося за християнськими звичаями і було засноване на рівноправності чоловіка і жінки, однаковій можливості їх обирати собі пару. В Бандорському князівстві вплив на цей вибір батьків чи інших родичів суворо заборонявся законом, який видав Матиан після сходження на князівський престол.

   Коли закохані присяглись один одному завжди бути разом, князь оголосив їх чоловіком і дружиною. Далі були гуляння, пісні, танці і багато інших розваг. Сама княгиня Уляна заспівати для них. День Іді і Лорандо видався на славу.

   Тим часом далеко від захопленого мартинівцями борделю йшла важка кровопролитна війна. Союзники витіснили гумів з Дроджії. Лінія східного фронту знову відсунулось на територію Маршангу. Лорди інших провінцій прислали Джаконгу підкріплення. Перемога Матиана на північно-східному фронті була тільки однією з перших. Попереду його чекала важка боротьба.

   Наступного дня після весілля князь отримав звістку, що Джаконг зібрав нову армію і вирушив на північ, до них. Часу гаяти було неможна. Бандорська рать готувалася вирушити назустріч ворогу. Всі чоловіки замку, що раніше перебували в рабстві Янцз’Олеля, подалися в добровольці, аби в ряду дружинників мститись гумам за мільйони скалічених доль.

   Лорандо готувався піти разом із ними. Матиан призначив його воєводою народного ополчення. Вся добровольча гвардія передавалася під його керівництво. Жінки і діти замку підлягали евакуації. Їх князь планував на чотирьох кибитках вивезти в Бандор.

   До евакуації вже все було готово. В кибитки заводили пасажирів, давали їм на дорогу продукти. Лорандо знову вийшов прощатися з Іді:

   ­– Мила, пора вам вирушати в дорогу. Бери Андріяшку і сідай до кибитки. Бандор чекає вас.

   ­– Чому тільки нас? ­­– із непорозумінням запитала Іді. ­– Хіба ти з нами не їдеш?

   ­– Ні, ­– відповів Лорандо, ­– мені зовсім у другу сторону, на війну. Гуми пруть сюди. Їх треба зупинити.

   На очах Іді з’явилися сльози.

   ­– Як же так? Ти ж обіцяв. Ти присягався, що ми завжди будемо разом. Навіщо збрехав нам ­– мені і сину? Навіщо?

   ­– Я не збрехав, ­– сказав Лорандо, ­– ти моя дружина. В Бандорі тебе з Андріяшкою поселять у Редвол, виділять вам окрему кімнату. У вас там буде все, що ви захочете: слуги, хороша їжа, одяг, а коли війна закінчиться, я назавжди до вас повернусь.

   ­– Слуги, їжа, одяг… Хіба цього я хотіла? Мені треба, щоб ти був поруч. Я стільки років тебе чекала не для того, щоби знову розлучитися.

   ­– Кохана, зрозумій мене. Я і сам після довгої розлуки дуже не хочу з тобою розлучатися. Мені набридла війна. Я хочу простого людського щастя, але там далеко, в місті Аріанна, в гаремі полковника Калчана живе моя мама. Їй там погано, і я маю її звільнити. Коли вона вийде на волю, я кину військову службу, і ми з тобою заживемо в щасті.

   ­– Ні, мені не пережити другої розлуки з тобою, ­– сказала Іді, ­– я поїду з тобою.

   ­– Іді, тобі неможна, там дуже небезпечно. Я не можу ризикувати тобою й Андріяханом, –­ заперечив Лорандо, ­–  Ми все одно будемо бачитись. Я до вас приїжджатиму.

   Лорандо вийняв із-за пазухи кулон:

   ­– Візьми цю річ. Я ж для тебе її виборов на ярмарку. Хай вона завжди нагадує тобі про мене, а мене про тебе нагадуватиме фігурка з твоїм образом, яку я знайшов однієї ночі.

   Напівгум поклав коштовність у руки дружині. Іді промовчала. Вона нічого не могла промовити. Лорандо обійнявся і поцілувався з нею на прощання.

   Всі пасажири зайняли свої місця. Кибитки поїхали на північ. Лорандо довго дивився їм услід. Здавалося, тільки що він утішав свою дружину, а тепер і сам ледве не плаче по тій же причині, сам не вірить тому, що їй говорив.

   Рать почала строїтись. Матиан сказав своїм воякам декілька слів і пішов перевіряти, чи всі на місці. Лорандо він побачив стоячим на перехресті.

   ­– Ми скоро вирушаємо, ­– сказав йому князь. Напівгум відізвався:

   ­– Я готовий.

   ­– Чогось я не чую бойового духу в твоєму голосі, ­– мовив Матиан. ­­– Чому так сумно?

   ­– Від того, що знову надовго розлучаюся з Іді, ­– пояснив Лорандо. ­– Сім років ми були далеко один від одного. Я нарешті знайшов її, та наші шляхи знову розходяться. Їй на північ, мені на південь.

   ­– Вище носа, ­– сказав князь. ­– Твоїм людям потрібен веселий воєвода. Я он зі своєю теж часто розлучаюся. Безумовно, і їй, і мені важко переживати ці часи, та астраханському народові потрібна моя допомога. Я не можу залишити його супостату на поталу. Приведи скоріше себе до ладу. І взагалі, тобі варто змінити обладунки, а то в них ти схожий на гума, та й дірка он, ззаду.

   ­– Ні, ­– відказав Лорандо, ­– ці обладунки дорогі мені. В них я пів-Кармілії обійшов, поки вернувся додому з полону.

   ­– Ну як знаєш. Тільки якщо який-небудь неприятель підкрадеться до тебе ззаду і всадить у спину списа через дірку на твої дорогоцінних обладунках, буде вже пізно, ­– застеріг князь і пішов далі. Лорандо трохи ще постояв і направився у стрій.

 

   Полковник Калчан був сам не свій. На його плечі звалилася купа проблем. З усіх фронтів надходили вісті про поразки. Ресурсів з Аріанського округу для фронтовиків вижати вже було ніяк. Голодний народ ось-ось повстане, а вояків для придушення повстання не вистачало.

   Особливо непокоїла його поразка гумів на північно-східному фронті, куди був відісланий Лорандо. Джаконг передавав йому, що на фронт той так і не з’явився. Ще й плітки ходили про його несподівану смерть. Полковник навіть не знав, що і думати.

   Про візит довгоочікуваних вісників йому доповіла охорона. Калчан наказав їх пустити. До його кабінету забігли Лемендос і Янцз’Олель. Обидва вони виглядали так, ніби вони сильно до нього спішили.

   Прибулі наввипередки намагалися щось сказати полковнику, але той зупинив їх:

   ­– Тихо! Якщо ви один одного будете намагатися перекричати, я нічого не зрозумію. Давайте по порядку. По-перше, Янцз’Олелю, привіт. Ми сім років з тобою не бачились, і одразу вриватися, говорячи бозна-що, до вищого за рангом ­– не ввічливо.

   ­– Пробач, Калчане, винуватий, ­– вибачився сутенер.

   ­– А тепер розказуйте по черзі, що хотіли мені сказати, ­– мовив полковник.

   ­– На північно-східному фронті наші війська повністю розгромлені. Весь північний Маршанг, у тому числі і моя Резиденція, опинились у руках сволоти, ­– пояснив Янцз’Олель.

   ­– Я це і без тебе знаю! ­– розізлився Калчан. ­– Мене цікавить тільки одне питання. Що з моїм сином Лорандо? Де він зараз?

   ­– Лорандо ­– зрадник, ­– сказав Лемендос, ­– він дезертирував з армії і вбив багато гумів.

   ­– Що це ти верзеш?! ­– ще більше розсердився полковник. ­– Не смій більше на брата наговорювати!

   ­– Це правда, ­– підтвердив Янцз’Олель, ­– Лорандо нас зрадив. Пам’ятаєш, Калчане, як ми укладали з тобою угоду про те, що я купляю у Лемендоса одну дівицю і нікому її не віддаю? Так ось, твій молодший син побачив її, коли заходив до мене на ніч. Він хотів викупити її. Я же, пам’ятаючи про наш договір, відмовив йому в цьому. Тоді вночі він намагався її викрасти. Його вдалось узяти. Я посадив Лорандо в камеру і зібрався відіслати Джаконгу доповідь про це. Але твій син якимось чином утік та ще й організував повстання моїх рабів. Що потім з ним сталося, я не знаю. До замку підійшли мартинівці, і я залишив його зі своїми людьми.

   Калчан крикнув на Янцз’Олеля:

   ­– Ідіот! Це ти у всьому винен! Якби ти віддав йому цю дівку, він ніколи би не пішов на зраду!

   ­– Ну звідки я міг знати, звідки? ­– виправдовувався сутенер, ­– ми же домовлялися, що я нікому її не віддам! Я не міг порушити договір без твоєї згоди.

   До нього приєднався Лемендос:

   ­– Тату, Янцз’Олель ні в чому не винен. Лорандо все одно би нас зрадив. Він не наш. Він виродок.

   ­– Годі! Ви обидва мені набридли! ­– крикнув Калчан. ­– Геть! Я хочу побути на самоті!

   Ображені візитери вийшли, грюкнувши дверми, і довго обговорювали гостинність, з якої їх прийняв полковник.

