Піщаний чоловічок

(Казка)

   Колись давно за царя Сашка (не пам’ятаю, якого саме) в деякому селі жив один старий бідний удівець. Дружина його померла одразу після пологів, залишивши його самого з новонародженими сином та дочкою.

   Здавалося б, діти як діти, та була в них одна незвичайна хвороба. Вони ніяк не могли заснути. І що тільки батько не робив для того, аби до його дітей прийшов сон: читав їм казки на ніч, і ліки їм давав, і настоянки робив, та все марно. Почав тоді він показувати їх різним лікарям, магам, цілителям, але ті лише плечима зводили, не знаючи, як їм раду дати.

   Але одного разу, коли дітям було по вісім років, завітав у їхнє село мандрівний співець, що всі країни об’їздив та всі легенди чув. Довідавшись про загадкову хворобу дітей, він розповів батькові, що у далекій африканській країні живе Піщаний чоловічок, який чарівним піском в очі сипить і від того піску всі засинають. Та ось тільки захопило його в полон пустельне чудовисько з головою лева та тулубом горили, у клітці тримає, випускати не хоче.

   Почувши цю новину, батько зрадів, і останнє, що сказав співець, його не дуже засмутило. Він розпитав гостя, як дістатися до житла страховиська, і почав збиратися з дітьми у далеку небезпечну мандрівку.

   Узявши з собою лантух їжі та діжку води, вони вирушили в дорогу. Йшли вони днями і ночами, обминули декілька країн. Подорож була дуже важкою. За чверть дороги запаси їжі в них майже закінчились. Батько віддав дітям те, що залишилось, а сам йшов голодний. З кожним днем дороги голод посилювався. І тут бачить чоловік: стоїть яблуня, вся стара і обсохла, а на ній висить одне яблуко, і до того ж поганеньке.

   ­– З’їм я його, ­– подумав чоловік, ­– може хоч трохи голод мине.

   А яблуня йому сказала людським голосом:

   ­– Не їж мого останнього яблука. Мене і так вже всю обідрали. Я за це тобі колись чимось допоможу.

   Послухався чоловік, не став яблука зривати. Проходячи через ліс, він нарвав коріння, спіймав десь ворону і, засмаживши її на вогнищі, трохи наївся.

   Пішли вони далі. Вже і запас води вичерпався, а набрати ніде, бо навколо була сама пустеля. Пити дуже хотілося, ще й спека покою не давала. Але тут на шляху їм колодязь трапився, а там води лишилося зовсім трохи. Батько нагнувся, щоб набрати цей залишок, та колодязь почав благати його людським голосом:

   ­­– Не чіпай моєї останньої води. Її і так майже всю випили. Я тобі за це ще колись допоможу.

   Послухався чоловік і пішов з дітьми далі. По дорозі, потрапивши на якесь плем’я, випросив у них кокосового молока. Вони напились, і йти стало легше.

   Більша частина шляху була пройдена, але всі вже потомились. І попалось їм на шляху дерев’яне ліжко, старе і прогниле. Вони зібралися лягти перепочити, але ліжко попросило людським голосом:

   ­– Не сідайте на мене. Я і так зносилось, обслуговуючи втомлених мандрівників. Настане час, і я тобі чимось допоможу.

   Послухались вони та лягли просто на землю, підстеливши мішок. Після відпочинку, батько пішов з дітьми далі. Нарешті перед ними показалася широка та глибока яма, з якої долинало моторошне хропіння. Це і було житло пустельного чудовиська.

   Чоловік запалив свічку та став спускатися в яму по канатній драбині. За ним спустилися син і дочка. Страховисько спало на землі в кутку. Його хропіння було таке голосне, що аж каміння падало зі стін. Виглядало чудовисько ще страшніше, ніж описував співець, і в темряві виблискували його великі гострі зуби. Монстрові землянка була не кращою від свого хазяїна. Там було темно, сиро та холодно, а підлогу вкривав килим з кісток тварин і людей.

   Задня стіна ями відгороджувалася залізними ґратами, а за ними сидів Піщаний чоловічок. То був низенький на зріст дідок у фіолетових ковпаку та мантії, вкритих жовтими зірками та півмісяцями. За плечима він тримав торбу з чарівним піском.