   Калчан зачинився в кабінеті і став обдумувати своє попереднє життя. Йому було боляче як ніколи. Він знову втратив свого улюбленого сина, на цей раз остаточно. Можливо полковнику легше було би знати, що Лорандо загинув у бою за Гумію, ніж від усіх чути, що він злочинець, зрадник, не знаючи при цьому, що з ним. Калчан гірко картав себе за те, що колись розлучив його з коханою. Він випив чашу міцного вина і гірко заплакав.

   Два дні його слуги й охоронці не знали, що робити. Їх хазяїн не виходив з кімнати, відмовлявся від їжі, сварив кожного, хто звертався до нього. Аріанський округ весь цей час фактично був без влади. Майже всі бригадири і половина сотників поїхали на війну, а сотники, що там залишились, не могли упоратися. В окрузі вже почалися локальні повстання.

   Незабаром у місто повернувся лорд Джаконг. Йому розповіли, що робиться з полковником, і він одразу поспішив до замку коханого.

   Там творився безлад, не кращий за той, що охопив округ. Поки хазяїн замку впав у депресію, прислуга, раби і рядові вояки, що були на його утриманні, відбилися від рук, відчувши свободу від полковникового контролю. Всюди було не прибрано. У складах на свій розсуд господарювали «сволота», а рядові гуми, не чинячи опору черні, і самі раді до них приєднатися.

   Джаконг постукав у двері Калчанового кабінету, але йому ніхто не відчинив. Лорд намагався підслуховувати, стукати сильніше, та це нічого не давало. Тоді Джаконг вирішив висадити двері і одним ударом зламав замок.

   Він якраз це зробив вчасно. В той момент, коли лорд вибив двері, Калчан намагався себе зарізати. Джаконг вихопив ножа з його рук і став його вмовляти:

   ­– Не роби цього. Не треба. Давай поговоримо.

   ­– Не заважай! ­– крикнув полковник. ­– Я не хочу жити, не хочу! Ти це розумієш?! Не хочу! Залиш мене в спокої!

   ­– Ні, Калчане, я тебе не залишу. Ми ж друзі. Поговори зі мною, ­– сказав Джаконг.

   ­– Лорандо зрадив Гумію. Це я у цьому винен! Дай мені померти! ­– вередував Калчан.

   ­– Ні! ­– крикнув лорд. ­– Я не дозволю тобі померти! Зараз ти заспокоїшся і вислухаєш мене уважно! У зраді Лорандо твоєї вини немає. Ти хотів як краще. Ти все робив для нього. Зрозумій, що він просто балуваний. Ти весь час давав йому все найкраще, от він і зіпсувався, а коли побачив, що не всі його капризи виконуються, підступно зрадив нас. У нього просто не було совісті. Забудь краще його. Він не достойний твоїх страждань.

   ­– І що я чую?! ­– обурився Калчан. ­– Це говориш ти, той, хто весь час хвалив мого Лорандо. Та в нього совісті було побільше, ніж у всіх нас, разом узятих. Це гумський народ балуваний, система наша зіпсоване, але не мій син. Невже ти не бачиш, що наша прогнила держава, яка тримається на диких дідівських звичаях приречена на загибель? Лорандо як ніхто це розумів і на відміну від нас намагався хоча би щось зробити. Гумію треба реформувати, інакше вона загине. Війна, яку ми зараз нажаль програємо, це чудово показує. Якщо ми з народом і далі будемо поводитись, як із собаками, він нас змете.

   ­– Не змете, ­– заперечив Джаконг, ­– Гумія нездоланна, бо її великі боги охороняють. Сволота не заслуговує жодних пільг. За велінням богів народ повинен служити гумам і не має права нічого від нас вимагати, бо ми є брані, і так буде вічно.

   ­– Схаменися! ­– сказав Калчан. ­– Де твої боги?! Будулай, Балай, Гудлай, агов! Я вас не чую! Де ви?! Бачиш, ніхто не відізвався. Якби все було би так, як ти кажеш, ми зараз би не терпіли таких поразок у війні і легко здолали би сволоту. Гумія загине, якщо ми не переглянемо ставлення до навколишнього світу. На одних звичаях і вірі вона не втримається.

   Друзі до кінця дня продовжували дискутувати. Полковник так і не зміг переконати лорда провести лібералізацію провінції Маршанг, зате лорд вмовив його продовжити життя.

   Через рік Калчан відійшов від горя і намагався про минуле не згадувати. З часом він навіть погодився призначити Лемендоса Аріанським сотником (цю посаду раніше займав Лорандо). Тепер його старший син був задоволений. Він вже не боявся, що брат знову повернеться.

   У Янцз’Олеля справи пішли погано. Бандор і його союзники поступово захопили всі його борделі. Із багатств своїх йому врятувати майже нічого не вдалося. Сутенер розорився. Власного дому він теж більше не мав, тому переїхав у замок брата Джаконга. Лорд призначив його бригадиром з жіночих справ в Аріанні.

   Князь Матиан продовжував наступати. Він все ближче і ближче підходив до столиці Маршанга. Бандорська армія з роками війни окупувала всю Каліхантію і північноастраханські землі. Об’єднана дродзко-кармільська армія зайняла південний Маршанг. На руїнах давно знищеного Бедрангом Астраханська почалося будівництво нового міста.

   Багатостраждальний астраханський народ довго терпів неволю. Коли ж визволителі підходили все ближче, а визиски зі сторони гумів ставали все більші, їх терпінню настав край. Локальні повстання в Маршанзі переросли у масові. Повстанці переходили на сторону Бандора і поповнювали дружину добровольців, командиром якої князь призначив Лорандо.

   Військовий талант його, що дав Гумії багато перемог, відтепер приносив їй одні поразки, а добровольцям Бандора ­– успіх. Лорандо швидко зміг колишніх селян і міську бідноту перетворити у справжніх вояків. Його люди йщли в бій з великим завзяттям.

   Кожен рік напівгум приїжджав на місяць до сім’ї, в Редвол. У 341 році Іді народила йому доньку Ларису. Коли його відпустка закінчувалася, вони листувалися. Хоча подружжя й сумувало однин за одним в розлуці, їм не було вже так сумно й самотньо.

   Князь подбав про те, щоби син Лорандо Андріяхан і його друг Маклай, син убитого Миколая, отримали в Редволі хорошу освіту. Військовій майстерності він учив їх сам, і обидва учні виявилися здібними до ратного ремесла.

   Настав 352 рік. Андріяхану виповнилося сімнадцять, а Маклаю ­– шістнадцять років. Їм належало пройти посвяту у мартинівці. Матиан привів їх до відновленого гобелену Мартина Воїтеля і став підбивати підсумки за роки навчання:

   ­– Ну ось і все. Минуло одинадцять років відтоді, коли ви вперше переступили поріг Редвола ­– оплоту астраханського для боротьби за свободу. За цей час я навчив вас усьому, що знав, і думаю, що недарма. Тепер ви готові займати високі ранги в дружині мартинівській. Для того, щоби затвердитись у ній, вам доведеться пройти перший бій. Війна з Гумією скоро закінчиться. Наші відвоювали в супостата астраханську землю, але її серце, місто Аріанна, досі знаходиться в руках неприятелів. Це місто зараз оточене нашими військами, і ви маєте прийняти участь у його захваті.

   ­Андріяхан одразу зрадів:

   ­– Князю, ти дійсно хочеш відправити нас на війну, до мого батька?

   ­– Саме так, ­– підтвердив Матиан, – перед гобеленом Мартина Воїтеля, засновника мартинівського руху, присягніть на вірність астраханському народу. Потім я вручу вам зброю, спорядження, клейноди, і можете готуватися до походу.

   Після прийняття присяги хлопці стали збиратися. Князь видав їм бойове спорядження і коней. Крім того кожен отримав у своє розпорядження по тритисячному загону мартинівців.

   Наступного дня матері і маленька Лариса проводжали їх у дорогу. На душі у жінок було неспокійно, бо їх сини і брат вирушали у свій перший військовий похід, з якого живими могли і не повернутися.

   Юні командири попрощалися з рідними і поїхали на південь. Людей своїх вони вели разом, одними загоном, і командували також разом.

   Вже позаду залишилися стіни Бандора. Далі їхня дорога проходила через тайгу, славні міста Трикнідакна і Стеблов. Чим ближче хлопці підходили до пункту призначення, тим страшнішими їм показувалися наслідки війни. Спалені села траплялися на шляху все частіше. У селах, що вціліли, люди пухли від голоду, плакали при дорозі чи просто втрачали розум. Бачили хлопці гори останків загиблих гумів і тих, що полягли у боротьбі з ними. Було ще багато страшних речей, які вони бачили і які не передати словами.

   Околиці Аріанни переповняли вояки різних національностей. З півночі місто штурмували астраханці й каліханти, а з півдня в нього ломилися дроджці з кармілами. Штаб Лорандо, до якого їхали юнаки, розташовувався у колишньому селі Лемендоса, селі, де народилися Іді, Маклай і був жорстоко вбитий Миколай. Село було перероблене на військовий табір, і про минуле в ньому нічого не нагадувало.

   Лорандо хлопці побачили біля входу у штаб. Не помічаючи їх, він наглядав за штурмом.

   ­– Привіт, тату, ми вже тут, ­­– сказав йому Андріяхан.

   Лорандо роззявив рота. Для нього це була повна несподіванка. Трохи почекавши, він запитав:

   ­– Як ви тут опинилися?

   ­– Нас князь прислав на перший бій, ­– пояснив Маклай.

   ­– Я радий вас бачити, ­– сказав напівгум, ­– буду вдячний Матиану за таку зустріч.

   ­– А як у тебе справи? ­– поцікавився Андріяхан.

   ­– Місто скоро буде в наших руках, ­– гордо відповів Лорандо. ­– А ви самі приїхали?

   ­– Ні. З нами ще шість тисяч мартинівців. Їх довірив нам князь, ­– сказав Маклай. Андріяхан вирішив перейти до справи:

   ­– Куди нам прилаштуватися? Ми теж маємо внести свій вклад у битву за місто.

   ­– Беріть он ті тарани і довбіть стіни, поки не проб’єте входу туди, ­– наказав Лорандо, вказуючи на стоячі біля штабу стінобитні машини.

   Юні командири поспішили виконувати вказівки воєводи. Вояки, що були під їхнім керівництвом, разом з усіма стали таранити огорожу Аріанни. Через удари таранів від укріплення сипались осколки. Місцями проскакували іскри. Гуми не збиралися без бою здавати місто. Вони метали у нападників залпи стріл і каміння. Від цього таранників захищали стоячі позаду лучники, пускаючи в гумів зустрічні залпи стіл.

   На перший же день своєї першої битви хлопці добилися великого успіху. У місці стін, що атакували їхні тарани, з’явилася пробоїна. Андріяхан від радості закричав:

   ­– Ура, товариші!!! Вхід у місто відкритий!!!

   Почувши це, Лорандо наказав Андріяхану і Маклаю ввести своїх людей через пробоїну. З ними він послав іще десять тисяч вояків. Усі інші продовжували штурм. Союзники пішли в атаку. Гуми кинулися до дірки, щоби не пустити ворогів в Аріанну, та їх було менше. З боєм опір захисників удалося подолати. Воїни, що увірвалися до міста, стали допомагати соратникам ззовні. Вони відігнали гумів від воріт і відкрили ще один прохід.

   В Аріанну увійшло ще двадцять тисяч воїнів на чолі з Лорандо. У місті почалися вуличні зіткнення, і всі вони закінчувалися на користь союзників. Прості міщани не стали допомагати жодній із воюючих сторін. Вони просто поховались у своїх домівках і з жахом дивилися в вікна.

 

   Полковник Калчана сидів у залі свого замку і молився богам. Він знав, шор приречений, та й у вірі теж сумнівався, але іншого виходу, крім молитви сумнівним богам, у них не було. Дві тисячі вояків, що були в місті, не зможуть його захистити, а тікати нікуди. Всюди облога. За його переконаннями, краще загинути в бою, ніж під час втечі.

   До зали зайшов Лемендос. Він був увесь спотілий, буцімто дуже сильно спішив за батька. По його обличчю було видно, що він не в настрої.

   ­– Чого нового? ­– спитав Калчан у сина.

   ­– Нічого доброго, ­– відповів Лемендос, ­– сволотська армія вже прорвалась у місто. Ти не уявляєш, чого я ще там бачиш. Військо вороже очолює ніхто інший як мій молодшенький братик.

   Полковник зрадів:

   ­– Так значить Лорандо живий і знаходиться в місті? Я маю з ним зустрітися.

   Лемендос сказав, не розуміючи:

   ­– Ну чого ти радієш? Навіщо тобі з ним зустрічатися? Він зрадив Гумію і воює на боці сволоти. Твій колишній син ­– наш ворог.

   ­– Не колишній! ­– суворо сказав Калчан. ­– Лорандо завжди буде моїм сином! Я піду до нього і на колінах буду просити пробачення, а якщо знадобиться, то й сам перейду на їх сторону, тільки би з ним помиритися!

   ­– Ти що це говориш?! ­– обурився Лемендос. ­– Заради того, щоби помиритися з тим виродком, ти готовий скоїти те ж, що і він?! Та ти після цього такий же зрадник! Ти не достойний священного сану і рангу полковника!

   Полковник розсердився і дав сину ляпасу. Лемендос упав, а з губ його пішла кров.

   ­– Ти не маєш права таке говорити мені, шмаркачу! Я дав тобі все, і я же все заберу назад! ­– крикнув Калчан. ­– Відтепер ти не сотник, а просто рядовий! У брата твого були поважні причини піти на зраду, і в цьому винен тільки я! Він ­– достойний чоловік, а ти і в підметки йому не годишся! Пішов геть з мого дому!

   Лемендос встав на нього. Весь на нервах і переповнений злоби, він заревів:

   ­– Ні!!! На цей раз усе буде по-моєму!

   Розлючений син вихопив кинджал і засадив його батьку в живіт. Поранений Калчан, стікаючи кров’ю, впав на коліна. Лиходій схопив його однією рукою за волосся, а другою ­– за горло:

   ­– Думай, на кого поліз, сволото! Тому, хто насмілиться йти проти мене, пощади не буде! Ти став на моєму шляху і здохнеш за це!

   У муках Калчан намагався ще щось сказати, але син стиснув йому горло обома руками. Батько став задихатися. Коли він вже не подавав ознак життя, лиходій відпустив його:

   ­– Прощавай, тату. Ти сам напросився.

   ­– Вбивця, ­– почувся ззаду жіночий голос. Лемендос обернувся. На нього дивилась Іренія, мати Лорандо. Охорони біля гарему більше не було, і вона вирішила, користуючись моментом, прогулятися по коридорам замка. Сварка, що доносилась із зали, змусила її затаїти подих. Коли жінка насмілилася заглянути туди, то побачила страшну картину вбивства і захотіла сказати лиходію, що його злочин помічено.

   ­– Йди сюди. Я дещо тобі дам, ­– хитро покликав її Лемендос.

   Іренія відчула, що може зараз піти слідом за чоловіком, і побігла. Лиходій узяв меч і кинувся за нею:

   ­– Стій, дурна! Тобі від мене все одно не втекти!

   Гонки по коридору могли закінчитися фатально. Вбивця біг швидше. Він майже вже наздогнав свою потенціальну жертву. Добігши до дверей у гарем, жінка зайшла туди і закрилася з середини на засув.

   Після безрезультатних спроб зламати залізні двері Лемендос впав у відчай. Іренія знає про його злочин і може розповісти це будь-кому. Думаючи, як вийти з положення, він згадав про своїх давніх спільників і викликав їх до себе.

   Всі вони з’явилися до свого командиру швидко. Тепер їх було всього семеро. Лемендос показав їм труп полковника. Вояки були в шоку:

   ­– Нічого собі. Хто це його так?

   ­– Мій батько зрадив Гумію, ­– став пояснювати начальник. ­– Лорандо живий і стоїть на чолі сволотської армії, а батько вів з ним таємні переговори про те, аби й самому перейти на сторону ворогів. Він і мене хотів примусити відректися від Батьківщини заради безбожної влади Матиана. Я відмовився, і Калчан розпочав мене бити. Мені довелося зарізати його. Іншого виходу я не мав. На моє нещастя це побачила мати мого братця і мабуть розказала іншим батьковим дружинам. Якщо про все це дізнається лорд Джаконг, мене будуть судити.

   ­– А за що тебе судити? Ти все правильно зробив. Полковник вчинив зраду та ще й напав на тебе, ­– заспокоювала його банда.

   ­– Не так все просто, ­– сказав Лемендос, ­– ця сволотянка мене ненавІдіть і всі факти може перекрутити по-своєму, на шкоду мені. Джаконг, звичайно, скоріше повірить дружинам Калчана, ніж мені. Я ніколи не користувався його довірою.

   ­– І які будуть накази? ­– спитали спільники.

   ­– Позбавитись тіла і ліквідувати весь батьків гарем, ­– промовив Лемендос. ­– Жодна з його дружин не повинна вижити. Оскільки я являюся єдиним спадкоємцем Калчана, все його Доро тепер моє, і ви отримаєте високу винагороду за вірну службу.

   Бандити з усім погодились і поспішили виконати накази отамана. Лемендос зітхнув із полегшенням.

   Поки лиходій убивав батька, Маклай з Андріяханом покоряли Аріанну. Їх об’єднаний, двоєдиний загін діяв швидко й успішно. За досить короткий строк вони захопили шість кварталів. Усі інші загони, разом узяті, за такий же час не змогли побити цей результат.

   ­– В цьому місті є за що поборотися, ­– дивувався Андріяхан.

   ­– Так, ­– погодився Маклай, ­– стільки нових трофеїв завоювали, і все це завдяки моїм бійцям.

   ­– Чому це тільки твоїм? ­– заперечив Андріяхан. ­– Мої теж добре себе проявили.

   ­– Мої вояки сильні, а твої мало каші їли, ­– вихвалявся Маклай.

   ­– Зате мої добре з луків стріляють, а твої постійно мажуть, ­– висловив Андріяхан зустрічний аргумент.

   ­– Лук ­– це не серйозно. Воїн має бути сильним і добре володіти холодною зброєю, ­– промовив Маклай. ­– Мої і без луків упораються, а чого ти доб’єшся зі своїми лучниками?

   ­– А навіщо нам взагалі сперечатися? Давай розділимось і перевіримо, хто кращий, ­– запропонував Андріяхан. ­– Чий загін більше здобуде цінних трофеїв, той і переможець.