   Батько підійшов до клітки і шепотом спитав:

   ­– Це ви є Піщаний чоловічок?

   ­– Я, ­– відповів дідок.

   ­– Ми прийшли вас звільнити, ­– сказав батько. ­– Чи знаєте ви, як можна відчинити клітку?

   Чарівник відповів:

   ­– Під кістками лежить срібний ключ, але дістати його нелегко, бо він знаходиться під головою пустельного чудовиська.

   Чоловік, хлопчик і дівчинка підійшли до страховиська ближче. Батько подивився йому під голову та прошепотів:

   ­– Моя рука не влізе туди. Вона завелика. Доведеться тобі, синку, ключа діставати.

   ­– Добре, тату, ­– погодився малий.

   ­– Будь обережний, ­– застеріг чоловік.

   Хлопчик засунув руку під голову чудовиська і став шукати ключа, перебираючи кістки. Це була нелегка справа. нарешті його пальчики натрапили на щось металеве. Малий зачепив знахідку і став витягати руку, та раптом хропіння стихло. Ще будучи сонним, страховисько проричало:

   ­­– Хто це мене в голову штовхає?

   Батько до смерті перелякався за своїх дітей. Дівчинка підійшла ближче, погладило чудовисько по гриві, і воно, заспокоївшись, знову почало хропіти. Малий дістав ключа, відчинив замок і повернув двері. Піщаний чоловічок вийшов на волю. Важкі залізні двері клітки закрились за ним зі скрипом та грохотом. Це розбудило страховисько. Воно встало і з ревом кинулось на людей.

   Ті по канатній драбині мерщій полізли вгору, а монстр ­– за ними. Піщаний чоловічок і діти вже вилізли. Батько теж був майже назовні. Зненацька він відчув, як груба лапа вхопила його за праву ногу. Не довго думаючи, батько вдарив чудовисько лівою ногою по носу, і воно впало від болю на дно землянки.

   Вибравшись на свободу, люди побігли геть. Бігли вони, бігли. Чують: затряслася під ними земля, ззаду в них летять пил та каміння. То пустельне чудовисько за ними гналося. Сил тікати вже майже не залишилось. Монстр їх майже наздогнав. Але їх врятувало старе ліжко, яке батько з дітьми бачили по дорозі в пустелю. Воно вже відновило свої сили, стало міцним, та обіцянку свою не забуло. Коли чудовисько до них підбігло, ліжко стало посеред дороги. Не помітивши перешкоди, монстр зашпортнувся і впав, сильно вдарившись, а люди встигли втекти.

   Бігли вони, бігли. Чують: знову земля трясеться під ними, знов у них летять ззаду пил та каміння, знову пустельне чудовисько їм на п’ята наступає. І ось, коли воно було вже зовсім близько, їх врятував колодязь, який раніше вмовив мандрівників не забирати своєї останньої води. Він, тепер вже добре наповнений, пам’ятав про свій борг. Колодязь розлив воду, і від цього пісок навколо нього став вогким. Чудовисько в ньому загрузло, а колодязь ще й душем поливав його, щоб тому було важче вилізти. Людям і на цей раз пощастило втекти.

   Бігли вони, бігли. Чують: знову трясеться під ними земля, знову ззаду летять в них пил та каміння, знову чудовисько їм на п’ята наступає. Але і на цей раз вони не самі залишились зі своєю бідою. Поруч росла яблуня, яка колись вмовила не зривати свого єдиного яблука. За цей час вона встигла рясно обрости і не забула своїх зобов’язань. Коли монстр підійшов близько, яблуня стала кидатися в нього своїми плодами. Страховисько почало ковтати яблука, а дерево кидало їх все більше і більше. Монстр ковтав їх доти, доки не луснув.

   Батько з дітьми спокійно дістались додому. Піщаний чоловічок в знак подяки за визволення віддав їм трохи свого чарівного піску. Пісок цей вилікував дітей від безсонної хвороби, і вони вперше в житті заснули.