   ­– Давай, ­– погодився Маклай, ­– але ти програєш.

   ­– Це ми ще подивимося, ­– відповів Андріяхан.

   Два друга зі своїми вояками розійшлися в різні боки. Андріяхан просувався на південь міста. По дорозі він очистив від гумів три квартали, захопив два замки і концертну залу. Мало-помалу хлопець дістався до самого центру Аріанни. Більш гарно замку, ніж той, що стояв там, його очі ніколи ще не бачили. Редвол був звичайно втричі більший, але поступався своєю красою.

   По формі будівля нагадувала дев’ять концентричних циліндрів, накладених один на другий. Кожен із них мав висоту двадцять метрів. Радіус найнижчого циліндра дорівнював п’ятдесяти метрам. Радіус кожного наступного ярусу був на п’ять метрів менший за радіус попереднього.

   На верхівці замку стояла велика кам’яна квітка лаванди. Поля нижчих ярусів заставлені різним: статуями, воїнськими баштами, клумбами. Бічні стіни циліндрів мали різний колір, тим світліше, чим вище: найнижчий ярус був чорний, а найвищий ­– білий. Усі двері, балкони і віконні рами замку зроблені з золота.

   Територія, прилягаюча до замку, огороджувалася бронзовим решітчастим парканом висотою два метри. Північний двір був призначений для зустрічі гостей і проведення зборів. З того боку знаходилися ворота ­– парадний вхід в замок. Від воріт до дверей у замок вела рівна дорога, а по бокам від неї розташовувалися ряди лавок.

   Південний двір слугував для відпочинку. Через усю його територію пролягав довгий басейн, а через басейн прокладений срібний місток. На західному, робочому дворі, стояли придворні майстерні, а на східному ­– сади, де вирощували фруктові дерева і квіти.

   ­– О це хата! ­– подумав Андріяхан. ­– Там повинно бути повно хороших трофеїв. Буду брати цей замок. Маклай тепер точно програє.

   Хлопець наказав іти в атаку. Тараном мартинівці висадили ворота і вторглися у двір. Командир повів їх до дверей замку, але тут весь загін наразився на обстріл зверху. Стоячі на баштах гуми закидали їх каміннями. Тоді Андріяхан дав наказ стріляти. Мартинівці взялися за луки, та безрезультатно. Гуми були недосяжні для їхніх стріл.

   Узяти цей замок було не просто. Ця справа, схоже, могла затягнутися надовго. Всі попередні замки хлопець брав одним махом, а тут такий розкішний, і на тобі. Йому все ж не терпілося потрапити туди.

   Ризикуючи своїм життям, Андріяхан кинувся вперед напролом, а його загін дивився вперед і думав, чи не з’їхав їхній командир часом з глузду. Каміння летіло на нього, та юнаку вдавалося оминати його. Коли він уже знаходився біля самого замку, за ним кинулась охорона, стояча біля входу.

   Андріяхан дістав канат із гаком на кінці й кинув його вверх. Коли гак зачепився за стінку балкона, він став лізти по канату. Один гум хотів полізти за ним, але хлопець спихнув його з канату ногами. Охорона вирішила скористатися луками, щоби зупинити юнака. Гуми почали заряджати луки, та їм заважав обстріл з боку мартинівців. Доки вони возились, Андріяхан встиг видертись на балкон і залізти у вікно.

   Він вийшов з кімнати, до якої потрапив, і сходами пішов на верхні поверхи, щоб не бути знайденим охороною, яка його помітила.

   Піднявшись на восьмий поверх, хлопець зайшов у одну велику світлицю. Вона виявилась іще розкішнішою, ніж замок ззовні. Підлогу та стіни в ній вкривали оксамитові килими. На вікнах висіли шовкові занавіски. Меблі всі виготовлені з сандалового дерева і слонової кістки. Столи виставлені золотим та срібним посудом. На підвіконнях стояли золоті статуетки, прикрашені самоцвітами глечики з вином і такі ж самі горщики, в яких росла лаванда та інші «священні» рослини.

   Андріяхан склав до свого ранцю речі, що сподобалися йому найбільше. Перед тим, як піти у пошуках ще чогось, він вирішив влаштувати у світлиці погром. Хлопець став перевертати столи, топтатися черевиками по ліжку і стільцях, бити глечики, тарілки та квіткові горщики, зривати килими та занавіски, розливати вино. Раптом двері до кімнати відкрились, і туди зайшов хтось, промовивши знайомим голосом:

   ­– О, кого я бачу? Ти ж Андріяхан, раб мій.

   Юнак обернувся. Перед ним стояв його колишній хазяїн Янцз’Олель. Хлопцю ясно згадалися важкі часи його раннього дитинства. Зараз він стояв, уклонивши перед ним голову, як тоді, знову відчув себе рабом, а екс-сутенер посміхнувся:

   ­– Я в останній раз тебе бачив зовсім малим. Дивовижно. Одинадцять років минуло, а ти виглядаєш так само, лише став більшим. По закону ти все ще залишаєшся моїм рабом, незалежно від того, ким тебе вважає твоє нове оточення. Здай зброю мені, своєму хазяїну, і прибери за собою безлад, що накоїв тут.

   В Андріяхана спрацював умовний рефлекс покори, накладений ще у дитинстві. Він вже зібрався виконувати наказ, але раптом схаменувся. Згадавши, що він воїн, а Янцз’Олель ­– ворог, через якого йому малому та його матері довелося пережити чимало горя, хлопець вихопив меча і кинувся на нього, крикнувши:

   ­– Ти мені не хазяїн! Негідник! Я вб’ю тебе!

   Гум був готовий до цього. Хватаючись за свою зброю, він став до бою з колишнім рабом. Однак старому Янцз’Олелю, у якого до того ж були нелади з фехтуванням, не вдалося скласти гідну конкуренцію юному, спритному і вмілому бійцю. Андріяхан вибив меча з рук противника. Перемога майже опинилася в його руках.

   Він змахнув зброєю і різко пішов на ворога. Юнак не знав тоді, що розлите під час погрому вино на підлозі зіграє з ним злий жарт. Андріяхан у найвідповідальніший момент послизнувся на винній калюжі. Його противник скористався таким шансом одразу. Як тільки хлопець опинився на підлозі, він став на нього ногою і підняв свій меч:

   ­– Ти проколовся. Я придушив твій бунт, і це дуже погано для тебе скінчиться. Раб, який намагався вбити свого хазяїна, мусить померти!

   Янцз’Олель замахнувся мечем, але одразу рубати голову не став. Йому хотілося потішитись перемогою перед переможеним.

   Андріяхан готувався до смерті. Поки його ворог тішився, він згадував минули. Перед ним виникли картинки з дитинства. Знову бачив він, як сутенер свариться і б’є його матір, а його самого зачиняє в казематі; бачив він, як гірко плакала Іді, інші жінки, насильно загнані в проституцію, а також їхні діти. Невже він загине від рук мерзотник, який завдав його близьким стільки страждань? «Ні! Не бути цьому!» ­– вирішив хлопець.

   Зібравши всі свої сили, Андріяхан зробив відчайдушний ривок. Янцз’Олель від цього втратив рівновагу і впав, знову втративши меч. Юнак накинувся на нього з кулаками і наносив удари щиро, з усією душею.

   В рукопашному бою екс-сутенер теж виявився слабким. Спочатку він навіть брав верх над противником, але зберегти свої позиції не зміг. Андріяхан лупцював його кулаками і ногами, а коли ворог втратив здатність оборонятися, почав бити його головою об стіну. Він так ненавидів Янцз’Олеля, що продовжував побиття, коли той був уже мертвий.

   Як тільки голова колишнього хазяїна стала повністю розбита, хлопець направився до виходу. Між цим його неприємності тільки починалися. Двері знову відкрилися, і до кімнати зайшов володар замку, лорд Джаконг, і одинадцять його вояків. Бігти не було куди. Битися з усіма теж не мало сенсу. Юний воїн потрапив у пастку.

   Джаконг нахилився над убитим:

   ­– Ах, мій брат, мій бідний брат. Зв’яжіть зараз же цього вбивцю!

   Андріяхан відчайдушно захищався, та їх було надто багато. Гуми звалили його з ніг, відібрали зрою, зв’язали руки і потягли до каземату. Тим часом його загін, що намагався захопити замок, був розбитий.

   Лорандо не знав іще, в які проблеми вляпався його син. У нього були свої клопоти. Він отримав можливість нарешті зробити те, заради чого власне і пішов у бандорську армію, ­­– витягти мати з батькового гарему. Напівгум повів свою рать до рідного замку.

   Там біля входу охорони не було. Дружинники потрапили туди без ускладнень. Першим до замку ввійшов Лорандо. Своїм воякам він звелів захопити приміщення, а сам пішов до гарему.

   Проходячи по коридорам, напівгум нікого не зустрів. Гарем теж не охоронявся, і двері туди не були зачинені. За тими дверима чулися жіночі крики, а в кімнатах нікого не було. Лорандо оголив меч і з тривогою побіг у бік, з якого доносилися крики. Кричали з самої останньої кімнати. Напівгум смикнув за дверну ручку, та двері не відчинилися. Тоді він ударив по ній бойовою палицею з усієї сили. Це допомогло. Двері впали.

   Підлога в кімнаті з вибитими дверима була вся червона. На ній, у кривавих калюжах, лежали вбиті дружини Калчана. В цей момент, коли Лорандо туди потрапив, живими залишилися тільки три дружини його батька. Серед них була і мати його, Іренія. Увійшов би він трохи пізніше, то і цих жінок настигла би так ж трагічна доля. Різню проводили восьмеро гумів ­– Лемендос і його спільники. Поява незваного гостя відволікла їх від жорстокої справи.

   ­– Ах, яка несподіванка, ­– промовив Лемендос. ­– Не думав, братику, що колись іще тебе побачу.

   ­– Я вражений тобою, Лемендосе! ­– промовив Лорандо. ­– Ти же справжнісіньке чудовисько! Тільки подивись, до чого ти дійшов! За що ти їх так? Що вони тобі зробили?

   ­– Це не твоя справа! ­– закричав лиходій. ­– З твоєю матусею те саме буде!

   ­– Тільки спробуй! Тому, хто посміє її зачепити, пощади не буде, ­– пригрозив Лорандо.

   ­– Молись краще, братику, аби тебе пощадили, ­– засміявся Лемендос злющим сміхом, що пробудив в Іренії страх за свого сина. Боячись з його життя, жінка сказала:

   ­– Синку, бережись. Залиш мене і рятуйся сам, доки не пізно. Ти же знаєш, що він ні перед чим не зупиниться.

   ­– Я не піду, ­– рішуче заперечив Лорандо, ­– замок знаходиться у моїх руках. Тільки я вправі диктувати тут свої умови.

   ­– Ви тільки подивіться, який він настирний. Убийте його, а з бабами кінчимо потім, ­– наказав Лемендос.

   Бандити кинулися на напівгума. Він став відбиватися. Йти одному проти кількох для нього давно вже було звичною справою. Двох нападників одразу на той світ направила бойова палиця. Потім ще двоє полягли через меча. Три останніх бандити ще трохи поборолися, а потім побігли до виходу. Лемендос залишився з братом один на один.

   ­– Ти програв, ­– сказав Лорандо, ­– звичайно, ми тут можемо влаштувати дуель, але навіть якщо ти переможеш, тобі звідси не вибратися. В замку мої люди. Вони не пустять тебе просто так, але ми брати, і я дам тобі останній шанс. Залиш назавжди астраханську землю і не попадайся більше на очі моїм близьким. Я попрошу, аби в замку тебе ніхто не чіпав.

   Лемендос, не сказавши ні слова подяки за подароване життя, пішов геть. За наказом брата дружинники провели його до виходу. З Маршангу треба було терміново тікати. Залишалося тільки вирішити проблеми, які виникли з поверненням Лорандо до замку, бо щоби приховати один злочин, він скоїв іще багато нових, а брат завадив йому прибрати всіх свідків. Виникла загроза, що про все це дізнається Джаконг. З ним негайно треба було домовитися.

   Проходячи по вулиці, лиходій сховав обличчя. Гумам перебувати в місті було небезпечно. На дорогах стояли ряди дружинників. Аби не привертати їхню увагу, він викинув гумські обладунки і вдяг на лоба пов’язку. Йти йому було страшно.

   Бої в Аріанні вже скінчилися. Майже все місто контролювали союзники. Гумська влада ще трималася тільки в замку лорда. Люди почали виходити з домівок. Для них тепер небезпеки нічого не являло. На обличчях міщан спостерігалася радість. Вони віднині вільні. Роки гумського ярма для них скінчилися.

   Ворота до володінь Джаконга виявились вибитими, а двір засипаний загиблими мартинівцями. Лемендос пройшов по коридору і зайшов у світлицю хазяїна. Лорд сидів засмучений.

   ­– Що сталося, Джаконгу? ­– спитав Лемендос.

   ­– Твій племінник заліз у замок і вбив мого брата. Ось що сталося, ­– сумно відповів лорд.

   ­– У мене теж є жахливі новини. Ти знаєш, що Лорандо стоїть на чолі сволотської армії.

   ­– Ну, знаю, і що з того? ­– байдуже мовив Джаконг.

   ­– Він захопив замок батька, вбий його і майже всіх батькових дружин. Я дивом уникнув смерті, ­– безсоромно збрехав Лемендос. Ця не зовсім правдива звістка завдала душі Джаконга контрольного удару. Тільки що він утратив брата, а тут ще й дізнався про смерть коханого чоловіка.

   ­– Як же він міг?! ­– скрикнув лорд. ­– Калчан же був його батьком! Ні, я цього йому не пробачу! Він має відповісти за це. Допоможи мені.

   ­– З задоволенням, ­– погодився лиходій, ­– ти казав, що син Лорандо вбив Янцз’Олеля. Що ти з ним зробив, коли його помітив?

   ­– Я посадив його до каземату, ­– відповів Джаконг.

   ­– Це добре, що він у тебе. Цим і притиснемо ми до стіни мого братця. Слухай сюди… ­– і Лемендос поділився з лордом своїм підступним планом.

 

   Наступив вечір. Маклай на славу повоював. Він був упевнений в тому, що виграв парі, та тільки де його суперник? Люди юного командира прочесали все місто, проте ні Андріяхана, ні загону його не знайшли. «Мабуть він у Лорандо», ­– подумав юнак і раптом, згадавши ще одну важливу річ, поїхав до замку воєводи.

   Лорандо займався перевлаштуванням свого родового дому за астраханським зразком. Усю гумську символіку прибрали. Військові балкони й казарми, де жили рядові гуми, тепер займали дружинники армії добровольців. Кімнату для Іренії влаштували всередині, поруч з кімнатою нового хазяїна, а на місці колишнього гарему зробили комплекс кімнат для прислуги. Двох гумських дружин Калчана, що залишилися живими, було вирішено утримувати все життя.

   ­– Де Лемендос? ­– запитав у воєводи Маклай, зайшовши до нього.

   ­– Я його відпустив, ­– відповів напівгум, ­– а навіщо він тобі?

   ­– Чому ти його відпустив? ­– обурився хлопець. ­– Ти же знаєш, що він убив мого батька. Я хотів помститися йому.

   ­– Пізно. Він мабуть уже далеко, ­– сказав Лорандо. ­– Я не міг його вбити. Лемендос був моїм братом. Мого батька, до речі, він теж убив.

   ­– Тим більше. Ти міг його не вбивати, а просто взяти під арешт, ­– мовив Маклай.

   ­– Я не зміг, ­– відповів напівгум, ­– совість не дозволила мені вчинити його методами.­­­­

   ­– Але ж Лемендос ­– ворог астраханського народу, ­– сказав Маклай.

   ­– Йому даний останній шанс. Думаю, більше він нам не зашкодить, ­– пояснив Лорандо. ­– А де Андріяхан?

   ­– Не знаю. Я думав, що він у тебе.

   ­– Ні. Я не бачився з ним пів дня. Пошукай його.

   ­– Ми шукали, все місто обійшли, але його ніде нема.

   ­– Як же так? За місто він не міг поїхати. Навіщо йому це? А замки ви всі взяли?

   ­– Ні, у центрі міста один ще залишився. Його штурм може затягнутися на кілька днів. Хазяїн замку добре підготувався.

   ­– Я знаю його. Це лорд Джаконг. А що ти бачив біля входу в замок?

   ­– Весь двір там усипаний тілами наших. Схоже, що вони намагалися взяти його.

   ­– Це могли бути люди Андріяхана. Я підозрюю найгірше. Можливо, його вже немає в живих.

   ­– Не говори так, Лорандо. Сказане може збутися. Будемо сподіватися, що все в порядку.

   Маклай і Лорандо замовкли. замовкли. Настала повна тиша. Вони думали, куди подівся їх друг і син. Через десять хвилин у двері хтось постукав.

   ­– Заходьте, ­– сказав Лорандо.

   До кімнати зайшов слуга. В руках у нього був пергамент.

   ­– Яка справа до мене буде? ­– спитав напівгум.

   ­– Хазяїне, тобі тут якийсь гум листа передав від лорда Джаконга. Казав, це дуже важливо.

   Слуга віддав пергамент і вийшов. Лорандо розвернув його, подивився і передав Маклаю:

   ­– На, прочитай вголос, а то я від хвилювання не можу.

   Хлопець почав читати:

   ­– Лорандо, твоя зрада ­– це ніщо у порівнянні з тим учинком, що ти сьогодні скоїв. Думаю, мій лист покаже тобі, що ін не залишиться безкарним. Твій син у мене. Якщо не хочеш його втратити, дай мені можливість покинути місто з усім майном і з’явись до мене сам, без зброї. Даю на все про все тобі добу. Якщо за цей час ти не виконаєш моїх умов чи задумаєш напасти на мій замок, я вб’ю твого сина. Джаконг.

   ­– Прокляття! ­– крикнув Лорандо. ­– Я так і знав, що він причетний до зникнення Андріяхана. Що ж робити? Як бути тепер?

   ­– Збери на раду кращих стратегів. Там усе вирішимо, ­– порадив Маклай.

   Лорандо прислухався до хлопця і розіслав запити по своїй армії. Вище командування добровольчої дружини зібралось у концертній залі на раду. Дискусії тривали всю ніч. Пропозицій надходило багато, але жодного путнього. Доходило все навіть до найабсурдніших ідей: загіпнотизувати всіх у замку Джаконга; переодягнути військо в привидів і налякати гумів; принести Джаконгу понівеченого мерця, сказавши йому, що це Лорандо.

   Почало світати. Всі були змучені безсонною ніччю і не могли вже придумати навіть самих дурних ідей. Час залишався тільки до вечора. Врешті-решт Лорандо вирішив:

   ­– Пора закінчувати збори. Ми все одно не зможемо нічого придумати. Прийняти умови Джаконга ­– єдина можливість врятувати Андріяхана. Я готовий принести себе в жертву заради сина.

   ­Стратеги на це одноголосно заявили:

   ­– Ні, ми не згодні. Не можна йти на поводу у ворогів. вітчизні нашій неважливо, ти загинеш чи твій син, а якщо ми відпустимо гумів з усім, що вони награбували, десятки їхніх рабів залишаться в неволі. Краще брати замок.

   ­– Я забороняю, ­– сказав Лорандо, ­– князь призначив мене воєводою, а значить останнє слово тут за мною.

   ­Стратеги заперечили:

   ­– Князь на твоєму місці не вчинив би так. Всупереч твоїй забороні ми почнемо сьогодні штурм. Армія буде згодна з нами.

   Командування зібралося виходити, але їх зупинив Маклай:

   ­– Стійте! Я придумав.

   Люди знову сіли на свої міста і стали уважно слухати. Юнак почав розповідати свій план:

   ­– Якщо ми приймемо умови, Лорандо загине, а раби Джаконга залишаться в неволі. Якщо ми застосуємо відкриту силу, то загине Андріяхан, але крім поступок і сили є ще хитрість. Ми зробимо вигляд, наче приймаємо умови гумів. Лорандо піде здаватися. З ним ми привеземо Джаконгу запечатані винні бочки як дар. Гуми затягнуть вантаж у замок. У бочках ми ж сховаємо не вино, а наших вояків, і коли вороги готуватимуться до від’їзду, вони вилізуть з бочок, і замок опиниться в наших руках. Так що ж, панове, підходить вам моя ідея?

   Командири ще порадувались і вирішили прийняти задум Маклая. Вони узгодили всі тонкощі планованої операції і донесли це до відома воїнів, котрих збиралися взяти для її виконання. Головна роль у ній була покладена на автора ідеї Маклая та його загін.

   Підготовка до операції йшла половину дня. З усього міста було привезено п’ятдесят міцних бочок з-піл вина. У кожну сіли по два мартинівці. Потім їх закрили кришками, що прибили до бочок цвяхами. Аби вояки могли дихати і бачити, що робиться ззовні, у кришках проробили непомітні щілини.

   Бочки завантажили на десять підвід, керованих слугами. Лорандо йшов попереду. Він був обеззброєний. За себе напівгум гне боявся, а переживав лише, що у випадку провалу операції Андріяхан може загинути.

   Замок лорда був уже перед ними. Керуючі підводами слуги пішли геть. Охорона доповіла хазяїну про прибулих. Джаконг вийшов. Після двох душевних потрясінь, пережитих за вчорашній день, на ньому лиця не було. Вночі він заливав своє горе алкоголем. Про похмілля його свідчили мішки під очима.

   ­– Я прийшов, Джаконгу, як ти і вимагав: сам, без зброї, ­– сказав Лорандо.

   ­– Бачу, ­– сердито відізвався лорд, ­– а що це за вози ти з собою притягнув?

   ­– Це тобі подарунок ­– вино, хороше, тільки що з Бандору привезене, ­– пояснив Лорандо.

   ­­– Думаєш відкупитися? Не приймай мене за дурня. Я не алкоголік на відміну від тебе, ­– сказав Джаконг.

   ­– Так що ж, ти відмовляєшся? ­– насторожився напівгум.

   ­– Ні. Хай тут стоїть. Все одно їхати буду, ­– мовив лорд.

   До цього Лорандо був не готовий, адже щоб усе йшло по плану, бочки потрібно доставити в замок. І раптом ідея сама прийшла йому в голову:

   ­– Тут жарко дуже. Воно скисне на вулиці.

   Джаконга це переконало. Рабам він наказав занести бочки в погреб, а воякам ­– узяти Лорандо під варту і вести його за ним. Коли вони були вже в його кімнаті, лорд прибрав охорону за двері. Залишившись наодинці з напівгумом, Джаконг почав розмову:

   ­– Ти здогадуєшся, чому я тебе викликав?

   ­– Тому що я перейшов на бік Бандору, ­– здогадався Лорандо.

   ­– Ні. Це я би ще пробачив, ­– сказав Джаконг. ­– Думаєш, я мені не відомо нічого? Лемендос розповів, що ти вбив свого батька і його дружин. Як ти міг?

   ­– Я їх не вбивав, ­– заперечив Лорандо. ­– Лемендос сам зробив це, а вину всю на мене звалив.

   ­– У мене нема причин не вірити Лемендосу. Він ні в чому не провинився перед Гумією, а ти її зрадив. Хочеш ще, аби я після цього тобі вірив? До того ж у брата твого не було мотивів для вбивства батька, а у тебе вони були, ­– промовив Джаконг.

   ­– Для мене не важливо, віриш ти чи ні, ­– сказав напівгум. ­– Відпусти мого сина.

   ­– Відпущу, але тільки тоді, коли опинюся за містом. Ти відповідатимеш і за свої, і за синові злочини. Зараз у вас буде час попрощатися. Охорона, посадіть його в камеру до того, що арештували вчора, ­– наказав лорд.

   Конвой зачинив Лорандо в камері, де вже сидів Андріяхан. Хлопець виглядав спокійно, бо ще з дитинства йому довелось випробувати на собі, що таке тюрма. Поява батька біля нього стала для юнака несподіваною.

   ­– Тату, як ти тут опинився? ­– спитав Андріяхан.

   ­– Тихіше ти, а то нас почують, ­– прошепотів Лорандо. ­– Я здався добровільно, щоби тобі допомогти.

   ­– Чим ти мені допоможеш, находячись у тій же самій ситуації, що і я? ­– скептично перепитав юнак.

   ­– Все буде добре. Мартинівці скоро нас визволять, ­– завірив напівгум сина.

   До речі про мартинівців. Як Маклай і планував, бочки занесли у погреб. Сидячі в них вояки очікували підходящого моменту для нападу. В погребі було тихо.

   Через півтори години туди зайшов один гум. Він почав прІдівлятися до бочок. Йому захотілося спробувати цього вина. Воїн дістав кинджал, аби відкрити якусь посудину. Лезо увіткнулося саме в ту бочку, де сидів Маклай. Крізь пробиту дірку гум побачив сидячих там людей.

   Ця подія стала сигналом для виходу. Маклай швидко вибив кришку, виліз із бочки і дав команду решті. Майже одночасно мартинівці повискакували зі своїх бочок, а гум, якому захотілося випити, втратив свідомість від сильного шоку.

   Тюремний відділ вдалося знайти одразу. Знищивши охорону, дружинники розбили двері в камеру і визволили батька з сином. Їм видали нову зброю. Потім Маклай повів усіх наверх. Там і відбулась остання битва цієї війни. Гуми відчайдушно опиралися, боролися за життя і загинули в бою, як справжні вояки.

   Поки рядові мартинівці освоювали захоплений замок, Лорандо, Андріяхан і Маклай вийшли на двір. Там стояв Джаконг. Йому ще не було відомо про те, що сталося. Весь цей час він провів на вулиці, а коли побачив їх, то не знав, що робити. Маклай над ним став насміхатися:

   ­– Ну що, гум? Думав за допомогою вимагання шкуру свою врятувати? Підлий ти боягуз. Нічого у тебе не вийшло. Не на тих напав. Твій замок тепер наш, і в ньому зараз знаходяться мої люди, а твоя охорона розбита. Тобі доведеться відповідати за все перед астраханським народом і князем.

   Джаконг грізно відповів:

   ­– Мовчи вже, шмаркачу! Хто ти такий, аби зі мною так розмовляти?! Коли я став лордом, не було ще ні тебе, ні твого безбожного князя. І боягузом я ніколи не був, тому що я ­– гум, а боягузи бувають лише серед сволоти. Мені нема за що відповідати, а ось твоїм приятелям, що позбавили життя двох найдорожчих мені людей… Вбивці, ви за своє повинні заплатити! Я викликаю вас на дуель! Ну! Хто перший готовий показати, що він не боягуз?!

   Андріяхан зробив крок уперед:

   ­– Я вбив одного брати, мені вбивати і другого.

   Хлопець уже приготував меч до поєдинку, та батько зупинив його:

   ­– Стій, мій сину. Я перший маю битися з ним як вищий по рангу, а якщо загину, тоді вже в бій уступиш ти. Давай, Джаконгу, спробуй помститися мені за те, чого я не робив?

   По правилам поєдинків шанси дуелянтів мали бути однаковими. Лорандо мав при собі тільки меч, тому Джаконгу довелося зняти обладунки і викинути всю іншу зброю.

   Два супротивники вперше зійшлися у смертному бою. Живим повинен був лишитися тільки один із них, але хто саме? Вірогідність перемого як одного, так і другого була однаковою. Обидва дуелянти добре володіли зброєю, мали однакову силу.

   Голосно дзвеніли мечі. Жоден супротивник не збирався поступатися другому. Всі удари не попадали в ціль. Одне лезо спритно відбивало інше. Стабільної переваги ніхто не мав. Перемога переходила на сторону то одного дуелянта, то другого.

   Вже й ніч настала, а поєдинок все продовжувався. суперники збиралися битися до останнього. Подивитись на це видовище збіглися дружинники і прості міщани. Силам дуелянтів уже прийшла пора згаснути, та вони стали нападати ще агресивніше. Обидва спотіли, а бій ішов. За Лорандо вболівала вся аудиторія глядачів. Вболівальники намагалися підтримати його всякими словами. Не маючи підтримки, противник напівгума теж тримався відмінно.

   Скоро мав настати ранок. Дуель тривала, та потенційного переможця досі ніхто визначити не міг. Раптом однією миттю результат поєдинку визначився. Джаконг, не отримавши жодного удару, впав мертвий на землю.

   Ніхто із присутніх там не міг зрозуміти, що з ним сталося. А все виявилось просто. Йому вже було сімдесят сім років, а у такому віці в багатьох виникають проблеми з серцем, і Джаконг не був винятком. На здоров’я його вплинули душевні потрясіння, а ніч, проведена під напруженням на дуелі, остаточно добила його. Серце старого не витримало і розірвалося. Лорандо знову вийшов переможцем.

   Тиждень потому Матиан уклав з Гумією мирний договір, який завершав гумсько-бандорську війну. За договором гуми відмовилися від Маршанга, що включав у себе центральну Каліхантію з містами Сакура, Трикнідакна і астраханські землі. Після підписання договору Бандор анексував Маршанг, Дроджію та Мітрідат. В Редволі проголосили відродження Великого князівства Астраханського, а Матиан Мечоносець став його володарем з абсолютною владою монарха.

   Великий князь із повагою ставився до всіх народів своєї держави, тому усі землі за стінами її столицю Бандора отримали автономію. Каліхантія утворювала автономну Трикнідакницьку землю з удільним князем Гордієм, братом великої княгині Уляни. В автономній Дродзькій землі залишився правити тамтешній князь, а в Мітрідатській ­– Фортунат.

   Лорандо знову став жити у своєму родовому замку і отримав титул удільного князя автономної Аріанської землі, що охоплювала весь колишній Маршанг, окрім Каліхантії. Іді з донькою переїхала до нього, і вони зажили щасливо.

   Андріяхан повернувся в Редвол і залишився там. Дружина не могла народити Матиану сина, тому він зробив його своїм спадкоємцем, став навчати юнака державній справі. Через чотири роки хлопець вже був у великого князя правою рукою, головним порадником. З молодшою донькою Матиана в Андріяхана завелися стосунки, і вони зіграли весілля.

   Маклай став Аріанським полковником і поселився в колишньому замку Лемендоса. У 361 році він одружився з дочкою Лорандо Ларисою, і у них народився син.

 

   Більшість населення Великого князівства Астраханського мало середній достаток і жило добре. Знаттю у них вважалося військове командування, оточення великого князя та військових командирів. Родичам князів та вищому командуванні присвоїли боярські титули.

   Вся земля там була державною і перебувала в селянських руках. Податки простолюд платив місцевій знаті ­­– бригадирам, бригадири ­– сотникам, сотники ­– полковникам, полковники ­­– удільним князям, а ті ­– великому князю. З цих податків знать жила сама, а також утримувала свій двір і платила за службу воїнам. Податок був не невеликий і не вимагав від людей великих зусиль. Підданих своїх Матиан усіляко захищав від надмірних визисків та експлуатації з боку знаті.

   Могутність країни та міжнародний авторитет її правителя швидко зростали. Матиан здійснив ще багато військових походів закордон, уславився перемогами над римлянами, мірноками, амазонками. Він був першим, хто підкорив Войовничі кочові племена біскаків. Їхня територія ввійшла до складу Великого князівства Астраханського як автономна Біскацька земля, а вождь біскаків став її удільним князем. Південний похід Матиана приніс його державі багато нових васалів. В результаті перемоги над Римом кесар поступився йому трьома великими портами і лідерством на морі.

   Не залишив Матиан і своєї другої заповітної мрії ­– знищити Гумію. Коли Бандорська держава була на вершині розквіту, він оголосив ворожій країні нову війну. Тут його мрія могла здійснитися, але цьому завадив напад сусідів з півдня. Великому князю знову довелося укласти з гумами мирний договір, за яким західна Каліхантія переходила в його володіння, приєднуючись до автономно Трикнідакницької землі. Коли в Гумії виникали заворушення, він допомагав повстанцям.

   Лорандо був правителю найкращим другом, але у його походах участі не брав. Йому вже давно набридла військова служба. Він, як і хотів, проводив більшість часу з сім’єю.

   Походи Матиана на «священну» імперію завели її у кризове становище. Численні поразки гумів підняли народний рух «сволоти». Люди відмовлялися коритися гумським законам і просилися під бандорський протекторат, платили данину великому князю, аби той їх захистив. Держава опинилася на краю загибелі.

   Щоб вивести Гумію з кризи, головний лорд Вісер ΙΙΙ викликав інших трьох лордів на раду в Хайшанг. Збори проводились у замку Вісера ΙΙΙ. Запрошені лорди зайняли свої місця. Тоді ж голова приступив до справи:

   ­– Шановні лорди. Наша велика, священна країна Гумія знаходиться у великій небезпеці. Набіги військ Матиана Мечоносця приносять величезні збитки. Зруйновано міста, розграбовано добро, повстала сволота. Якщо так буде тривати далі, Гумія впаде, і всюди настане безбожжя, правління недостойних. Населення Мілевії збунтувалося, відмовляється платити податки, виконувати свої обов’язки і масово підтримує невірного князя.

   ­– І не тільки в Мілевії, ­– додав Естельський лорд, ­– у моїй Естеллії всі жінки відмовляються коритися своїм володарям, кажуть, начебто мають однакові права з чоловіками. Це ж святотатство!

   ­– А я все ніяк не можу примусити своїх рабів займатися роботою, ­– скаржився Вжетнамзький лорд. ­– Матиану Маршангу мало. Він не заспокоїться, доки не завоює всю Гумію. Його треба прибрати якнайскоріше.

   ­– Згоден, треба, ­– відповів Вісер ΙΙΙ, ­– але самим нам не вдасться це зробити. Ми безсилі перед Бандором. Треба шукати сильного союзника.

   ­– Я пропоную вам союз із Мірною, ­– сказав лорд Івілли. ­– Її армія величезна, і вона навіть перемогла князя в одній із битв. У них теж є зуб на Бандор.

   ­– Я не згоден, ­– заперечив Естельський лорд, ­– відомо, що Мірна програла Бандору дві війни. Вона не надійний союзник. Краще домовлятися з римлянами. Вони сильніше будуть.

   Івільський відповів:

   ­– Матиан завдав важкої поразки у великій морській битві, та й до Бандора їм важко буде підібратися. Мірна все-таки краще.

   ­– Нічого подібного, ­– сказав Естельський лорд, ­– імператор Мірни дуже жадібний і захоче за свою допомогу забагато. Якщо його допустити до справ Гумії, він претендуватиме на наші землі. Рим ­– найкращий союзник.

   ­– Я теж схиляюся у бік Риму, ­– сказав Вісер ΙΙΙ. ­– Треба надіслати кесарю гінців із пропозиціями.

   Вжетнамзький лорд теж з ним був згодний. Все було зроблено за пропозицією Естельського лорда.

   Римський імператор вирішив пристати на пропозицію гумів, коли отримав від них послання. Аби підписати з ними договір, він навіть особисто прибув у Хайшанг на збори лордів. Кесар погодився безоплатно допомогти їм у боротьбі з Матианом. В обмін він узяв собі право одноосібно нав’язувати Великому князівству Астраханському свої умови.

   По їхньому підступному плану імператор мав сильно розізлити Матиана, спровокувати його на війну. До місця наступу його раті повинна була прибути вся римська армія, щоби покінчити і нею. Кесар надіслав великому князю провокаційного листа: «Мій слуго і холопе Матиане. Договір після війни між нами я проголошую недійсним, оскільки ти не вправі укладати зі мною такі угоди. Всі порти, віддані тобі, я забираю назад і наказую здати під мою милість свої землі, свої війська і своїх підданих. Якщо не погодишся, я всіх вас насильно оберну у рабство. Вам ніколи не випередити Рим по силі!»

   Лорандо якраз гостював у Матиана, коли йому надійшов цей лист. Той розгнівався, прочитавши послання.

   ­– Прокляті каналії! Я вас дістану! ­– кричав великий князь, б’ючи по столу кулаками.

   ­– Що сталося? Що там таке? ­– запитав Лорандо, намагаючись заспокоїти друга.

   ­– Ти розумієш, це означає одне ­– скоро почнеться колосальна війна, якої Велике князівство Астраханське ще ніколи не знало! ­– скрикнув Матиан.

   ­– Та не звертай ти увагу на цього дурного листа, ­­– сказав Лорандо. ­– Імператор просто все ще не може змиритися з тим, що ти переміг його. Не можна ловитися на такі провокації.

   ­– Якою б не була мета цього листа, такі речі не пробачаються. Римлян потрібно провчити, щоби назавжди запам’ятали, як жартувати зі мною. Я негайно почну організацію головного у своєму житті військового походу, і ти вирушиш у похід разом зі мною.

   ­– Ні, мені не можна йти в похід. Я пообіцяв родині, що ніколи більше не піду на війну, ­– відказав Лорандо.

   ­– Ти повинен піти зі мною. Мені дуже знадобиться хороший воєвода. Будь би на твоєму місці хтось інший, я йому наказав би під загрозою страти, але так як ти для мене більше, ніж просто підданий, я всього-на-всього прошу допомогти мені як другу, а друзів не кидають, ­– промовив великий князь.

   ­– Добре, я піду з тобою в похід, але востаннє, ­– погодився Лорандо.

   ­– Ось і добре. Готуй Аріанську дружину до походу. І знову ж таки, заміни нарешті свої обладунки з діркою на спині на нові, не випробовуй долю.

   Того ж дня Матиан розпочав у країні мобілізацію. Для її проведення витратили половину всієї державної казни, величезну кількість матеріальних ресурсів.

   У похід вирушила десятимільйонна армія у складі Аріанської, Трикнідакницької, Біскацької, Дродзької, Мітрідатської і Мартинівської дружин, очолених відповідними удільними князями. Мартинівською дружиною командував Андріяхан, а на чолі всієї раті стояв Матиан.

   Проїхавши свою країну, вояки вступили на територію римської провінції Лівонії. Чисельність легіонів, що перебували там, була недостатньою, аби протистояти великому князю, і вони відступили на північний захід. Туди ж направилась і рать Матиана.

   Перша серйозна битва з ворогом відбулася на межі двох провінцій: Лявонії і Паштолії. Тут кесар і планував покінчити з армією Бандору. Сили противників були однакові. Битва двох десятимільйонних військ тривала півтора місяці. Завдяки спільно обдуманому плану Матиана, Андріяхана і Лорандо римляни зазнали важкої поразки. Щоб урятувати залишки легіонів від остаточного розгрому, кесар звелів їм відступати.

   Дружинники просувалися далі через провінцію Паштолія. По дорозі вони громили окремі ворожі загони, розправлялися з римським населенням краю. Тепер ніхто з них не сумнівався, що перемога буде за ними.

   Імператор у цей час готувався до нової битви. Його план остаточної перемоги у першій ж битві з тріском провалився. Друга битва вже буде вирішальною, і тут помилки їм ні в якому разі допускати неможна.

   Вирішальна битва сталася під містом Анінья-де-Ліана, що належало Риму. Дружинників залишалося вже сім мільйонів. Римлян же було дев’ять мільйонів. Місто переходило з рук у руки. Спочатку навіть не можна було визначити переможця. Через два місяці явна перевага була за великим князем. Він втратив за цей час один мільйон вояків, а вороги ­– чотири мільйони.

   Кесар бачив, що план його може і зараз провалитися, тепер вже остаточно, і вся ця затія обернеться йому втратою не тільки воїнів, але і території. Він вирішив скористатися відомим римським принципом «розділяй і вдаряй».

   Дроджзького, Мітрідатського і Біскакського князів покликали у шатро імператора на таємні перемовини. Кесар опирався на те, що вони являються князями неастраханських земель, населення яких мабуть хоче відділитися від Великого князівства й отримати незалежність. Він попросив князів залишити зі своїми дружинами поле бою і проголосити відокремлення від Бандора, пообіцявши, що захистить від гніву і кари з боку Матиана. Біскацький князь відмовився одразу. Він пояснив, що дав Матиану клятву, а баскаки ­­– люди слова, а сам пішов і попередив великого князя про те, що проти нього готують вороги. Фортунат і Дродзький князь трохи по сумнівалися і вирішили пристати на римську пропозицію.

   Коли князь біскаків доповів про все Матиану, дроджці і карміли стали відступати. Правитель кинувся за ними. Він просив їх повернутися, погрожував, як тільки міг, і навіть благав не кидати його, та безрезультатно. Обидва князя, яким Матиан колись допоміг, зрадили його, забравши з собою майже половину всієї його армії. Ось такою виявилася їхня вдячність.

   Великий князь залишився з трьома мільйонами вірних йому дружинників, а до римлян прибувало підкріплення. З Лорандо й Андріяханом він намагався скласти стратегічний план, який дозволив би принести їм перемогу, але ворог за чисельністю вояків сильно переважав. І сват, і зять радили відступити, але Матиан, дуже розгніваний на римлян провокаційним листом, не хотів визнавати своєї поразки і заявив, що або загине, або переможе, а любих інших варіантів бути не може.

   Битва тривала ще два тижні. Дружинників залишилося всього тридцять дві тисячі з тих десяти мільйонів, що були мобілізовані перед початком походу. Коли вже вони самовільно стали відходити з поля бою, Андріяхан і Лорандо вмовили князя відступити.

   Матиан, засмучений поразкою, повів рештки своєї гігантської армії через тайгу. Увечері на галявині втомлені й деморалізовані воїни зупинилися на нічліг. До цього їм довго доводилося не спати, Тому вони швидко позасинали. Ніхто з них навіть не задумався, що на них там чатувала небезпека.

   Гумське військо, що підстерігало дружинників у тайзі, несподівано напало, коли ті міцно спали. З таким пробудженням не всі навіть зрозуміли, що сталося. Цей бій був найсуворіший з усіх інших. Спросоння дружинники били супостата чим попало, і навіть рвали їх зубами, наче звірі. Організувати вояків великому князю не вдалося. З обох ворогуючих сторін проявлялася неймовірна жорстокість.

   Бій тривав до самого полудня. Лорандо відстав від решти. Його оточили декілька гумів. Приклавши надзвичайні зусилля, він переміг їх і пішов шукати своїх. На галявині вже не було ні гумського, ні бандорського війська, а землю всю вкривали тисячі мерців.

   Напівгум уважно роздивився поле бою. Серед численних загиблих воїнів він знайшов труп друга і свата, воїтеля Редвола, великого князя астраханського і бандорського, Матиана Мечоносця, а біля нього лежав покійний син Андріяхан. Вони билися разом до останнього. Лорандо впав на коліна:

   ­– О, сину мій, Андріяхане, встань, подивися на мене. Тобі ж неможна було помирати, а ти загинув, так несподівано. Доля-лиходійка не захотіла видно, щоби ти став спадкоємцем свого тестя і мого друга Матиана, якщо відправила тебе на той світ разом із ним. О, горе мені!

   Жаль настільки охопив напівгума, що той уперше заплакав за своє доросле життя. Раптом він відчув різкий удар у спину й гострий біль. Лорандо обернув голову. Над ним стояв Лемендос.

   Він у складі гумського війська воював проти дружинників. Коли обидві армії розбили одна одну, лиходій лежав на землі. Коли Лемендос встав і роздивився галявину, то побачив ненависного брата, стоячого на колінах, а в його обладунках була дірка ззаду. Тут же, вирішивши використати таку чудову можливість для того, щоби помститися йому, він всадив йому списа в спину через дірку. Лорандо повільно впав на землю. Лемендос підняв над ним меча:

   ­– Ось ми знову зустрілися, братику. Тепер тобі кінець. Нам тісно на цій землі вдвох. Живим повинен лишитися тільки один із нас, і ним буду я.

   Раптово до братів підбіг Маклай. Він теж був одним із тих, що вижили в останній битві.

   ­– Це тобі за Лорандо! ­– крикнув Маклай і вдарив Лемендоса булавою. Коли гум впав, він вихопив меч. ­– А це тобі за мого батька Миколая.

   Маклай, відрубавши Лемендосу голову, спитав у Лорандо:

   ­– Як ти? З тобою все гаразд?

   ­– Та де там? У мене велика рана в душі й тілі. Андріяхан мертвий, Матиан мертвий, і я теж помру, ­– відповів напівгум.

   ­– Ні, Лорандо, ти виживеш, ­– утішав його Маклай. ­– Дай мені руку, і ми поїдемо додому.

   ­– Пізно, ­– мовив поранений, ­– я втратив багато крові. У мене немає сил навіть голову підвести. Залиш мене і їдь сам. Коли будеш вдома, скажи Іді, що я її кохав до останніх секунд свого життя.

   Договоривши ці слова, наполовину гум помер. Маклай пожурився над тілами своїх кращих друзів і вирушив додому. Він був останній, хто вижив після того фатального походу. Всю дорогу воїн думав, як повідає близьким про загибель Лорандо, Андріяхана, Матиана. Йому вже уявлялися гіркі сльози Іді, Лариси, Іренії, Уляни та дочки великого князя (і одночасно вдови Андріяхана). Не знав ще Маклай, що на нього ляже набагато більша відповідальність.

   По смерті Матиана ослаблене Велике князівство Астраханське розідрали міжусобиці серед груп знаті за владу, внаслідок чого воно розпалося на північне і південне (не включаючи Дроджію та Мітрідат, які проголосили незалежність). Маклай очолив боротьбу за об’єднання держави і зазнав поразки. Астраханські землі захопили сусіди, до яких по допомогу зверталася знать у боротьбі один з одним. Так країна, визволена Матианом з неволі, знову потрапила в ярмо, спочатку римське і мірнонське, а потім була відвойована гумами.

   А Гумія проіснувала ще близько ста років, доки на її територію не прийшли сильніші завойовники.